Виглядає, що родину відомих українських літераторів змушували сидіти зачиненими в готельному номері Буковелю щоразу, коли багаті туристи з Аравійського півострову вирішували поїсти собі на моріжку перед їхнім зрубом, пише Правда ІФ з посиланням на Радіотрек
Усе через їхнього собаку, який для арабів є «брудною твариною».
Брудною настільки, шо власники готелю змусили маститих українських літераторів зачиняти свого пса у номері, аби лиш не дратувати грошовитих туристів.
Не виключено, що ті реально зачинялися у номері – всі разом.
Прекрасна історія до 30-ліття Незалежності. Історія про наш невитравний каргокульт та непереборне бажання запобігати перед усім – іноземним.
Але надамо слово чоловікові Софії Андрухович, який висловив своє невдоволення пережитим у доволі розлогому та розмитому ессеї, бо …. Як може прогресивний український літератор виступати проти законних вимог арабської культури? Це ж нетолерантно і неполіткоректно! Не по-європейському….
Але от, виявляється, може. Хоч і акуратно.
Далі текст Андрія Бондаря:
“У нашій частині світу, як правило, хто платить, той і замовляє музику. А оскільки чужої музики навколо іноді аж забагато, то часто здається, ніби платить хто завгодно – тільки не ти.
Гірше було би тільки в одному випадку – якби не платили.
А оскільки платять, знову-таки, не тобі, то як не обертай цей одіозний принцип, саме ти, голубе, все одно врешті-решт залишишся сам на сам із чужими звуками. І нема на те ради.
Віднедавна українські Карпати, зокрема їхній найдорожчий курорт Буковель, переживають досить-таки масовану туристичну інвазію людей з Аравійського півострова. Їх можна зустріти всюди.
Вони скуповуються в тих самих супермаркетах, мешкають у тих самих готелях, плавають у тих самих басейнах, їдять майже ту саму їжу мінус свинина.
Їхній беззаперечний і величезний плюс у тому, що вони – у прямому сенсі – не замовляють музику й поводяться підкреслено тихо.
Проте – хоч я й усвідомлюю, що виросли ми на різних культурно-історичних і географічних ландшафтах, – прагнемо цього довколишнього буяння зелені та прохолодних серпневих вечорів ми з ним рівною мірою.
Ми – бо тікаємо з розпечених і задушливих міст, вони – бо тікають від своєї вічної жовтизни пісків і браку води. Ми з ними тут чужі – хоч і по-різному. Але й рівні також.
Наша рівність перед елементарними проявами місцевої природи і такими ж простими правилами мирного співіснування – те, що залишається поза дужками і, безперечно, нас об’єднує як нестійку соціяльну групу заїжджих туристів.
Клопоти з рівністю починаються якраз тут – у спільному перебуванні в одній структурі готелю чи ресторану.
Ми нібито однаково «замовляємо музику», однаково за все заплатили і сподіваємося однакових речей вкупі з однаковим ставленням. Жоден із проявів їхнього приватного й інтимного життя мене особисто жодним чином не зачіпає.
Ну, бо що таке полігамія – точніше, полігінія – як не освячений століттями традиційний спосіб існування чоловіків у мусульманській культурі?
Як щось таке можна не толерувати, коли воно ні прямим, ні опосередкованим чином тебе не стосується?
Він просто мешкає в сусідньому зрубі з двома дружинами. А приїхав би з трьома-чотирма, то й на здоров’я.
Але от ви вийшли зі своїх зрубів повечеряти. Він зі своїми двома дружинами і ти зі своєю родиною.
Чи можлива тут ситуація, яка призвела би до клеш оф сівілізейшн із твого боку? Ні й ще раз ні.
Тебе все задовольняє – особливо відсутність гучної музики і нарочитий спокій, який ширяє над усіма нами.
От саме з нарочитості цього спокою все й починається.
Бо те, що задовольняє тебе, раптом ні сіло ні впало не задовольняє спочатку їхнього шестирічного хлопчика, який, наче нажахане оленятко перед лицем наглої смерти, демонстративно затуляється поліетиленовим пакетом від твоєї дружини, потім одну з його жінок, яка таки врешті-решт ловить на собі чийсь небажаний чоловічий погляд («Подайте нам якусь ширму»), потім його, отця сімейства, якого не задовольняє твій «нечистий» собака в дружньому до собак готелі, тому ти мусиш зачинити його на всі замки в хаті, поки панове вечеряють на лоні…
Пакет незадоволень і претензій до навколишнього контексту розширюється й розбудовується з кожною новою життєвою ситуацією.
Але тут знову постає кляте питання про ксенофобію і ресентимент: де та межа, за якою їхні претензії до нас таки нарешті пройдуть точку неповернення?
Де та тонка риска, за якою погляд на одну з його дружин буде розцінений не як випадковий, а як навмисний, пожадливий чи й хтивий?
Де, зрештою, та цитата у їхній Святій Книзі, яка дозволить їм, наприклад, убити мого собаку, який знічев’я приблукав на їхній поріг чи – бережи його Господь, що всіх нас створив, – помахав комусь із них хвостиком?
Я й уві сні не зміг би уявити дзеркальної ситуації. Тобто я не бачу для себе можливости приїхати в сонячний Ер-Ріяд зі своїм реєстром уявлень про світ і вказувати їм, як вони мусять жити, дивитися на жінок чи хатніх улюбленців.
Не бачу можливости зламати – хоч словом, хоч жестом, хоч ділом – їхній традиційний триб життя. Я його поважаю і толерую, хоч, може, до кінця й не розумію.
Але цього досить. Поваги і толерантности з мого боку досить. Я в себе вдома. Це мої цвинтарі з хрестами, мої церкви, мої люди, моя культура, зрештою.
То чому це я мушу ховати очі від його жінки?
Я мушу зненацька оволодіти витонченим мистецтвом ховати погляд?
Чому моя дружина мусить почувати себе прокаженою у власній країні?
Невже європейська жінка мусить улягати перед світом правил невідомого традиційного суспільства?
Чому мій собака не має права побігати по лужку через те, що їхній Пророк тримав на руках кота?”
Радіотрек це дно!!!! Дурний тон посилатись на них…..!!!!