Ростислав Держипільський уже 18 років очолює театр в Івано-Франківську. За цей час заклад став одним із провідних в Україні, активно бере участь у міжнародних фестивалях та реалізує сучасні постановки.
Попри пандемію та війну, театр продовжує працювати й розвиватися, зберігаючи інтерес глядачів та зміцнюючи свої позиції на культурній мапі країни, повідомляє Франківський драмтеатр.
Генеральний директор і художній керівник Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, народний артист України Ростислав Держипільський — в ексклюзивному інтерв’ю про театр і не лише.
12 лютого 2026 року Франківський театр відзначив 115-річчя. Як ви осмислюєте понад сторічну історію театру в контексті його нинішніх трансформацій
Я у Франківську з 2008 року, 17 квітня 2026-го — 18 років, як керую театром. І дуже швидко відчув: це моє місце. Те, про що говорив Григорій Сковорода — «сродна праця – найсолодша річ у світі» — коли знаходиш справу, яка є і твоєю роботою, і твоїм внутрішнім покликанням.
Ще студентом я дивувався цьому театру — актори різних поколінь тут завжди були здатні на несподівані, сміливі речі. І коли ми глибше дослідили історію, стало зрозуміло, чому.
Театр засновано 10 жовтня 1910 року — тоді було зареєстровано Статут товариства «Український народний театр ім. Івана Тобілевича». Знайдено всі документи, що підтверджують безперервність існування театру, спадкоємцем якого ми є. Перша прем’єра «Наталки Полтавки» Івана Котляревського відбулася 12 лютого 1911 року.
Наш театр — із потужним корінням: трупа з західноєвропейською школою сформована ще в Австро-Угорщині. Як казали сто років тому про наших предтеч: якщо вам потрібні актори, які ідеально співають, танцюють, володіють тілом, вам треба взяти акторів з театру імені Тобілевича у Станіславі (назва Івано-Франківська до 1962 року — прим. ред.). Колектив театру у 20–30-х роках ХХ століття був одним із найрепрезентативніших театрів Східної Галичини. Тоді у Станіславі ставили той самий репертуар, що й на Бродвеї чи у Лондоні, Парижі, Відні. Звісно, окупації — радянські, німецька— залишили свій слід. І те, що дозволяли в Києві, тут часто забороняли, бо це ж був «бандерівський край». (Усміхається.)
Український театр вбивали.
Знищували — але не знищили. Як і нашу націю: століттями вбивали найкращих. Але коріння нікуди не зникло. Все відроджувалося й дає донині нові, ще сильніші геройські пагони.
Війна внесла корективи на всіх рівнях життя. Як вона змінила роботу вашого театру, як вплинула на вашу режисерську мову?
Для мене війна почалася ще у 2014 році. Після Майдану, Небесної сотні…— ти вже не можеш робити вигляд, що нічого не сталося. Ми з Олексієм Гнатковським (український театральний режисер, актор театру та кіно — прим. ред.) того дня, коли почалися перші розстріли, були на Майдані, на Інститутській. Я розумів, що це диво — нас із ним не зачепило, хоча стріляли поруч і гинули хлопці просто поряд. Це дуже сильно все перевернуло.
Я бачив, як співали «Пливе кача», як несли загиблих… Пам’ятаю, як ми їхали додому — і я був внутрішньо завмерлий, не розумів, що тепер маю ставити далі. Після цього вже не можна було робити вигляд , що нічого не сталося. А далі почалася окупація Криму, Луганщини, Донбасу. Я майже пів року нічого не ставив, а потім перечитав «Енеїду» … й відкрив останній розділ, який, виявляється, у Котляревського був про війну. Нас або в школі не вчили цьому, або свідомо вилучили цю главу. І я пережив шок — бо цей текст, перша масштабна пам’ятка українського письменства, видана у 1798 році, була й про наше сьогодення, й про Майдан… Отже, з «Енеїди» наш театр почав змінюватися. А далі — далі були інші твори. І у мене склалося враження, що до повномасштабного вторгнення наш театр готувався. 24 лютого 2022 року лише остаточно всіх шарабахнуло.
Ясна річ, що зараз жоден нормальний українець не може робити вигляд, що немає війни. І сьогодні український театр не може існувати поза війною. Українська мова, культура — це зброя й оберіг. І тому театр має бути голосом цієї реальності. Йдеться не про «краще чи гірше», а про відповідальність — не втратити дух і давати людям віру.
Нещодавно у вашому театрі відбулася гучна премʼєра «Марусі Чурай». Що стало для вас ключем до сценічного прочитання цієї поетичної драми Ліни Костенко саме зараз?
«Маруся Чурай» — абсолютно про наш час. Це про війну, яка триває століттями. Коли Марусю помилував Богдан Хмельницький, він сказав, що для перемоги у війні потрібні зброя, гроші і її пісні. З її піснями виходила в бій Полтава.
І завдання театру — давати віру, давати заряд.
Я жив із цим текстом про Марусю з дитинства: у нас у сімейній бібліотеці була книжечка, яку вперше прочитав ще в школі, потім бачив виставу в театрі Заньковецької. Потім, 20 років тому, вже коли був актором у Франківську, в нас була ця вистава. І мені здається, неможливо не жити геніальними текстами Ліни Костенко. Гадаю, «Маруся Чурай» жила зі мною завжди. Два з половиною роки тому, вже під час повномасштабного вторгнення, «Маруся…» ніби « постукала» мені. Влітку я завжди даю собі час побути одному, щоб зрозуміти, що я хочу, хто мене хоче (усміхається), яка ідея, яка вистава, який матеріал … Щось там думав про Шевченка, думав про Стуса. І тут мені раптом прийшла ідея «Марусі Чурай» Ліни Костенко. Я перечитав — і був вражений: це не лише про кохання. Це геніальний текст про війну, про вибір, про людську душу. Це дуже співзвучна сучасності історія очікування, втрат і трансформації.
Я інакше подивився на Гриця, на Марусю, на саму ситуацію. Маруся чекала Гриця чотири роки. Це у нас нині є зв’язок, мобільний телефон, тоді не було нічого. Він прийшов і знову на два роки пішов. Повернувся, був у полоні. Цей твір знову змусив задуматися, як людина живе у війні, як війна змінює або проявляє людину — це значно глибше, ніж ми звикли думати.
Спершу я злякався — для мене це майже сакральний текст, як Біблія, ще й авторка жива. Я відклав цю ідею. Але минулого літа Маруся «повернулася» знову— дуже чітко. І я зрозумів: якщо не відкрию це «вікно» зараз, воно може більше не відкритися.
І ви відкрили це «вікно»!
Дякувати Богу. Я взагалі вважаю, що великий гріх — не використовувати те, що тобі дається. Якщо талант не примножуєш, значить — закопуєш. Коли мені страшно (усміхається), я про це згадую — і тоді приходить рішення. Я одразу бачу візуально, як це має бути, і починаю наповнювати.
Я розумів, що в нас є сильні актори — у мене театр дуже крутий, співучий. І коли почав глибше занурюватися, зрозумів: це має бути музична вистава. Так з’явилася ідея «драми-пісні».
Для мене було відкриттям, що пісні, які ми знаємо завдяки Миколі Лисенку — «Віють вітри», «Чого ж вода каламутна» — насправді це пісні Марусі Чурай, які він записав. І далі — відкриття за відкриттям. Хочу акцентувати: я в жодному разі не применшую ролі нашого генія Лисенка. Завдяки його старанням ці пісні XVII століття дійшли до нас майже незмінними.
Отже, я почав інакше дивитися на саму постать Марусі: вона була фактично зіркою свого часу. Маруся, по суті, була однією з перших, хто поставив у центр пісні людину — не лише обряд чи сакральність. Це дуже змінило хід нашої музичної історії.
А ще для мене було важливо, щоб Маруся і Гриць не були «з минулого». Щоб це були сучасні хлопець і дівчина — щоб глядач впізнавав у них себе. І, звичайно, великим успіхом було зібрати цю команду.
Як вам взагалі вдається збирати такі зоряні команди під кожен свій проєкт?
Якщо правильно придумуєш концепцію — Бог дає людей. (Усміхається.) З цим проєктом так і було.
До проєкту долучився Святослав Вакарчук, з яким давно знайомі. Я йому подзвонив, розповів про ідею — була довга пауза. Він не відмовив, сказав: «Дай подумати». За тиждень погодився. Найскладніше було з графіками — через це навіть перенесли прем’єру. Торік було 400 років від народження Марусі Чурай — хоча досі не до кінця зрозуміло, чи це історична постать, чи збірний образ.
Далі я запросив Наталію Половинку (з якою ми працювали дуже багато) — відчував, що поряд із сучасним звучанням має бути щось дуже глибинне, автентичне. Вона одразу погодилася. Потім набрався сміливості (усміхається) — запросив Олеся Саніна робити відеоелементи, і він теж долучився. Світло робив неймовірно геніальний литовець Арвідас Буйнаускас, костюми — Олена Андрійчук, пластика — Дмитро Лека. Так крок за кроком склалася ця команда — я вважаю, з Божою допомогою.
Наші театри виконують особливу місію за кордоном. Ви часто виступаєте саме для зарубіжного глядача. Як сприймає наше театральне мистецтво західна аудиторія? Поділіться своїм досвідом.
Так, ми їздимо час від часу. Франківський драмтеатр активно розвиває шекспірівську лінію: у 2024-му ми провели перший Український шекспірівський фестиваль. Були на міжнародних шекспірівських фестивалях у Гданську, Крайові, Йорку, і цього року знову туди їдемо.
Дійсно важливо розділяти гастролі: одне — коли ми граємо для української діаспори, інше — коли намагаємося «зачепити» місцевого європейського глядача. Для наших людей за кордоном це часто терапія, і це теж дуже важливо. Але окреме завдання— працювати з іноземною аудиторією. У цьому сенсі маємо дуже показові кейси. Один із них — вистава «Дзяди» за Міцкевичем у постановці польської режисерки Маї Клечевської. На фестивалі «Боска комедія» у Польщі вистава викликала широкий резонанс — критики говорили, що через нашу інтерпретацію вони по-новому прочитали Міцкевича. Ми грали в Гданську, Катовіце, Варшаві, і 95% глядачів були поляками.
Інший приклад — вистава «1975» у постановці словенського режисера Томі Янежича. Це міжнародна команда зі Словенії, Хорватії, Сербії, Італії. Вистава про війну і пам’ять, яка отримала відзнаки і стала подією на фестивалях у Словенії.
Ці наші гастролі — приклад ефективної культурної дипломатії. Але я зрозумів важливу річ: до кожної країни потрібен індивідуальний підхід, врахування її історичного й політичного контексту.
У Польщі ми виходили з нашими прапорами, нас підтримували. У Словенії нам це було робити складніше через певне ностальгійне суспільне тло… І тут я ще раз переконався у тому, що міжнародний культурний діалог — це завжди тонка робота.
Але… Але головне — реакція глядача. Люди бачать український театр і скрізь кажуть: «Ваші актори — як боги». (Усміхається.) І це, мабуть, найкраща форма культурної дипломатії сьогодні.
Які ваші подальші амбітні плани, Ростиславе?
Ми все ж спробуємо провести міжнародний мистецький фестиваль — International Art Festival. Назва вже є. Це має бути український шоукейс, де представимо найкращі українські вистави й режисерів. Зараз розуміємо, що в умовах війни це складно, особливо складно реалізувати в повному обсязі міжнародну програму . Тому цього року, ймовірно, зосередимося на українській програмі — як на основі майбутнього фестивалю , щоб напрацювати досвід і організаційні навички. Це те, про що ми думаємо і мріємо. Орієнтовно — середина червня.
