Мінометник 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ з Івано-Франківщини Любомир Волинюк на позивний Мер родом із самого серця Гуцульщини — Верховини. Чоловік став на захист країни у перші дні вторгнення РФ в Україну.
Своєю історією Мер поділився із Суспільним.
Любомир Волинюк до вторгнення РФ в Україну був підприємцем та працював у деревообробній галузі — займався заготівлею лісу в лісгоспі та робив вироби з дерев. Досвіду служби в армії у чоловіка не було.
“Я відразу пішов у військкомат, щоб не ховатися, щоб мене не шукали, щоб я міг дивитися своїм дітям у вічі нормально. Раніше я був активістом. Ми їздили Верховинський район у Київ відстоювати. Не шукав ніяких хвороб собі, не шукав волонтерського шляху. Йшов захищати Батьківщину, свою родину, всіх українців, щоб чобіт м***аля не ступав далі на нашу землю”, — розповідає військовий.
Наприкінці квітня 2022 року підрозділ, в якому служить Мер, прибув у зону бойових дій. Відтоді бійці 102 бригади безупинно боронять українські позиції на Запорізькому напрямку.
“Приїхали. Нас “феєрверками” зустрічали. Росіяни думали, що ми будемо боятися. Ні, ніхто не боявся. Всі нормально відреагували й почали працювати”, — пригадує боєць.
Служить Любомир Волинюк у мінометній батареї одного з батальйонів 102 окремої бригади.
“Я розпаковую, приношу та подаю міни на позиції хлопцям, які наводять міномет. Іноді кидаю міни, так само як усі це роблять. Чергую по рації. Деколи працюємо у парі. Так і воюємо. Намагаємося давати їм відсіч і тримаємо тут оборону”, — каже Мер.
Свій позивний військовослужбовець “нажив” вже на фронті.
“Це сталося спонтанно. Побратими всі знають, що я був колись депутатом. І якось я знайшов у Гуляйполі такий піджак білий стародавній. Одягнув, і з того пішло — дали мені позивний Мер”, — розповідає мінометник.
“Сказав рідним з Росії: “Забудьте мене”
Любомир Волинюк каже: військових по той бік лінії розмежування сприймати не може.
“Якісь були там рідні в мене, у Росії. Я їм сказав: “Забудьте мене”. Перед тим, як я пішов воювати, мені зателефонував троюрідний брат і каже: “Ти куди, в яку армію? Як ти будеш йти брат на брата?” Відповідаю: “Ти для мене не брат. Ви на нашу землю залізли”. Ми до них не ліземо на їхню землю. Нам довелося захищати свою. І ми стоятимемо тут до кінця”, — говорить боєць.
Підтримують рідні у тилу
Відволікатися від обстрілів Меру допомагають розмови телефоном з дітьми, батьками та друзями. Утім, каже чоловік, з багатьма добрими знайомими перестав спілкуватися, відколи воює.
“Коли у мене була відпустка, я прийшов на роботу працювати. Не відчуваю різниці між фронтом та тилом. Але неприємно дивитися, як там у нас, у Буковелі та Верховині, на “крутих тачках” їздять. І ті, які там ховаються за спідницями. Хотілося б, щоб все було як на початку вторгнення, коли всі згуртувалися”, — каже Любомир Волинюк.
З його слів, найважче на війні — отримувати звістку про смерть побратима.
“Я розумію, що цього не мало б бути у XXI столітті. Ми вже тут — 19 місяців. Вже б й хотілося додому. Хотілося, аби якнайшвидше ми забрали всі свої території разом із Кримом. І ще хочу засмажити баранчика на Червоній площі. Щоб вона була розбита вщент так, як наші міста — Харків, Бахмут. І щоб всі живі-здорові повернулися додому, до своїх сімей”, — говорить мінометник на позивний Мер.
