Про них рідко пишуть у газетах, а їхні прізвища майже ніколи не фігурують в президентських Указах про державні нагороди. Вони не сидять в окопах на передовій, втім, регулярно бувають дуже близько від лінії фронту.
Їхня праця часто непомітна, але вкрай важлива, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Сімейний підряд
У 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді є танковий батальйон, який складається з бойових підрозділів та взводів забезпечення. Танки виконують важливі задачі по прориву оборони ворога, відбиття його контратак та підсилення наших підрозділів. Їх навіть використовують як артилерію для стрільби з закритих позицій. Втім, без пального танк – це лише 40 тонн металу, який не рушить з місця, не виконає бойовий наказ, ще й перетвориться на зручну мішень для ворога. Відтак, дизпаливо можна сміливо назвати кров’ю танкових військ.
Організація своєчасного підвозу палива до передових позицій танкістів є однією з основних задач взводу матеріального забезпечення.
Водієм паливозаправника АЦ-5 є старший солдат Григорій Мурмилюк, уродженець села Видинів, Коломийського району Івано-Франківської області. У ЗСУ він практично із початку російського вторгнення – з 25 лютого. Пішов добровольцем, і не сам, а з сином Марʼяном. Зараз вони в одному екіпажі – батько керує машиною, а син виконує роботу заправника.
Звісно, танки стоять не на самому передку. Втім, район зосередження прострілюється ворожою артилерією і вичислити його є пріоритетним завданням для москальської розвідки. Тому кожен рейс туди пов’язаний з неабияким ризиком.
«Доводиться багато їздити, – каже Григорій. – Десь тричі на тиждень. Де ми вже тільки не були, навіть до Лисичанська добирались. Намагаємось все робити швидко – аби не засікли ворожі безпілотники. В середньому, заправка одного танка триває 15 хвилин, це разом із розгортанням та згортанням рукавів. Часто це відбувається вночі. Певний відрізок шляху доводиться їхати із вимкненими фарами. Спочатку було важко, нині вже призвичаїлись. Віримо в нашу перемогу і робимо все можливе, аби у наших танках ніколи не було сухих баків».
Доставка майбутнього
Досить рідко, але в Інтернеті з’являються нібито скарги бійців, що начальство їх кинуло, вони голі-босі й не мають що їсти. В танковому батальйоні така ситуація неможлива через те, що забезпеченням продуктами тут займається сержант Микола Головач.
36-річний командир відділення взводу матеріального забезпечення контракт підписав ще до війни. На старенькому Daewoo Lanos він возить тушонку, крупи, хліб, воду. Велика машина досить примітна ціль, а Daewoo пролізе будь-де й не привертає зайвої уваги. За своєчасністю доставки сержант Головач може дати фору будь-якому кур’єру Нової Пошти. Часто хлопці просять привезти їм сигарет, засоби гігієни, забрати посилки з пошти. Микола не відмовив нікому.
«Возити готову їжу на позиції є нерентабельним, – каже сержант Головач. – Тому ми доставляємо продукти, а хлопці готують самі. В тиждень маю два рейси. Дорога не близька, адже від продскладів до району зосередження – понад сто кілометрів. Доводилось бачити всяке. Одного разу ледь не потрапив під авіаудар – бомба розірвалась за п’ятидесть метрів від дороги, якою їхала машина. Втім, жодного разу доставка продуктів не була зірвана, і я твердо знаю, що голодними наші хлопці точно не залишаться».
Вдома, у буковинському селі Коритне на Миколу Головача чекає дружина, троє дітей та старенька мати. А в тому ж таки танковому батальйоні, водієм санітарної машини, служить його рідний брат Василь.
Комунальний рай старшого сержанта Никля
На передовій не має можливості попрати одяг чи помитись. Часто душ бійцю заміняє пачка вологих серветок. Командування чудово розуміє побутові складнощі та періодично відводить людей на другу лінію, аби вони мали змогу привести себе в порядок. Хоча і в тилу не всюди є нормальні умови.
У танковому батальйоні на посаді начальника лазні стоїть старший сержант Валентин Никль. Він творить справжні побутові чудеса. Уявіть собі польові умови, немає світла, водопостачання, а він примудряється створити лазню із гарячою водою, ще й запустити дві пральні машини.
Його біографія досить цікава. 56 років, мешканець Хмельницького, встиг попрацювати диктором радіо, заступником директора швейного підприємства, керівником власної фірми, а у 2019 пішов служити в 10 бригаду.
«В моїй родині давні військові традиції, – розповідає Валентин. – Служив мій батько, старший брат, відтак і я вирішив не відставати. Можливо, у рішенні підписати контракт, зіграла моя природна жага до самоствердження.
Дуже люблю порядок і чистоту, може тому мені й довірили лазню. Коли прийшов у підрозділ нічого не було, але вимагали дати результат. Зараз маємо солідну базу – потужні помпи, об’ємні баки, бойлери, кілька пральних машинок. Частково допомогли волонтери, частково скинулись з хлопцями й придбали самостійно. Головне, до любої задачі підходити творчо, і тоді все вийде».
Спекотним літом роботу старшого сержанта Никля важко переоцінити. У цивільному житті ми не цінуємо можливість помитись, попрати одяг, але на війні ці прості речі є надзвичайно важливими.
На питання, чи буде він продовжувати контракт після війни, Валентин лише посміхається.
«Спочатку переможемо, а там подивимося!».
Автор: майор Іван Бондарев
