Про сирного коника знімають сюжети телевізійники та блогери, на честь нього влаштовують фестивалі. Історія виникнення цієї смачної традиції оповита легендами.
Статтю наукової співробітниці Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини Богдани Лазорик опублікували на сайті “Гуцулія”, пише Правда.іф.
Іграшки з сиру – карпатські смаколики, які прагне скуштувати кожен, хто подорожує Гуцульщиною. Виготовляють їх місцеві майстрині та продають на сільських базарчиках. Зараз сирна пластика все більше викликає зацікавленість людей. Адже це збережена автентична традиція, поживний та екологічний продукт і водночас, скульптура та іграшка. Ми підготували для вас найцікавіші факти про коника з сиру.
1. Де вперше почали виготовляти сирні фігурки?
Гірська місцевість має несприятливий клімат і ґрунти для землеробства. Мешканці Карпат у минулі століття майже не займалися обробкою землі. Полонини – високогірні пасовиська з соковитими травами сприяли розвитку вівчарства. У минулому воно було провідною галуззю господарства на Гуцульщині. Там на полонинах й розпочали виготовлення молочних продуктів. Бринзою і сиром платили вівчарам за роботу, а при недостатній кількості цієї продукції (у посуху), доплачували готівкою.
Невідомо, хто і коли першим став виготовляти іграшки з сиру на полонинах. Але мешканці гір переповідають легенду.
Це історія про вівчара, який готуючи собі вечерю, випадково впустив шматок сиру у киплячу воду. Сир став м’яким і тягучим. Пастух спробував зліпити з нього якусь форму. Вийшло щось подібне до баранчика, якого він вирішив подарувати коханій. Пізніше вівчар почав ліпити і інших звіряток та дарувати їх. Тим самим сирна пластика поширилась між місцевими людьми.
За дослідженнями Володимира Шухевича кінця 19 ст. на гуцульських полонинах вівчарі пасли, доїли та доглядали худобу. З молока, яке давали тварини, заготовляли молочні продукти: сир, вурду, бринзу та ін. У свій вільний час пастухи робили «баранчики» з овечого сиру. Вироби називали так, тому що вони мали форму, яка нагадує цю тварину. З часом баранчики стали називати кониками.
Іде вівчєр з полонинки в широкім ремени,
Несе милій подарунок – кусок сира в жмени.
Укушу я того сира – сирец солоденький,
Єк вівчєра не любити – вівчєр молоденький!
Єк вівчєра не любити у него є вівці!
У вівчєра у ремени білі сороківці*.
(Народна гуцульська співанка)
Також виготовляли колачики. Палянички з розкачаного сиру протинали на середині флоярою* і утворювалось кільце. Нанизували їх довкола ременя і вдома дарували.
Сьогодні більшість сирних виробів, які продають на базарах, селяни виробляють у домашніх умовах. Проте, з’явилися і спеціалізовані підприємства з сертифікованою продукцією — сучасні крафтові сироварні. Наприклад, у с. Снідавка виробник «Далекі гори» пропонує дегустацію та продаж сирів, а також екскурсію до цеху.
Гуцульська екоферма та сироварня (Яворів), полонина Росохата, екоферма сім’ї Сандуляк (Косів) теж пропонують дегустацію власних виробів.
2. Хто такі «депутати»?
Депутатами називали багатших гуцулів, які мали у своїй власності полонини. Там вівчарі жили з кінця весни й до початку осені та пасли худобу.
За інформацією дослідника Степана Витвицького, у 50-х роках ХІХ ст. у Карпатах налічувалося 78 полонин. Відрізнялись вони між собою за розмірами, зручністю розташування і якістю трав. Так, полонина Попадя, яка належала до с. Жаб’єго (сучасна Верховина) в 1786 р. мала площу приблизно 223 га.
Наприкінці ХVIII – першій половині XX ст. частина полонин належала окремим багатим гуцулам. Власники часто здавали їх в оренду. Наприклад, у 1813 р. полонину Барчиню передавали у трирічну оренду за 300 ринських* золотих. Згідно з контрактом, на ній кожного літа мало пастися 25 баранів. Крім того, орендар мав право побудувати хатину, щоб пастухи могли сховатися там в непогоду.
Сучасні пасовиська — це, переважно, орендовані земельні ділянки. Тут гуцули ґаздують з середини травня і до вересня. Хоча, є і домашні господарства, як от полонина біля села Криворівня. В її господарів у власності є оригінальна хата-ґражда, яка є пам’яткою архітектури. Тут люди проживають постійно, вирощують і випасають худобу, займаються сироварінням і приймають туристів на дегустацію сирів.
Також є полонини, які стали туристичними об’єктами. На їх території не займаються випасом тварин та виготовленням сиру. Це комплекси з будиночками для поселення туристів та закладами харчування. Тут пропонують різноманітні розваги приїжджим, запрошують майстринь сирної пластики для проведення майстер-класів.
Давня назва власника полонини – «депутат» зараз не так часто вживається. Переважно, кажуть «ґазда» або «господар». За радянщини вживали назву «завідуючий». Але на таких полонинах як Росохата у с. Шешори та Щівник у с. Зелене дотепер вживають слово депутат.
3. У яких обрядах використовувались сирні вироби?
Колачики і коники роздавали за померлих та за здоров’я худоби. Дарували дітям, дівчатам чи вішали вдома під образи.
На Гуцульщині переповідають таку легенду. Коли якась дівчина подобалась хлопцеві, він дарував їй сирного коника. Найбільш популярні дівчата мали багато іграшок з сиру, подарованих різними залицяльниками. Могли і вихвалятися ними перед подругами. Про таку дівчину казали: «показує коники».
У весільному обряді сирні кільця прив’язували до зап’ястя молодим. На виході з дому молода дивилася крізь отвір сирного колача. Інша його назва – прозірник, бо крізь нього «прозирали» на чотири сторони світу. На кожну із них рідні казали якесь побажання:
- «Абис була як зоря красна» — на схід,
- «Абис була як сонце щасна» — на захід,
- «Не знай ніколи ні зими ні нужди» — на північ,
- «Аби вам всюда було мирно» на південь.
Після цих слів рушає весільний похід до церкви на вінчання молодих.
У останній тиждень перед Великоднем збереглась традиція роздавати дітям сирні коники, писанки та солодощі. Цей день має назву Живний четвер. Сама ж традиція, як і даровані смаколики, зветься «вогники» або «кукуци». Поширена вона в деяких селах Косівського і Верховинського району. Діти ходять від хати до хати, бажають гарних свят господарям і цим сповіщають, що скоро вже Паска.
Сир і вироби з нього освячують у кошиках разом із паскою, писанками, м’ясними виробами та іншими продуктами під час церковної служби.
Для сучасного весільного бенкету виготовляють цілі столи із сирними виробами. Майстри вигадують надзвичайно цікавих персонажів та істот, складають своєрідні «торти» з виліплених деталей.
4. В яких селах Гуцульщини виготовляють сирні іграшки?
Ще в часи Володимира Шухевича дослідники народного мистецтва цікавились гуцульськими скульптурними виробами з сиру.
Мистецтвознавці вважають, що ремесло сирної пластики у першій половині ХХ ст. перейшло з полонин у села. Ним стали займатися жінки у домашніх господарствах.
Художник Євген Сагайдачний у 1950-ті роки виконав акварельні замальовки гуцульських сирних коників. Багато публікацій та телевізійних інтерв’ю 1960-х–70-тих років було присвячено творчості талановитої майстрині Марії Матійчук з села Брустури. Її запрошували в інші країни для представлення мистецтва сирної іграшки.
У джерелах 1980-х рр. як осередки пластики з сиру згадуються села Снідавка, Річка, Брустури, Шепіт, Голови, Замагора, Красноілля.
Зараз сирні коники виготовляють у Річці, Снідавці, Космачі, Шепоті. Найбільша ж кількість майстрів ліпки мешкає у с. Брустури. Їх налічується понад 80 осіб. Давнім ремеслом займаються майже в кожній хаті переважно жінки. Кожна ґаздиня передає секрети виробництва молодшому поколінню. Жителі Брустурів з гордістю називають своє село «столицею сирних коників».
Чоловіки теж не цураються цього мистецтва. У селі Космач сирні іграшки виготовляє молодий хлопець Назар Мельник.
Традиція виготовлення іграшок з сиру є унікальною історико-мистецькою спадщиною Гуцульщини. Кожен носій цього ремесла має бути гідно поцінований не тільки мистецтвознавцями, а й співвітчизниками. Важливими кроками до цього є залучення майстрів до національних творчих спілок. Зокрема, присвоєння звання Заслуженого художника України майстриням з Брустурів: Марії Матійчук та Марії Петрів.
5. Що потрібно для ліплення коника?
Для приготування сиру зараз беруть коров’яче молоко. Виготовляється він з додаванням так званого “ґлєґа”. Це фермент зі шлунку молодого кількаденного теляти, котре нічого не споживало, лиш мамине молоко.
Шматочок сиру кидають в окріп і коли він стає м’яким та пластичним, роблять з нього іграшку. Готовий виріб закріплюють у холодній сировиці — соленій воді. Щоб надати іграшці особливої виразності, окремі майстрині доповнюють готові фігурки кольоровими лініями, крапочками. Наносять їх пензликом харчовими фарбами.
Детальний опис технології сирної пластики можна прочитати у книзі «Іграшки з сиру Марії Матійчук». Авторка видання Марія Гринюк виклала в ній біографію однієї з найвідоміших майстринь.
6. Останні новини про сирну пластику
Внесення сирної іграшки до переліку нематеріальної культурної спадщини України ініціює Прикарпатський центр культури і туризму, щоб зберегти це мистецтво, як і багато інших.
Для цього монтують фільм та складають наукове досьє. З Івано-Франківщини до цього списку вже увійшли: художнє різьблення по дереву, бондарство, Карпатське ліжникарство, традиційні жіночі прикраси з бісеру і обряд Маланки с. Белелуя.
На обійсті, де колись проживала майстриня Марія Матійчук (с. Брустури) — відкрили меморіальну дошку. Сам будинок перейшов у власність народної майстрині Марії Петрів, яка навчалася у неї виготовленню сирних виробів.
На честь виробів із сиру влаштовують фестивалі, виставки, майстер класи. Зокрема, минулого року у Музеї писанкового розпису в Коломиї (філії НМНМГП імені Й. Кобринського) проходила виставка під назвою «Мистецтво сирної пластики с. Брустури». Цього ж року у «столиці сирних коників» влаштували тематичний фестиваль та презентували пам’ятник, присвячений улюбленому персонажу з сиру.
Сирний коник набуває слави завдяки людям, які популяризують його через інші напрями мистецтва. Ним надихаються навіть ювеліри. Наприклад, виробник «Тихо» пропонує срібні підвіски, що повторюють пластику гуцульського коника з сиру.
Не оминули увагою давнє мистецтво і фотографи. Роман Рудник з Косова влаштував фотовиставку, головним героєм якої став сирний коник на тлі найкрасивіших карпатських краєвидів. Проєкт вперше презентували під час гастрономічного фестивалю «Смак з Косова». Цьогоріч світлини виставки експонувалися у Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини (філії НМНМГП імені Й. Кобринського).
7. Де можна придбати?
Сучасні іграшки з сиру можна купити на базарах у селах Космач, Шешори, Смодна і в місті Косів.
Ну і звичайно ж, звернутися безпосередньо до самих майстрів. Багато хто з них має сторінки у соцмережах для промоції своєї творчості. Тут можна замовити виїзний майстер-клас, домовитись про візит до автора або придбати вироби поштою.
Іграшки з сиру бувають дуже різноманітні: коники, пташки, олені, косички, клубочки. Це мистецтво розвивається і збільшується асортимент виробів, наскільки дозволяє фантазія художників із ліпки.
Словничок
- *Сороківці — дрібна розмінна монета вартістю двадцять копійок, або сорок крейцерів.
- *Флоя́ра (від рум. fluier, можливо від лат. flabellum — «віяло») — український народний дерев’яний духовий інструмент. Різновид відкритої флейти, аналогічний тилинці, але має 6 ігрових отворів. Інші назви — флуяра, фуяра, фрілка, фрелка, флоярка, фреля, довбушинка, зубівка.
- *Ринський, золотий ринський — народно-побутова і частково офіц. назва австрійс. (австро-угор.) гульдена (флорина), що вживалася на галицьких землях у період їх входження до складу Австрії.
