Його син чекає, що татові поставлять “залізну” ногу й вони знову, як колись, підуть на рибалку.
33-річний захисник Сергій Стройнов пережив ампутацію ноги, зараз щодня тренується в Центрі фізичної та реабілітаційної медицини Івано-Франківської обласної клінічної лікарні. Має мету – стати на протез.
Історію бійця, який взяв участь у проєкті ОКЛ “Сталеві духом”, розповіли на сторінці лікарні у фейсбуці, пише Курс.
За півтора року повномасштабної війни 33-річний Сергій Стройнов з Миколаївщини пізнав її з багатьох сторін. Три тижні жив під окупацією, три дні – під безперервним обстрілом, що знищив дотла його рідне село. Потім воював у штурмовій групі, підірвався на міні і втратив ногу.
Розповідає, що був мобілізований. Спочатку служив далеко від бойових дій, у групі інженерного забезпечення, коли набирали добровольців до 35 років на штурмовиків, зголосився.
Перші штурми йому давалися дуже важко. Не через брак навиків, адже їх навчали іноземні інструктори, а морально… “Трупи… Там рука, там нога… – ілюструє чоловік. – З нашої сторони я ще не бачив такого на той час”.
За його словами, так тоді виходило, що з нашого боку втрат не було. Рідко коли ставалося поранення в когось, і то невеличке. І з часом у нього навіть з’явився азарт якийсь. Але 1 вересня 2023 року все обірвало поранення…
“Теж штурм був, – згадує він. – Зачистили позицію і мали втримувати її добу, щоб вони назад не відібрали. Добу відсиділи, закріпилися, закопалися, завели піхоту і відходили… І вже на відході я “зловив” протипіхотну міну…”
Евакуйовували пораненого дві години. Коли група його виносила, були сильні обстріли. Ворожий дрон коректував мінометний вогонь. Сергій каже, що страшно йому було не тоді, коли підірвався на міні, і не тоді, коли відсікли ногу, а під час евакуації з поля бою, коли їх накривала мінометка.
“До наших позицій вже дійшли, біля однієї був БТР російський спалений і коло нього – велика вирва. Хлопці мене положили в цю вирву, а самі – до позицій, до бліндажа. Бліндаж там на дві особи був, а група величенька. Окопа ж, можна сказати, взагалі не було – так, окопчик нижче коліна. Ще не була добре підготовлена позиція. Якось вони там збилися в той мінібліндажик, і дрон коректував вогонь не на купку солдатів, а на вирву, де був я. За півтора-два метри навколо вирви були приходи. Трошки оглушило, трошки засипало, добре, що одна рука працювала, то хоч лице розкопував… Тепер мені це все сниться, якось воно моторошно. Навіть інколи засипати боюся… Приходила психолог, трошки поспілкувалися з нею, навіть якісь таблетки давали… Ніби потрошки почало зникати це… Побачимо, може, з часом пройде…” – розповідає Сергій.
Наразі чоловік ходить на милицях і гадає, що до протеза йому ще далеко. Рана ще повністю не загоїлася.
“Реабілітолог вже приходив, але я зараз навіть займатися не можу, бо дуже болить там. Ні напружити її, важко піднімати… Постояти трошки можу, але теж недовго. На день годину від сили, бо потім треба з’їсти мішок таблеток, щоб спати добре. У кріслі колісному теж можу сидіти до 1,5-2 годин, бо далі кукса починає затікати і біль такий, що важко стриматись”, – розповідає Сергій.
Фантомного болю, за його словами, мабуть, тижнів два вже немає. Спочатку був, а потім пропав, наче й не було. Тепер болить тільки сама кукса.
Чоловік каже, що у цей період йому дуже морально допомагає підтримка дружини і дітей. Каріна і два їхні синочки 6 і 4 років приходять щодня, і з ними він відволікається від усього. Хлопчикам, до речі, сказав, що поміняв ногу на залізну, то вони чекають не дочекаються, яка ж то в тата нога буде.
