У четвер 05 січня, легендарному сотенному Української Повстанської Армії, який командував одним із найбільш переможних боїв УПА в Карпатах (боєм за Космач у 1945 р.) Мирославу Симчичу із Вижного Березова виповнюється 100 років, повідомляє своїх читачів інформаційний ресурс Правда іф.
Миросла́в Васи́льович Си́мчич (псевдо: «Кривоніс»; нар. 5 січня 1923, с. Вижний Березів, Коломийський повіт, Станіславське воєводство, Галичина, нині Косівський район, Івано-Франківська область, Україна) — український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, політв‘язень, який 32 роки провів у радянських концтаборах. Кавалер орденів «Свободи» та «За заслуги», почесний громадянин Коломиї та Львова. Герой України (2022).
Біографія легенди
Закінчив восьмирічну школу (1941) і Коломийський архітектурний технікум (1944). У 1941 вступив до молодіжної організації ОУН, у жовтні 1943 — в УПА. Навесні 1944 пройшов вишкіл у старшинській школі поблизу с. Космач (нині Косівського р-ну), командував чотою. Брав участь у рейді проти «винищувальних загонів», вивіз в Угорщину 16 поранених бійців.
У січні 1945 на чолі Березівської сотні розгромив каральну групу енкаведистів генерал-майора М. Дергачова, що прямувала до с. Космач. Загинуло 405 карателів, які у травні 1944 депортували кримських татар.
У бою отримав поранення в руку, внаслідок чого почалася гангрена. Лікарі радили зробити ампутацію, але він відмовився та завдяки щоденним промиванням відваром дрібних залишків сіна і насіння гірських трав вилікував рану. Навесні 1946 заново сформував Березівську сотню, що 1947 здійснила Буковинський рейд, громлячи окупантів. 4 грудня 1948 за доносом завербованої дівчини хату, в якій він переховувався з одним із побратимів, оточили співробітники МДБ. Після тривалого бою знепритомнів від диму, потрапив у полон.
13 березня 1949 засуджений до 25 р. позбавлення волі і 5 р. поразки у правах.
У таборі згуртував політв’язнів проти сваволі кримінальних злочинців, за що 7 грудня 1953 був засуджений ще до 10 р. Далі 25-літній термін відраховували з цього дня. 1954 за участь у повстанні, отримав 5 р. тюремного ув’язнення. 1956 комісія ВР СРСР скоротила термін до 10 р. та змінила режим на табірний. У грудні 1963 звільнений.
Через заборону мешкати у західних областях жив і працював у Запоріжжі.
28 січня 1968 за т. зв. нововиявленими обставинами заарештований Івано-Франківським обласним КДБ. На його клопотання ВР СРСР 20 січня 1970 скасувала постанову своєї комісії від 1956 про скорочення терміну, тому Мирослав Симчич мав досиджувати 25 р. рахуючи від суду 1953.
В ув’язненні товаришував із В. Марченком, спілкувався з Є. Пронюком, І. Світличним, Є. Сверстюком, І. Калинцем та ін. Принципово відмовлявся писати листи російською мовою. 1976 він звертався до Комісії з прав людини ООН з приводу того, що згідно з міжнародним правом його термін потрібно скоротити до 15 р. Хоча наприкінці 1977 Мирослав Симчич уже відбув 25 р., наглядова комісія відмовилася подати його справу на подальший розгляд, бо він «не став на шлях вправлення».
30 жовтня 1982, коли Мирослава Симчича мали звільнити, за звинуваченням у «зведенні наклепів на радянський державний і суспільний лад» його засудили ще на 2,5 р. ув’язнення. 1985 вийшов на волю.
Загалом він провів у неволі 32 роки, 6 місяців і 3 доби.
15 листопада 2017 за поданням Івано-Франківської обласної прокуратури Косівський районний суд реабілітував Мирослава Симчича. Тривалий час мешкав у Запоріжжі, нині — у Коломиї.
Почесний громадянин Коломиї (від грудня 1997), Львова (від травня 2013).
У Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам’ятник (2008). Член Коломийської міськрайонної станиці Братства ОУН—УПА Карпатського краю. Життєвий шлях Мирослава Симчича ліг в основу художньо-документальної повісті М. Андрусяка «Брати грому» (Коломия, 2001).
