Сьогодні, 15 червня, виповнилося б 80 років з дня народження відомого актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука. Його називають душею українського поетичного кіно.
Загальне визнання і любов кіноглядача актор отримав після ролі Тараса Шевченка у фільмі “Сон” та Івана Палійчука у картині Сергія Парджанова “Тіні забутих предків”.
“Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!”, – говорив про Миколайчука С.Параджанов.
15.06.1941 – у с. Чортория на Буковині народився Іван Миколайчук, кіноактор, кінорежисер, сценарист, символ і душа українського поетичного кіно. Закінчив Чернівецьке музичне училище, театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі, кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва (1963-1965). В світ кіно увірвався через ролі Тараса Шекченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» в яких знімався одночасно, до того ж навчаючись на 2-му курсі. Стрічка «Тіні забутих предків» викликала велетенський резонанс у світі – 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (в тому числі 24 Гран-прі) у 21 країнах, увійшла до Книги рекордів Гіннеса та визнана однією з двадцяти найкращих картин світу.
Крім акторського фаху в фільмі «Білий птах з чорною ознакою» (1971) виявив себе ще й як сценарист, а в стрічці «Пропала грамота» (1972) і як співрежисер. Опрацював також музичне оформлення цього фільму піснями тріо «Золоті ключі» та долучивши гру на бандурі. У 1968 за роль Миколи у фільмі «Камінний хрест» отримав звання заслужений артист УРСР.
Проте уже невдовзі розпочались гоніння на українське у всіх сферах культури, тож Миколайчук потрапив в когорту «неблагонадійних» і замість наступного звання народний артист отримав тавро «націоналіст». Його негласно ізолювали від кіномистецтва та впродовж 5-ти років, за неофіційними заборонами компартійних функціонерів, вилучали із складу знімальних груп, хоча багато режисерів початково бачили постановку своїх фільмів за його участі. «Тіні забутих предків» на довгий час потрапили під заборону до показу.
Така ж доля спіткала фільм «Пропала грамота», яку дозволили демонструвати лише наприкінці 1980-х. Стрічку «Білий птах з чорною ознакою», яка на Московському міжнародному кінофестивалі (1971) здобула Золотий приз раптом оголошено націоналістичною. І в цьому більшовицькі ідеологи таки мали рацію, бо на Західній Україні під час демонстрації цього фільму траплялись нечисленні випадки коли хтось з глядачів вигукував із темної зали «Слава Україні».
Лише 1979, через заступництво секретаря з ідеології Харківського обкому КПУ В. Івашка, отримав дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» в якому Миколайчук був сценаристом, режисером, актором і композитором.
За відносно нетривалу творчу кар’єру, в умовах жорсткого ідеологічного пресингу зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв, здійснив 2 режисерські роботи. Його запрошували в Голівуд, проте Держкіно не вважало доцільним про це повідомити актора.
Помер у Києві від злоякісної пухлини 1987. Посмертно Лауреат Шевченківської премії (1988)
Зі спогадів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука:
«Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!» Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор».
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, –
чекало все! Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки – як бліци репортера,
проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.
Ліна Костенко.
Матеріал: Український інформаційний простір
