Різдвяні свята завжди сповнювали серця людей теплом та надією як у наші часи, так і в далекому минулому. Тож не дивно, що спогади мешканців старого Станиславова про це величне свято просякнуті особливим настроєм. Всі християни міста – українці, поляки та німці – чекали на Різдво з радісним хвилюванням, старанно до нього готувалися і потім довго згадували ці приємні хвилини, проведені з рідними і близькими – пише “Західний кур’єр“.
Українське Різдво
У 1997 році у Львові була перевидана книга «Владика Григорій Хомишин: патріот, місіонер, мученик». Її автор – Петро Мельничук (1901-1985), український греко-католицький священник, громадський діяч. Під час служіння в Заліщиках він виїжджав на місії з Григорієм Хомишиним як помічник-проповідник місійних наук. Пізніше він став екзаменатором дяків Станиславівської єпархії УГКЦ, а згодом емігрував за кордон. В його книзі наведений епізод про те, як українці Станиславова святкували Різдво в 1939 році: «У день Різдва Христового просувається чорний лімузин від єпископської палати на вулиці Липовій в Станиславові до катедри. В місті панує велика тиша, це неначе кожний відчував, що Станиславів торжественно святкує своє Різдво, бо ж владика відправляє святу літургію для своєї пастви – для українців-католиків. Десь поховалися чванькуваті польські пришельці і йдуть до праці, навіть жиди не відчиняли своїх склепів в цей день, бо це перший день українських різдвяних свят і ніякого гендлю не буде!
Лімузин пристає ще далеко до катедри, бо перед нею тепер повно людей, одні виходять, а другі входять до неї. Ті, що виходять, – це ті, що були на «дев’ятці», студентській службі Божій, яку сьогодні відправив кир Іван Лятишевський – єпископ-помічник. Під час цієї служби Божої духова оркестра з села Вовчинець коло Станиславова відіграла ряд колядок, ці ж самі колядки грала вже о 5-ій ранку у своєму селі, а також о 7-ій грала на Кнігинині в передміській церкві св. Покрова. Одначе це була, так сказати, генеральна проба, бо тепер грали ці селянські музиканти з цілої душі, оскільки перед престолом – кир Іван, а в церкві самі студенти всіх учительських семінарій, які добре знаються на музичних інструментах. Звуки тієї гарної колядки «Бог ся рождає» доходили аж надвір. Ті, що входять до притвору катедри, – це в першу чергу питомці духовної семінарії, всі однаково вбрані в реверенди та чорні плащі, що для ока було дуже гарно. Вони співатимуть хором велику архієрейську службу Божу, що її правитиме кир Григорій, а за ними входять всі ті, що хочуть бути на Різдво в катедрі. А ще далі на сходах і нижче усадовились всі бідні та прошарки різної національності, бо ж це «їхній день». Порядкує ними Кривий Ілько, новоіменований їхній «король», ставить кожного по черзі так, як той собі «заслужив».
Цього дня на Різдво Христове, придержуючись традиційних звичаїв ще із австрійських часів, буде роздавати милостиню всім калікам, прошаркам та бідним сам татуньо кир Григорій. Назву для єпископа кира Григорія «Татуньо» надали саме ці прошаки-бідняки, бо направду це була гойна-щедра милостиня. Роздача милостині відбувалася на сходах катедри і тривала часом 2 години. З огляду на натовпи перед катедрою, шофер владики скручує машину в бічну вуличку, щоб через захристію катедри увійшов владика, бо інакше служба Божа надто була би спізнена».
Польське Різдво
В грудні 1903 року польськомовна газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала спогади одного з мешканців Станиславова про різдвяну вечерю часів його дитинства. На жаль, газета не вказала прізвища автора, обмежившись лише ініціалом «К.». Ці спогади чудово передають атмосферу, яка панувала за різдвяним столом, і занурюють нас у святковий настрій: «Ми, ще малі, збиралися за різдвяним столом, ділячись з рідними традиційним оплатком. Так розпочиналася вечеря – незвична, небуденна. Войовничі народи, укладаючи між собою мир, мали різні обряди, наприклад, обливання мечів водою, а у слов’янських народів символом братерства і любові був хліб, яким належало ділитися. І ми щороку відновлюємо цей звичай. Радість і втіха панують усюди, як у будинках багатіїв, так і в халупах бідаків, бо після появи першої зірки смачна вечеря чекає на спраглі шлунки. Всі заклопотані, навкруги кипить робота – в кухні якраз готується вечеря, в покоях іде прибирання, а у вітальні саме накривають на стіл. Всі бігають, поспішають, життя вирує в шаленому темпі. Не можна зволікати, бо з першою зіркою треба встигнути поділитися тим символом хліба. І ось уже смеркається, бо дні взимку короткі. У покої запалили світло, а крізь віконні шиби зацікавлено позирає перша зірочка. Нарешті вона заблиснула на небосхилі!
Після промовляння молитви ми ділимося оплатком і вітаємо одне одного зі святом. Кришиться у пальцях хліб Божий – а з ним руйнуються взаємні образи, заздрість та злість у людських серцях. Мабуть, немає жодної людини, яка взяла би той шматок хліба, той символ милості Божої, поданий щедрою рукою, і не висмикнула б зі свого серця всі погані думки, неначе шкідливий бур’ян. Починаємо вечеряти. Борщик уже апетитно парує у тарілці – пісний, з грибними «вушками», без традиційної ковбаси чи так званої славнозвісної «кишки», але смачний. Ну бо цілоденний піст є найкращим кухаром. Перший голод утамовано, і на стіл подають великого лина в галяретці. То найкраща риба, якщо її правильно приготувати. Куди там лососю, форелі чи іншим делікатесам – наш линь смакує чудово, справжній рай у роті.
А зараз надходить черга на короля наших рік і ставків. Щупак! Цей розбійник принаймні смачним м’ясом може відплатити за завдані збитки. Але найкраще його подавати з голландським соусом, який своїм делікатним масляним смаком з легкою кислинкою підкреслює всі переваги риби. А зараз що? Може, якийсь модний закордонний делікатес? У жодному разі, це було би профанацією. Принаймні раз у рік ми повинні втриматися від цього, тому їмо наші рідні голубці. З кашею, рибними кнедликами і грибами. Голубці – це пауза перед другою рибою. У глибокому полумиску лежить щось темне, залите соусом, запах меду розходиться по цілому покої. То короп, прикрашений родзинками та мигдалем, – його називають королівським, бо він, неначе король, підтримує наші сили у цьому кулінарному поєдинку. Всі підставляють тарілки, щоб спробувати цей делікатес, бо таку підливу вміють готувати тільки у нас. Після коропа подають запечених окунів, які своїм ніжним і легким смаком дарують нам насолоду і перепочинок.
Вечеря наближається до завершення. Їмо тушковані овочі, а після них солодкий будинь. Але мусить бути ще одна страва, без якої не можна уявити різдвяної вечері. Це кутя, яка завершує цей бенкет, і яку так охоче смакують жінки та діти. Вечір, який розпочався з першої зірки, завершується запалюванням вогників на «Божому деревці» і даруванням подарунків».
Німецьке Різдво
Ліллі, дружина пастора Теодора Цьоклера, у своїх спогадах описує, як святкувала Різдво німецька громада Станиславова і мешканці благодійних закладів, якими опікувалася родина Цьоклерів. Як згадувала Ліллі, «весь передріздвяний час був невтомною підготовкою до свята. Кожного члена великої сім’ї закладу треба було особисто обдарувати. Право завідувати складом я завжди залишала за собою, бо тоді в ньому було багато приміщень. А що там зберігалося багато пожертв наших благодійників, то всі вони були розсортовані. Я мусила займатися запасами, щоб уже під час нового прийому найбідніших мати змогу відразу ж усіх їх забезпечити. Адже ми ніколи не знали, чи дійдуть до нас оголошені вже посилки крізь митні та інші перепони, за дуже часто напружених політичних відносин.
Особливо щедра річка подарунків до нас стікалася у різдвяний час. А якою великою була сім’я, яка хотіла бути обдарованою на Різдво! На 25-річчя, в 1921 році в дитячому будинку було 287 дітей, серед них понад 100 сиріт війни. Господарство «Сарепти» нараховувало 150 осіб. Склад наповнився і був дійсно маленьким раєм, місцем, у якому відчувалося чудо діяльної любові до ближнього. Скільки радості я переживала в нашому складі на саме Різдво! Діти писали листівки-побажання, за якими і з огляду на практичні потреби окремих вихованців керівники відділень укладали списки, які я з ними обговорювала. Потім щасливі керівники відділень приймали речі. У відділеннях їх перешивали і змінювали, щоб усе дійсно було до лиця. Винахідливість і старання приносили їм радість, коли вони творили зі старого нове. А дарували не лише щось практичне, були й іграшки і книжки, бо вмілі руки допомагали надавати старим лялькам та іграшковим будиночкам нового блиску.
У перші роки святкування Різдва для всієї громади закладу відбувалося у великій залі «Вифлеєму». Дві великі різдвяні ялинки стояли у вузькому куті залу, вздовж трьох інших стін простягалися довгі, накриті білими скатертинами столи з подарунками, а поблизу різдвяної ялинки зовсім низькі – для найменших. О сьомій годині в церкві правилася служба Божа для громади. Перед вівтарем у перших рядах сиділи діти – учасники «дитячої» служби Божої. З плином часу мій чоловік надавав службі Божій у Святвечір чимраз більше вигляду літургійного свята з перемінним співом громади та дітей і спільними піснями. У «Вифлеємі» перед службою Божою відбувалося роздавання подарунків. Перед різдвяними ялинками ліворуч стояли хлопчики, праворуч – дівчатка, а позаду – дорослі. На Різдво мій чоловік завжди був сповнений особливою душевною радістю. Він говорив так по-дитячому і просто, що очі дітей, які спочатку крадькома поглядали ліворуч і праворуч на столи, незабаром були притягнені до його рота і віддзеркалювали світло свічок на ялинках, між якими він стояв.
У наступні роки, за воєнного лихоліття, спільне свято вже було неможливим. Потім у старій залі «Вифлеєму» збиралися спершу старші школярі, де наш найстарший вихованець, пізніше вихователь Гебґардт щороку будував великі ясла. Діти бачили, як Марія з Йосифом ішли до Вифлеєму, бачили ясла в хліві та Ісусика, захоплювалися мудрецями зі Сходу. Звучали багатоголосі хори. Після святкової промови діти йшли у свої відділення, де знову світилися ялинки і роздавали подарунки. Кожна дитина мала своє місце для подарунка, якому вона дуже раділа. Лише в «Сарепті» столи з подарунками стояли у тому ж приміщенні, в якому відбувалося свято. Вони були ще накриті, і лише після різдвяного богослужіння покривало знімали. Це була незабутня мить, коли всі об’єднувалися у великій тісняві. Найменші на руках сестер та учениць-домогосподарок, дошкільнята, малі школярі, каліки, кульгаві, сліпі, глухонімі, розумово відсталі, милі старенькі. Всі вони слухали різдвяну промову, з якою по черзі виступали мій чоловік та наш зять, і співали пісні на честь дитятка в яслах, які були чудом, підтримкою, силою, самим Отцем Вічності і Володарем Світу, який усіх-усіх любить».
Спогади збирала Олена БУЧИК
