Одна з головних новин тижня в Івано-Франківську — скандал через доручення міського голови Руслана Марцінківа «вивезти ромів» з Франківська на Закарпаття. У справу втрутились і правозахисники, і посольство США в Україні, і навіть міністр внутрішніх справ Арсен Аваков — через висловлювання мера відкрили кримінальну справу. Руслан Марцінків вже встиг вибачитись за свої слова, проте у соцмережах чимало хто досі підтримує його різкі (та, будьмо чесні, ксенофобні) висловлювання про «запакувати та вивезти».
Куфер попросив волонтерку та координаторку руху «Молодь за мир» Олю Макар, яка вже вісім років допомагає ромам, пояснити, що ж не так у висловлюваннях мера і й взагалі у всіх наших розмовах про ромські проблеми.
Кілька днів у соцмережах і ЗМІ киплять дискусії про ромів. Кожен має що сказати. Дозвольте розповісти і про мій невеликий досвід.
Разом з рухом «Молодь за мир» та Спільнотою святого Егідія я вісім років допомагаю ромам. За цей час ми познайомилися з сотнями ромів у Києві, Львові, Івано-Франківську та на Закарпатті.
Це прості, дуже бідні, неосвічені люди. Зазвичай вони не вміють ні читати, ані писати — а тому їх легко обдурити.
Вони не знають своїх прав, не можуть за себе постояти та не справляються зі звичайними побутовими проблемами. Вони стали батьками у 14-15 років, до 30 мають уже мінімум 5-6 дітей, а після 30 — перших онуків. Чоловіки працюють: на будівництвах, фабриках, здають метал, випасають сільських корів чи збирають горіхи — кому що пощастить знайти. Значна частина сімейного бюджету — державні виплати на дітей.
Вони живуть як уміють.
Коли питаєш ромську дитину, ким вона хоче стати, коли виросте, та зазвичай не розуміє, про що йдеться, у її картині світу немає таких питань, бо немає ані професій, ані, тим паче, мрій.
Якось ми гуляли з дітьми по Ужгороду, розглядали красиві будинки і я спитала у однієї дівчинки, чи хотіла б вона у такому жити. «Жити? — дивувалась вона. — А тут можна жити?!». Згадую, який шок у дівчинки 12 років викликала ванна у моїй квартирі: вона не розуміла, куди зникає вода? Пам’ятаю, як ми вчили дітей чистити зуби під час літнього виїзду за місто (згодом, після повернення, один хлопчик хвалився, що знайшов на смітнику зубну щітку), як вчили їх користуватися унітазом, не кричати у громадських місцях, висловлювати свою думку, спати по одному на ліжку, казати «будь ласка» і «дякую». Це було непросто, але непорозумінь чи конфліктів з ромами у нас не виникало.
Проблеми з’являлися з іншого боку: замовляєш, наприклад, великий обід у ресторані, вже дістаєш з гаманця аванс — і тут власник дізнається, що серед гостей будуть роми: «Цигани? Ні, тоді не можна. Шукайте інше місце». Орендуєш автобус — а той розвертається, коли бачить, що везти треба ромів. Заходиш з дітьми у тролейбус — і люди хапаються за гаманці. Хтось обов’язково скаже голосно: «Будьте уважні, цигани!».
Щодо ромів діє презумпція винуватості: якщо будь-яка людина вважається невинною, доки не доведено протилежне, то роми — навпаки — винні, поки не докажуть всім навколо, що це не так.
Стереотипи біжать попереду них. Стереотипи біжать попереду, якими б вони не були, як би не старалися, як сильно б не хотіли змінити своє життя.
Їх часто звинувачують, що, мовляв, щодо них не діють закони. Це правда, погоджуюся — і хочу також запитати:
Чому, коли ромські діти не ходять в школу, ні директор, ні соціальні служби не розбираються, в чому проблема?
Чому роми закінчують школу, так і не навчившись писати — і це вважається нормальним, жодних питань до педагогів? Чому вчитель може посадити їх за останні парти й ігнорувати, займаючись лише з українськими дітьми?
Чому, коли ромські дівчатка вагітніють у 13-15 років від хлопчиків такого ж віку, ніхто не звертає на це уваги? Чому поліція та соціальні служби закривають очі на те, що діти жебракують?
Чому мер вважає нормальним казати, що поліція має «пакувати» їх в автобуси проти їхньої волі? Чому їхні доми і халабуди можна підпалювати та руйнувати — і не нести за це жодної відповідальності?
Українське суспільство ще дуже далеке від простої правди: роми — це українці. Вони живуть на цій землі століттями, і вона — така ж їхня, як і наша. Їхні проблеми — наші проблеми.
Можна, звісно, закривати на це очі і бавитися у популізм, але чим це нам допоможе? Можна ганяти людей з однієї вулиці чи області в іншу, але який — глобально, на перспективу — у цьому сенс? Що, крім миттєвих емоцій, ми отримаємо? Це соціалізує дітей, дасть їм освіту, а згодом — шанс на інше життя? Навряд.
Ми, як суспільство, зацікавлені у тому, щоб їх інтегрувати: так буде краще і їм, і нам. Зрештою, це єдиний можливий адекватний шлях. Як це зробити — питання складне, відкрите, багатогранне. Чому б не поставити його собі — і особливо нашій владі — просто сьогодні? Змістити акценти в палких дискусіях: замість пакувати чи ні, спитати себе й одне одного: як кожен може допомогти?
