Зазвичай найцікавіше приберігають на кінець. Тож і ми вирішили завершити «будапештський» цикл поштівками з видами найгарнішої вулиці старого Станиславова. Хоча, чому лише Станиславова?
Вона й сьогодні є окрасою Франківська, лиш називається інакше, пише Репортер.
Маєтки братів Гартенбергів
Напевно, ви здогадались, що йдеться про вулицю Незалежності, яка за Австрії була Сапіжинською, на честь князя Леона Сапіги – першого маршалка (спікера) Галицького сейму.
Вона була довга, тягнулась аж до кінця міста, до перехрестя з теперішньою вулицею Бандери – далі починалась гміна Княгинин-Колонія. А початок Сапіжинської був не просто красивим, він визначав архітектурне обличчя міста протягом трьох десятків років перед Першою світовою. (№ 1)
Відкривав перспективу квартал кам’яниць, що немов авіаносець домінував над низенькими торпедними крейсерами поруч. Усі ці будинки належали братам Гартенбергам, які у 1907 році капітально перебудували їх в імперському стилі.
Найпрестижніше місце займала крамниця Еміля Штаубера. Насправді він називався Рахміль, але для благозвучності трохи підкорегував свої папери. Краєзнавець Олена Бучик дослідила асортимент магазину: циліндри, рукавички, американське взуття, чоловіча білизна, палиці, парасолі, шкіряні вироби, парфумерія – така собі суміш бутіку, галантереї та спорттоварів.
Всередині кварталу Гартенбергів ховався їхній пасаж. Брати були далеко не бідними, торгували нафтою, мали свердловини в Бориславі. У 1904 році на внутрішньому подвір’ї вони збудували торгову галерею, фактично – перший супермаркет Станиславова. Проєкт виконало віденське інженерне бюро Фельнера і Гельмера, в активі якого вже був Одеський оперний театр, а будувала львівська фірма Флейшля.
Доступ до пасажу зробили через п’ять наскрізних проходів першого поверху фасадних кам’яниць. Роздивитись інтер’єр можна на поштівці № 2. Але фотограф прийшов або зарано, або запізно, адже усі крамниці зачинені ролетами. Лиш одна опущена не повністю, і з магазину випирає якась подібна на НЛО штукенція. В торці коридору можна розгледіти перший фонтан Станиславова у вигляді двох дітей під парасолькою. Також фойє прикрашали численні картини й теракотові скульптури у нішах. Їх знищили у п’ятдесятих, під час ремонту задля відкриття Станіславського ЦУМу.
Салон під відкритим небом
Непідготовленому читачеві буде важко впізнати локацію на поштівці № 3. Втім, на ній звичний нам Вічевий майдан 110-річної давнини. Позаду проглядається початок Бельведерської, праворуч – квартал Гартенбергів з пасажем всередині. Будинки не переживуть Першу світову війну, пасажу пощастить більше.
Дивлячись на листівку, важко повірити, що порівняно недавно там була не симпатична площа, а брудний базар, де торгували вживаними речами. Дільницю так і називали – плац гельдовий, тобто торговий. Після перейменування площі на честь цісаря Франца Йосифа, у 1875 році, смердючий ринок забрали, натомість розбили гарний скверик.
Фактично тоді й утворився новий центр Станиславова – австрійський, на відміну від старого польського на площі Ринок. Міська влада дбала про прикрашення головної площі міста. Щовесни бригада робітників під керівництвом міського садівника впорядковувала тут клумби, висаджувала квіти, обрізала дерева, одним словом – працювала над ландшафтним дизайном.
Площа межувала з початком Сапіжинської та була відгороджена від неї невисоким кованим парканчиком. Уздовж нього стояли лавочки, на яких полюбляли відпочивати мешканці міста. Здебільшого це були чоловіки, що читали газети, обмінювались новинами, дискутували про політику. Але на поштівці вони всі стоять. Таке враження, що хлопці щойно піднялись з лавочок, аби краще роздивитись фотографа.
Журналіст «Кур’єра Станиславівського» смачно описав атмосферу цього імпровізованого дискусійного клубу: «Вулиця в Станиславові є салоном. Люди на ній збираються, зустрічаються, стоять групками, розмовляють, впізнають один одного або роблять вигляд, що не впізнають, сміються і розважаються, пліткують, брешуть, критикують і кажуть компліменти, бо вулиця є салоном».
Між А і Б
Сьогодні пішохідну частину вулиці Незалежності називають стометрівкою або соткою. Стара Сапіжинська теж мала синонім – містяни називали її Лінія А-Б. Щоправда, не всю, а відрізок між вулицями Галицькою та Шашкевича. Філокартично ота лінія тягнулась між поштівками № 4 і 5.
Вуличне життя барвисто описав у своїх спогадах американський кіноактор Александер Гранах, який народився у Городенківському районі та певний час мешкав у Станиславові:
«Один бік головної вулиці – променаду – називався Лінія А, інший – Лінія Б. Тут зустрічалася молодь. Чепурні вродливі дівчата, сміючись і щебечучи, прогулювалися зі студентами й охайними офіцерами. З кав’ярень лунала музика, можна було зустрітись в пасажі чи котромусь із ресторанів. Там панували розкіш, веселощі, розсіяний захват. Не бракувало танцювальних залів, закладів для розваг, людей було в стократ більше, ніж у городенківському парку.
Усе здавалося зухвалішим, розкутішим, вільнішим, цей настрій передавався від одного до іншого, усі сміялися, кожен квапився на побачення. Лунала польська, німецька, українська, ідіш, усі поводилися з неабиякою гідністю, усі були не на жарт заклопотані й збуджені.
О десятій ліхтарі зненацька гасли, шум затихав, Лінія А й Лінія Б порожніли. На вулицях не залишалось нікогісінького. Лиш де-не-де можна було побачити запізнілу парочку або самотній діліжанс. Та ще під котроюсь із брам стояли солдат із покоївкою, полохливо оглядаючись, чи їх ніхто не бачить, і якщо нікого не було видно, вони кидалися один одному в обійми й цілувалися, а коли хтось з’являвся, збентежено завмирали, немов заскочені на гарячому злодії…».
На цьому ми призупиняємо екскурсію старим Станиславовом, яку нам влаштував будапештський видавець Леопольд Вейс. Саме призупиняємо, а не завершуємо. Адже десь у приватних колекціях заховані ще п’ять листівок з цієї серії. У будь-якому разі колись вони вилізуть на світ…
Автор: Іван Бондарев
Поштівки з колекції Олега Гречаника і Володимира Шулепіна
