У кінці 1980-х Франківськ переживав час масштабних суспільних зрушень. На вулиці виходили тисячі людей, які відкрито говорили про українську державність, домагалися легалізації греко-католицької церкви, створювали демократичну пресу та повертали в міський простір синьо-жовту символіку.
До 35-ї річниці незалежності України «Репортер» поговорив із франківцями, які в ті часи були учасниками національно-демократичного руху.
Роман Гладиш, Тарас Майстришин та Володимир Ковальчук згадали, яким тоді був Івано-Франківськ.
«Люди йшли тисячами»
Володимир Ковальчук згадує, що перші демократичні процеси в Україні наприкінці 1980-х значною мірою розпочалися під впливом національних рухів у країнах Балтії, Грузії, Вірменії та Польщі.
У Франківську почали гуртуватися молоді активісти та старші люди, за плечима яких були роки ув’язнення за політичні переконання. Серед них були й учасники Української Гельсінської спілки.
У 1988 році у Франківську створили культурно-наукове товариство «Рух» – об’єднання місцевих активістів, які займалися просвітницькою діяльністю, гуртували людей навколо української історії, мови та культури. Згодом діяльність товариства стала більш політичною: активісти почали відкрито виступати за демократичні зміни, національні права та незалежність України. У 1989 році вони долучилися до Народного руху України за перебудову.
Активісти організовували свята писанки та вишиванки, вертепи, мистецькі заходи, читання Шевченка. За цими культурними подіями стояло прагнення повернути в публічний простір українське.
Почалося піднесення духовне, патріотичне. Люди йшли на будь-який захід. Йшли тисячами. Їх навіть не треба було сильно скликати, – пригадує Володимир Ковальчук.
«Всі підтримували зміни»
Найближчі до проголошення незалежності роки Роман Гладиш згадує як час, коли Франківськ охопив «страшний ентузіазм». Масові мітинги стали звичною частиною міського життя. Люди збиралися з різних приводів – через релігійні свята, важливі події у Верховній Раді чи рішення, які ухвалювали на місцевому рівні.
Всі підтримували «Рух», всі підтримували зміни, всі підтримували ідею незалежної України, – говорить пан Роман.
За його словами, одним із головних місць, де збиралися франківці, був Вічевий майдан. Іншим знаковим місцем став Дем’янів Лаз, де у 1989 році відкрили масові поховання жертв радянських репресій. Люди їхали туди, щоб побачити розкопки, знайти сліди своїх рідних, вшанувати загиблих.
Ще одним важливим місцем стала невеличка церква Святого Дмитрія у мікрорайоні Пасічна.
Там відбувалися перші на Прикарпатті богослужіння відновленої Української греко-католицької церкви, яка вийшла з підпілля й стала легітимною. Люди пішли до неї, бо це церква наших батьків, наших дідів. Ми повернулися у своє лоно, до себе, додому, – говорить Роман Гладиш.
Також активісти намагалися створити власний інформаційний простір. Тарас Майстришин був одним із тих, хто займався випуском газети культурно-наукового товариства «Рух» – «Крок».
Це була перша демократична газета на заході Україні, – каже Майстришин.
За його словами, у центрі Франківська активісти використовували так званий «паркан гласності», а згодом встановили спеціальний інформаційний куб. Там розміщували оголошення про засідання, конкурси, майбутні акції та інші події. Так люди, йдучи з роботи, могли підійти до куба й дізнатися, що відбувається у місті.
«Ратуша аж заходилася»
Однак суспільне піднесення не означало, що активісти могли діяти без страху. Радянська влада все ще залишалася на місці, а люди, які відкрито виступали за українську незалежність, розуміли, що це небезпечно.
Ризик завжди відчувався. Але ми просто йшли і працювали. Ми просто були молодими й нарваними в доброму значенні цього слова. Йшли й не боялися, бо треба було робити якісь зміни. Ми думали: “Це наша держава і нам потрібно щось робити”, – каже Тарас Майстришин.
Однією з таких змін, за які боролися активісти, було повернення у публічний простір української символіки.
Тарас Майстришин згадує, що 20 січня 1990 року він зі своїми однодумцями в центрі міста, біля фонтану, встановив щоглу з синьо-жовтим прапором. Але вночі пожежною машиною щоглу зачепили, зігнули та забрали прапор.
Наступного дня активісти звернулися до влади з вимогою до 17 години повернути прапор на місце.
Ми сказали: “Якщо ви не відновите прапор на цьому місці, де зігнута шогла, то ми піднімемо його на ратуші”, – пригадує Майстришин. – Але влада і не думала повертати прапор. Пішов розголос, знаєте, як кажуть, тоді без телефонів, без нічого – від хати до хати. І дуже багато людей зібралося на Вічевому майдані.
Майстришин каже, спочатку мав усе фотографувати, натомість якимось чином у його руках опинився прапор.
Вимогу активістів не виконали, тож люди рушили до ратуші.
Площа біля ратуші була вся вкрита людьми. Зараз на концерти скільки людей не збирається. Але чим ближче я підходив до ратуші, тим більше утворювався вакуум між мною і масою людей, яка йшла позаду. Хтось трошки десь з кимось заговорився, хтось боявся, хтось щось відчував – було страшно. Але головне – їхня присутність. А я тоді подумав: “Як я вже прапор взяв, то вже його залишати не можна”, – розповідає пан Тарас.
Ратуша тоді перебувала на реконструкції. Майстришин пригадує, що коли там почули про ходу, будівлю швидко закрили. Ярослав Шевчук, який працював неподалік, приніс драбину. По ній Тарас виліз на перший ярус, а далі – по риштуванню.
Я туди піднявся, а прикріпити прапор не маю чим. Я по кишенях – нема нічого. Думаю, зараз зніму ремінь, а всяке буває – ще штани впадуть, – розповідає Майстришин. – А мені мама перед тим прислала подарунок на день народження – махровий шарф. На той час, це була розкіш. Але думаю: “Пішла корова, нехай йде і теля. Мені не жаль того шарфа і мати зрозуміє, бо вона своє пройшла”.
Каже, прив`язав своїм шарфом прапор на риштуванні й над франківською ратушею замайорів синьо-жовтий стяг. Потім Майстришин вигукнув «Слава Україні!», люди внизу відповіли: «Героям слава!».
Ратуша аж заходилася. А відчуття таке було якесь, що передати неможливо – що ми це зробили, – пригадує він.
Через кілька днів влада змусила активістів зняти прапор. Але вони не сприймали це як поразку. Бо тоді на місцевих виборах демократичні сили здобули більшість в обласній та міській радах, тож люди знали, що скоро піднімуть прапор уже офіційно – рішенням депутатів.
Так і сталося. За словами Тараса Майстришина, на Великдень 1990 року синьо-жовтий прапор освятили в катедрі, після чого його урочисто підняли над ратушею.
Але Майстришин каже, що він не перший піднімав прапор у місті. Бо у 1988 році невеличкий прямокутник розміром 50 на 60 висів на телефонному проводі через вулицю Січових Стрільців.
Це був трошки такий фурор. Але хто його там вивісив, історія замовчує, — говорить Тарас Майстришин.
«Момент, який чекали десятиліттями»
24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України.
Роман Гладиш згадує, що дізнався про рішення зранку, а ближче до обіду франківці вже збиралися на мітинг.
Люди виходили за те, що ми вільні, – каже пан Роман. – На вулицях говорили, що Україна більше не повернеться до москви. Люди проживали момент, на який чекали десятиліттями.
Це був результат тривалої боротьби. Але водночас ніхто не знав, якою буде нова держава і що чекає на неї далі.
Економічна криза, дефіцит, талони та розрив старих зв’язків – перші роки незалежності були непростими.
Проте Роман Гладиш каже, особисто він не розчарувався.
Я розумів, що будь-яка держава, яка тільки встає з колін, має мати час. Ніхто тоді не знав, як будувати самостійну Україну, – каже пан Роман.
Володимир Ковальчук згадує, що проблеми та труднощі породжували критику серед невеликої частини населення. Однак, за його словами, більшість людей розуміла, що швидко побудувати нову державу неможливо.
Більшість не шкодувала, бо всі розуміли, що то все швидко не робиться. Держава швидко не будується, – говорить Володимир Ковальчук.
«Втримати незалежність»
Сьогодні поняття незалежності для героїв матеріалу змінилося. Якщо наприкінці 1980-х вони боролися за можливість називати Україну своєю державою, то тепер її незалежність доводиться захищати зі зброєю.
Роман Гладиш каже, чув тоді від старшого покоління: з часом росія спробує повернути владу над Україною.
Вони оговтаються, прийдуть до тями. І Україну вони не віддадуть. Без України вони ніхто, – згадує він слова Ореста Дичковського.
Володимир Ковальчук говорить, що також чув подібне від дисидентів, які мали досвід радянських репресій. Але тоді ці слова не всі сприймали серйозно. Сьогодні ж вони звучать інакше.
Ми не вірили, а як виявилося, вони були праві, – каже пан Володимир.
Для Тараса Майстришина нинішня війна стала доказом того, наскільки важливою була боротьба, яку його покоління розпочало ще наприкінці 1980-х.
Зараз воно вже інакше відчувається. Вже відчувається, що ми незалежні, бо ми вже стоїмо за це, – говорить пан Тарас. – Тепер же у ваших молодих руках – втримати нашу незалежність.
