Тарас Прохасько – сучасний український письменник і журналіст, один із представників “Станіславського феномену”.
Народився в Івано-Франківську. Вирішив стати письменником в 12 років. За життя змінив безліч професій – працював учителем, барменом, сторожем, ведучим на радіо, у художній галереї, в газеті, на телестудії. Лауреат численних нагород, серед яких «Книга року-2011», відзнака ВВС з дитячої літератури, премія модерної есеїстики імені Юрія Шевельова. Кращі твори: “Лексикон таємних знань”, “Порт Франківськ”, “БотакЄ”, “непрОсті”, “Спалене літо”. Найвідоміший твір — роман «НепрОсті», передає Правда ІФ з посиланням на Версії
Вітаю, пане Тарасе. Вас називають одним із найпопулярніших сучасних українських письменників? Чим ви приваблюєте читача? Про що ваші книги?
Приваблюю мабуть якимось таким особливим способом рефлексування чи роздумування. Тобто в мене нема гостросюжетних чи якихось таких про деталі життєві , якість такі побутові речі, про почуття … книжок. Це все свого роду есеїстика, коротка проза, яка є приватним художнім філософствуванням.
Ваша найпопулярніша книга – про що вона?
Найвідоміша моя книжка – роман “НепрОсті”, якій вже багато-багато років. Це така сага історична, дуже стисла, дуже лаконічна, але яка охоплює приблизно 100 років історії карпатської.
В мене багато друзів-книгоманів. Але з початком війни багато хто із них відмовилися від читання. Не тому що не хочуть. Кажуть, що це зараз не на часі. Бо ж війна, а читання – це як відпочинок. Вони так для себе це пояснюють. Чи правильна така позиція? І чому читати під час війни таки потрібно?
Я вважаю, що читати тепер потрібно тим людям, які власне того потребують. Не переставати читати. Тому що це є нормальна гігієна, це так само, як перестати митися, чи як перестати їсти. Це є потреба і вона є дуже важливою. Вона зрівноважує і вносить якийсь внутрішній спокій. І наповнення дає у житті. А наповнення і спокій у часи війни є ще навіть більше потрібні, як у лагідні часи. Тому що без того, аби на щось опиратися, стає якось не зрозуміло, за що ми воюємо, заради чого все це є? Коли є тяжкі часи, часи стресові, коли є часи непевності, страху переживань – то читання є частиною медитації, тому що найстрашніше в часи війни є пустка, відсутність внутрішнього діалогу.
Яку літературу ви б порекомендували українцям читати саме зараз?
Я б порадив тепер зробити певну ревізію собі, і почитати ту класику світову і українську, до якої часто не доходили руки. Тепер є найкращий час для читання неактуальних речей, тому що актуальні речі ми отримуємо нині з усіх сторін.
Чи змінила війна літературні вподобання українців? І на яку літературу нині найбільший запит?
За моїми спостереженнями тепер різко з’явився інтерес до української літератури. При тому не найновішої, не останніх років, а в тому числі і до класиків ХХ століття, до так званого розстріляного відродження, до українських модерністів 20-30 років, і звичайно до тих, які працювали, писали, починали працювати ще у 80-90 роках серед наших сучасників українських. Інтерес з’явився до того, аби переконатися, що у нас дійсно є велика література, і переконатися, що ми можемо обійтися своєю літературою у всіх випадках життя.
Яку роль відіграє література для України зараз в час війни? І як змінила війна українську літературу?
Щоби сказати так дуже коротко, і можливо трохи різко навіть, але треба визнати, що сучасна українська література є однією із причин цієї війни. Тобто сучасна українська література багато зробила для того, аби ця війна була і щоби цю війну перемогти. Тому що сучасна українська література спонукала до того, що у нових поколінь українців виробилася оця українська ідентичність. А як ми розуміємо, насправді ця війна є через те, що наша ідентичність виявилася надто міцною і надто автономною. І відповідно далі українська література робить крок наступний – не тільки укріпити ідентичність, яка привела до цього моменту, але і розібратися, як цю ідентичність підтримувати, плекати і вирощувати у найскладніших умовах. Українська література теперішня дуже-дуже емоційна, але разом із тим вона говорить, як далі зберігати себе.
Чи можна говорити про те, що зараз йде формування нової плеяди українських письменників, каталізатором виникнення яких стала війна? І якщо так, то які ці письменники? Як їх можна охарактеризувати?
Коли йдеться про ту генерацію, те покоління, яке отримало свій голос в час війни , а це вже дійсно так є , тому що крім всіх старших і вже зрілих письменників, які багато розмірковують власне про всі ці речі, чуємо голос нових авторів, нових поетів, яких війна спонукала до того щоб говорити. Тому що довший час значна частина молодих людей не мали життєвих досвідів, потрясінь. А тут раптом сталося так, що одночасно дуже багато людей радикально поміняли обставини свого життя. І цей вибух емоцій призвів до вибуху голосів. Тобто з’явилися люди, які можна так сказати, пробуджені війною.
Війна їх пробудила і зараз вони мають що сказати?
Просто війна загострила емоції, і війна дала надзвичайно широкий спектр досвідів, в тому числі і почуттєвих. Їх можна характеризувати тим, що це є дуже чесна література, чесна – тому що емоційна. Тобто почуття завжди є чесні. Якщо є чесні почуття, то є чесна література. І от з’являються тепер щораз більше людей, які отримали потребу завдяки цим переживанням висловитися.
Про що сьогодні пишуть українські письменники? І в яких жанрах?
Тепер найактуальнішим жанром і найбільш поширеним жанром, в якому працюють письменники, це є есеїстика. Різного ґатунку. Починаючи від аналітичної, і закінчуючи якоюсь такою дуже ліричною, дуже чуттєвою. Бо есеїстика – це такий жанр, де не йдеться про вигадані сюжети, про вигаданих персонажів, і де є присутній автор. Це є виговорення автора про то, що його турбує. І очевидно що тепер есе є найбільш природним. Мало хто може тепер сидіти і писати якісь великі романи про вигадані історії, коли є так багато о цих пережиттів і думок про то, що відбувається.
Мабуть, ви погодитеся із тим, що війна – досить важкий час для письменників, щоб творити. Тому багато письменників відклали свою творчість, і зосередились хтось на волонтерстві, хтось на активній громадській діяльності. Яка ситуація у вас і як вплинула війна на вашу творчість?
Звичайно, змінилися теми, змінилися проблеми, про які я пишу, але дуже важливо для мене було власне упевнитися в тому, що саме цієї сфери життя війна не убила. І це було моє таке переконання, що не можна припиняти говорити, тому що це говорення – воно є комусь потрібне. Є така оптимістична річ, що книготоргівля не надто знизила свої обсяги, і тому письменники, які видають свої книжки, вони отримують якісь свої гонорари. Тобто книжки купують, ніхто не припинив видавничу справу, відповідно не можна припиняти писати, щоб книжки існували. І це є непоганий такий показник
Якщо книжки продаються, це означає що українці читають?
Може не читають відразу і все, але в кожному разі купляють не менше і, що дуже важливо, що це випробування, з яким зустрілися, воно мінімально, точніше зовсім, не відзначилось на житті культурному України. І ми зрозуміли всі, що культура – це є те, заради чого ми воюємо. І одночасно нашою головною потугою. І нашою головною врешті решт зброєю. Принаймні дуже багато тепер українських письменників користаються з того моменту зацікавлення Україною у світі, і такого водоспаду публікацій – есе, поезії , я не говорю про перевидані книжки, – але такого велетенського потоку голосів українських письменників закордоном, як тепер, ще не було. Навіть в часи ні Помаранчевої, ні інших революцій. Тобто українські письменники разом із іншими діячами культури, вони страшенно багато тепер говорять про Україну, і про те, що відбувається, і хто ми такі, і звідки з’явилися. І що у нас було до того, як почалася війна, і заради чого ця війна почалася, і чому ми мусимо перемогти, і чому ми не здаємося. І ця хвиля справді страшенно поширилася у всій Європі, Америці, і в газетах, і журналах, і на різних сайтах – всюди звучить голос українських авторів.
Це означає, що є запит на наших українських письменників?
Так є запит, тому що, правду кажучи, українська культура, українська література не була аж так сильно присутня у житті звичайних європейців, які насправді зацікавлені у пізнанні нового, зацікавленні у читанні, у слуханні музики. А тепер є неймовірна ситуація, коли українське питання виринуло на перше місце, і зрозуміло, що люди, які звикли до культурного споживання, у них раптом виникло питання: “А що ж це таке українська культура? І чому вони такі? І що вони можуть нам розказати?” Це є страшенно велика… не хочу казати мода, може ще й не мода, але в кожному разі цей спалах зацікавлення є дуже потужний.
Виходячи із того що ви сказали, хочу вам дещо зачитати. В одному із ваших старих інтерв’ю, ви сказали таку фразу: “Українська література є поки що на рівні літератури внутрішнього вжитку”. Чи можна зараз сказати, що вона перейшла на світовий?
Я би ще не говорив, що вона стала, як колись казали, товаром щоденного попиту чи потреби. Наразі ще не можемо говорити про то, що справді вона вже є своєю у світі, у Європі принаймні. Але вона виходить за межі України, і все більше українських авторів от в цій своїй теперішній діяльності пишуть з врахуванням саме не лише українського читача. Пишуть далі по-українськи, але з врахуванням вже європейського. Розповідають те, що повинні знати про Україну у світі. І в цьому сенсі вона дійсно є страшенно зорієнтована назовні.
Побажання для українських читачів від вас
Побажання знайти свою улюблену книжку. Не конче ганятися за списками, щоби прочитати 200 книжок в рік. Чи 50. Це сумнівна практика. Краще шукати і знайти ту книжку, до якої можна вертатися багато-багато разів.