«Доброго дня, мені дала номер знайома, що ви розвозите продукти тим, хто не в змозі купити та вийти на вулицю, – у телефоні лагідний голос старшої жіночки. – Я прошу не за себе. У мене сусідка – інвалід першої групи. Якщо можете, то запишіть її адресу».
Подібні дзвінки волонтери ГО «Спілка волонтерів Прикарпаття» отримують щодня десятками. Люди просять і за себе, і за стареньких знайомих, аби привезли хоч хліба, бо ті бояться вийти на вулицю, пише Репортер.
Штаб починає вранці
Активісти ГО «Спілка волонтерів Прикарпаття» 20 березня мали везти чергову допомогу військовим на схід. Вони щомісяця пакують бус з провізією та речами, які потрібні військовим на фронті. Але цього разу не повезли.
Коли у Франківську оголосили карантин, у волонтерському штабі зібралися та вирішили допомагати на місці. Зібрану допомогу на фронт розфасували й почали розвозити стареньким людям, самотнім, інвалідам.
Волонтерський штаб, хто не знає, розташований у франківській Білій хаті. До спілки входять волонтери й атовці. Двері – між міською та обласною радами. Йдемо туди питатися, чим можемо допомогти.
У штабі вранці лише Ігор Лукинів та Анатолій Пилип. Останній навіть не звертає уваги на гостей, бо відповідає на численні дзвінки. Ігор Лукинів шукає каву. Каже, його день почався о шостій ранку – розвозив медиків по роботах.
«Нині були з сіл Радча, Марківці, – каже Ігор. – Мав ще везти у Нижнів, але передзвонили, що знайшли іншу машину. Медики нині мають бойовий настрій. Лиш би їм дали усі захисні засоби. У вайбері, телеграмі є групи добровольців, де пишуть, дзвонять й домовляються про довіз. Наших атовців там – п’ятеро».
Після розвозки Ігор завжди їде на мийку та добряче миє машину зверху й всередині. Усе дезінфікує, бо далі протягом дня розвозить продукти для стареньких. І то не він один.
Як таким не помогти?!
За словами Ігоря Лукиніва, минулої п’ятниці вони з хлопцями пішли по сільрадах – Крихівецькій та Микитинецькій. Крім того, кажуть, там працюють їхні хлопці – атовці. На суботу були складені списки, а в неділю трьома групами вже розвозили. Мали 60 адрес у Крихівцях, чимало в Микитинцях та й у самому Франківську не бракувало.
У Крихівцях Лукинів працював з тамтешньою активісткою Оксаною Олійник. Жінка місцева, то швидко спровадила до потрібних хат. У Микитинцях – атовець Роман Сметана з побратимами. Він також місцевий, ще й заступник голови села. У Франківську – інша група.
Волонтери зібрали продуктовий набір, якого мало б вистачити мінімум на два-три дні. У коробках – макарони, овочі, фрукти, чай, вода. Також додавали банку якоїсь закрутки.
«Маю ще 12 людей, – зі слухавки Лукиніва пробивається голос Оксани Олійник. – У мене є одинокий чоловік, до нього ніхто не приходить. Є троє людей, що по п’ятеро дітей. Є інвалід, ще інвалід, дитина-інвалід і двоє незрячих. Добре, після обіду чекаю дзвінка та й їдемо».
Анатолій Пилип показує повідомлення від 28-річного Ігоря. Каже, у нього ДЦП. Але він просить допомогти не собі, а однокласнику, бо той – інвалід першої групи.
«Ну, як таким людям не помогти?!», – якось різко каже Ігор і йде курити чергову цигарку.
Дефіцитний товар
Волонтери показують кілька сторінок записів. Адрес – десь під дві сотні. Кажуть, їм дуже бракує робочих рук.
«Я хотіла б зробити замовлення на пайок, чи можна? – чути у слухавці Анатолія Пилипа. – Вулиця Кармелюка. Мені 65 років. Я нікуди з хати не виходжу, бо дуже боюся. Хіба ви мені привезете пару масок і антисептик».
Анатолій записує. Відкладає слухавку, каже, що нині маски з антисептиками в дефіциті.
«У п’ятницю, в 11.00, купую антисептик – п’ять літрів за 850 гривень. Кинули депутати пару гривень, дзвоню, аби ще купити, розраховую, що дві візьму, а ціна після обіду – вже 1450!», – обурюється Ігор Лукинів.
Каже, вони мають спирт і гліцерин, тож антисептик робили самі, аби роздавати людям. Єдине, шукають баночки, куди це наливати.
«Крім того, наш Андрій Паляниця – теж атовець – домовився у швейній, що будуть шити маски й халати», – говорять чоловіки.
До штабу заходить Василь Дутчук. Він у камуфльованій масці, яку спеціально для нього пошила дружина. Каже, вона вдома шиє для всіх та роздає.
Вони разом з Паляницею привезли з ринку зо два десятки ящиків помідорів, мішок огірків, кілька ящиків лимонів і мандаринів. Ще у мішках картопля, буряк та цибуля. Складають у штабі, біля ящиків із закрутками та городиною, яку передали богородчанські волонтери.
Народу більшає, робота кипить. Готують два пакети для роздачі. В одному – помідори, огірки, мандарини, лимони. У другому – цибуля, буряк та морква. До набору ще закрутки, печиво та хліб.
За роботою хлопці кажуть, що часто люди, які дзвонять, просять привезти хоч щось. Так, можуть попросити лише олії чи хліба.
«От, жіночка на Новгородській подзвонила, що хліба не має. Купили їй три буханки – одну чорного та дві білого, – розказують волонтери. – А там двоє інвалідів. Бабуся на візку, дідусь ледве ходить…».
Закотити рукави
Після сортування діляться на три групи. Кожна пакує пакети у своє авто. «Репортер» напросився поїздити з Анатолієм Пилипом. Він вантажить все у багажник та на заднє сидіння.
Розвозимо за маршрутом: Вовчинецька, Миколайчука, Хоткевича, Слави Стецько. Загалом – з десяток адрес.
Вулиці безлюдні, машин мало. Паркуємося біля першого будинку.
До речі, всі волонтери у рукавицях та масках. Тримають дистанцію та намагаються якомога швидше передати допомогу, зробити фото й поїхати далі.
У домофоні Анатолій натискає квартиру 37, піднімається на п’ятий поверх. У привідчинених дверях стоїть бабуся у домашньому кольоровому халаті. Трохи здивована. Анатолій передає їй пакети з харчами. Бабуся дякує з паузами.
Волонтер бажає їй здоров’я і гайда на іншу адресу. Мінімум спілкування й контактів.
«Люди нічого не кажуть, багато плачуть, – говорить він дорогою. – Бачу страх в їхніх очах, розпач, невизначеність. Але й бачу доброту та якусь надію, бо про них пам’ятають».
За наступною адресою – не менш здивована старша жіночка. Коли отримала пакети, то перепитала, мовляв, скільки має заплатити. Анатолій лише посміхається крізь маску та йде геть. Таких випадків багато.
Пригадує 89-річну бабусю, яка живе сама. Дітей давно поховала. Вчительку з вулиці Федьковича на інвалідному візку…
Ще з якоюсь теплотою розказує про подружжя вчителів, які мешкають біля обласної лікарні. Допомогу туди возив у неділю.
«Їм обом десь за 80, – розповідає Анатолій. – Вони все життя вчили дітей і дуже багато добра зробили, а зараз лишилися самі. Це дуже несправедливо! Коли ти їм передаєш продукти, коли в них навертаються сльози, а потім вони починають плакати… Люди не вірять, що так може бути. І ми нагадуємо їм про добро. Тому нам усім треба просто закотити рукави й працювати».
До вечора у штабі зготували 150 пакунків – на наступний день.
