Недавно соцмережами розійшлася фотографія двох чоловіків із неприкритими ампутаціями ніг. Один — священник, інший — військовий.
Журналістка Громадського Наталія Мазіна вирушила у Городенку на Івано-Франківщині до Івана Теремка — клірика Коломийської єпархії ПЦУ, того самого священника на фото.
Він зустрічає мене на вокзалі. Статечний, сановитий, у чорній рясі з важким хрестом. Не встигла я налаштуватися на серйозний лад, як чоловік уже обійняв, підморгнув, пожартував.
Везе на автівці до себе додому, одночасно киваючи знайомим через вікно. Багато хто знімає шапку на знак пошани.
«Ось мій город, де я сапаю», — зупиняється отець Іван біля ошатного будинку. Город навпроти, через дорогу. Дивуюся.
Та вже невдовзі подив зникне: немає нічого такого, чого б цей чоловік не міг зробити. Ми навіть станцюємо, але це вже потім. Спершу про зиму 2002-го.
«Господи, прийми мою душу»
Зимова пора того року стояла сніжна. Тоді ще 36-річний отець Іван вечеряв собі вдома, як задзеленчав стаціонарний телефон. Його сусід (жили межа в межу), теж священник, виїхав машиною в село, де мав наступного дня служити в церкві. Автівка застрягла через заметіль, тож він попросив Івана Теремка: «Візьми в когось коней, сани та приїдь мене забери». Самого ж сусіда-священника прихистили парафіяни.
Отець Іван відгукнувся: позичив коней і разом з візником виїхав. Ще хотів доньок малих узяти. Мовляв, покатаю вас на конях із дзвіночками! Але дружина Галина відмовила: така хуртовина! Ну куди?
От рушили чоловіки удвох, але кілометрів за п’ять зупинилися: так замело, що й витягнутої руки не видно. Ще й ніч спустилася. Коні пройшли ще трохи і спинилися — далі йти вже не могли. Чоловіки зрозуміли: збилися з дороги.
Опинилися десь у полі, отець Іван скочив на землю. А то вже й не земля, а трясовина. Морозу не було, тож коні провалилися — аж по груди! Проскочила думка: розрізати упряж, осідлати, хай везуть. Дорогу додому самі знайдуть. Але як їх не штурхав священник, бідолашні тварини вже рухатися не могли.
Короткі черевики отця Івана відразу набралися води. Ноги моментально померзли. Чоловіки ще трохи посмикалися з ідеєю кудись рушати, та все ж вирішили заночувати в санях.
Іти кудись — вірна смерть, а лишитися — може ж, хурделиця і припиниться до ранку. На світанку ноги Івана Теремка «не служили», як каже він сам. Заціпеніли, затерпли, відчуттів жодних.
Його напарник, який мав биті сибірські валянки й високі гумові калоші, ноги не намочив і надумав іти по допомогу.
Минає година, друга, третя — немає його. Пізніше з’ясувалося, що візник знайшов скирту соломи й заліз у неї перечекати негоду, вирішивши, що священник уже замерз на смерть.
Зрозумівши, що ніхто по нього не прийде, отець Іван поповз. Як міг — на ліктях, на колінах. Рухався вздовж дороги, не знаючи, що до неї лише 50 метрів. Варто було б звернути, і його помітили б: на ранок хтось із селян уже пробивався саньми, хоча віхола й розійшлася ще дужче. Стихне вона аж під вечір наступного дня.
Священник дістався до магістральної газової труби, яка пролягала неподалік і вела до Румунії. З неї угору простягалася інша труба, тонша. Притулився до неї спиною. Вирішив: як помре, тут скорше знайдуть. Сили залишали його, Іван замерзав. Помолився: «Господи, прийми мою душу».
Ноги почорніли, як вугілля
Тим часом його дружина Галина, марно прочекавши ніч, зрання вирушила до голови колгоспу. Так і так — чоловіка нема.
«Зараз їхатиме трактор, прочищатиме дорогу для “швидкої”: у когось схопив апендицит. Сідай з лікарями», — відказав той.
Трактор буксував, біла снігова стіна затуляла собою все, люди не бачили навіть електричних стовпів. За трактором сунув бензовоз, і ось його водію чомусь захотілося повернути голову в бік поля. На секунду біла стіна розступилася, і він побачив, як удалині щось чорніє й ворушиться.
Це був отець Іван. Йому здавалося, що він голосно кричить «допоможіть!» і махає з усієї сили. Насправді ж він ледь повертався і розтуляв рота. Лице обмерзло, бороду вкривали бурульки. Встати й рухатися сам не міг, тому дорогу до нього пробили трактором. У «швидкій» розтерли тіло горілкою, дали трохи випити.
Чоловік повеселів, повернулася притаманна йому бадьорість: «Висадіть мене біля крайньої хати, я відігріюся й піду додому».
«Добре, добре», — казали медики й робили своє. У лікарні його спершу поклали у ванну з холодною водою, зрізали обледенілий одяг і забрали в реанімацію.
Він не вірив, що це серйозно. Жартував: медсестри ж — його парафіянки, як так? Навіть стояв обмороженими ногами, хоча їх і не відчував. На ранок руки та ноги попухли, вкрилися фіолетовими пухирями. Шкіра на обличчі облізла.
Через два тижні ноги почорніли, як вугілля. Лікарі сказали: різати! Так отець Іван зостався без обох ніг. Коліна залишилися. Всього чоловік переніс шість операцій.
Збиралися й руки відтяти, бо на 85% обморожені, але якийсь професор в останній момент наказав скасувати операцію. Руки справді поступово зажили, хоча й зараз покручені, синіють на мороз і часто трясуться. Але ж вони є!
Візника, який був у ту ніч з Іваном Теремком, знайшли аж на четвертий день. Йому також ампутували обморожені ноги, ще й пальці на руках. Так той прожив до похилого віку.
З кіньми гірше: один загинув, іншого дорізали й пустили на ковбасу.
Навчився танцювати за п’ять днів
Сидимо у просторій кухні сім’ї Теремків. 55-річна Галина, дружина священника (або, як кажуть у цих краях, «їмость», «пані добродійка» чи й «пані ксьондзова»), накрила стола й припрошує скушувати одну зі страв, бо «як це не пригостити гостей?».
З цікавого: канапки — змащені майонезом із часником; згори покришені ковбаса, огірки з помідором; усе це притрушено сиром. Такий собі салат на грінці.
Отець Іван п’є лише компот: звичка не снідати. Щоб важкий хрест не заважав, закидає його на спину. За склянкою ягідного напою пригадує, як учився ходити.
У реабілітаційному центрі він не був — з лікарні відпустили, щойно сам на милицях зійшов на другий поверх і назад. Удома тренувався пересуватися, маючи лише один протез, інший ще не встигли виготовити. Якось поїхав забирати дружину з роботи за 25 кілометрів. Став під вікном і сигналить. Вона визирнула у шибку — мало не зомліла: примчав на протезі, а замість іншого вставив шматок лати.
«Мав велике бажання стати на ноги та ходити», — розповідає Іван Теремко.
«Вари людям каву, бо вже солодке їдять, — перебиває його дружина. — Якось сусідка принесла запрошення на весілля своєї доньки. А він і каже: “Маріє, якщо до суботи навчуся танцювати, то на весілля прийду. А ні — то ні”. До суботи лишалося п’ять днів. І вечорами ми вчилися — й навчилися. На весіллі як заграли музики, як пішли ми до танцю, то всі дивилися не на молодих, а на нас», — сміється жінка.
Чоловік, який уже встиг переодягнутися у світське, стрімко підхоплює дружину і кружляє з нею кімнатою у вальсі. Тоді запрошує й мене, а я за ним ледве встигаю.
Пішов служити через 8 місяців після обмороження
Згодом Іван Теремко навчився і сапати зі стільчиком, і машину ремонтувати, і в колодязь спускатися драбиною, якщо двигун насоса ламався, і на яблуню залазити.
«Оцю хату ми удвох із ним тинькували. Я на бетономішалці стояла. А він — на риштуванні», — нахвалює чоловіка дружина.
«Це все нормально для мене, — сміється він. Мовляв, чого дивуєтеся, звичайні ми собі люди. Як усі інші. — Ніхто із сусідів не скаже, що я нічого не роблю. Навпаки, сусідка лає свого здорового благовірного: “Подивися, як отець Іван працює, не скаржиться, що змучився. Цілий день на ногах — і не стогне, що в нього щось болить”».
Через вісім місяців після обмороження священник уже служив у своїй парафії. Відстоював по кілька годин. Але трапилося погане.
«Через те, що я так рвався ходити, дуже навантажував ноги й не дав нормально сформуватися куксі. Довелося зробити реампутацію, відрізати ще частину ноги. Але я знову не беріг себе — зарано одягнув протез.
Отакий непосидючий: оце ж робили ремонт у хаті — я кидав мішки з цементом. Нога тріснула так, що було видно кістку, але я перемотував її скотчем, і півтора року ще так ходив. От минулої весни на Благовіщення служив у церкві та побачив, що весь одяг на мені мокрий від крові, вже й на підлогу капає. Приїхав додому, зняв протез, а він повний крові», — згадує отець Іван.
Зателефонував знайомому хірургу, каже: приїдь, заший. «Як ви собі це уявляєте? Негайно в лікарню!» — наказав лікар йому у відповідь.
Ногу довелося відрізати ще на 13 см. Після того Іван Теремко вже витримав 2,5 місяці у спокої, протез не одягав, поки рана не загоїлася. Бережеться й зараз — таких навантажень уникає. Вдома знімає протези й ходить на колінах, на яких у чоловіка сформувалися мозолі.
Хоча недавно в гаражі заліз на розкладну драбину — поправити троси, які заплуталися під стелею. А драбина візьми та й впади. Чоловік устиг вхопитися за металеві двері. Але що ж: довго не повисиш, а як гукати — ніхто не почує. Довелося стрибати два метри вниз. Цілився, аби не на драбину. Не хотів казати дружині про пригоду, але та сама помітила — зайшов до хати виваляний у бруді. Ох і розсердилася…
Зняв протези, щоб підтримати пораненого
Коли отець Іван виставив свої фотографії без протезів, то здивував цим багатьох своїх парафіян. А вони ж до нього вже 25 років ходять. Чули, що священник ніг не має, але думали: може, пальців чи стопи. Правду мало хто знав. Після оприлюднення світлин його стали шанувати ще більше — за стійкість.
Одна з вірянок написала в коментарях, що пам’ятає: коли в її селі відбулася перша служба українською мовою, отець Іван приїхав з іншими священниками підтримати нового клірика. Було багато людей, поліції. Знайшлася сімейка, що так хотіла повернути «московського попа», аж била палкою нашого Івана по ногах. А він відповів: «Мені вже переболіло».
Свого парафіянина Володимира Бойчука, який підірвався на ворожій міні, отець Іван відвідував ще в лікарні. Потім зайшов після Водохреща до нього в хату, а той сидить сумний, похнюплений, зневірений.
«Він наче й жартує, але це не щиро. Бачу, що зовсім впав у депресію. Жінка за кордоном, мати-пенсіонерка на роботі, живе з братом-близнюком. Володимир почав щось мені розповідати. Може й дурне, але, думаю, хай виговориться, хай навіть матюкається, аби тільки вийшов із цього стану. Я розумію, що мені треба підібрати слова, треба підбадьорити.
Пропоную: “Давай покажу, як я ходжу на протезах”. Сів біля нього на ліжку: “Ми зараз виставимо фото в інтернет — і ти побачиш, скільки людей тебе підтримають”».
Теремко пояснює свою пропозицію: «Мені самому вже нічого не соромно й не страшно. Мені скоро 60 років, тож я хочу дати поштовх іншим. Хочу, щоб ця дитина (йому ще й сорока нема) стала на ноги. Хочу, щоб він не закрився, щоб не думав, що нікому не потрібний».
Після публікації світлини й розголосу ветерана Володимира Бойчука забрали до реабілітаційного центру — місцеві допомогли фінансово.
«Йому треба перебувати біля таких, як він сам. Сьогодні до стіни відвернеться, а завтра побачить, що хлопці стараються встати, вчаться ходити, і подумає: “А я що, гірший? У мене хіба не вийде?”».
Іван Теремко вже після нашої зустрічі надіслав відео, де ветеран сам помалу йде на протезах, поки що спираючись на бруси.
Ніколи не падати духом!
Насамкінець запитую, чи нарікав хоч раз священник на Бога; чи запитував у нього, чому йому випало таке випробування.
«У мене таких думок не було ніколи. Значить, Господу так угодно. Він дає людині лише таке випробування, яке вона може витримати. Я з цим змирився, я це знання несу. Архієрей казав мені: “Спостерігаю: священники на службі переминаються з ноги на ногу, а ви стоїте рівно годинами”. Може, Господь зробив так, аби показати іншим, що можна жити не нарікаючи, бути на позитиві. Я постійно жартую, в мене завжди все добре, усім задоволений», — відповідає, не задумуючись.
«За характером він боєць. Ніколи не падає духом. Хоч і боляче — усміхатиметься. Але й підтримка рідних у такій справі надважлива», — доповнює дружина Галина.
Чоловік дякує їй поглядом і вмикає відео, де минулого року в ресторані співає на її 55-річчя. Лунають слова про кохання: «Усе тому, що діти є у нас. Усе тому, що ти моя дружина».
Передивляємося відео, де пара співає удвох. Іван ще й заграв на акордеоні нам на прощання маленький концерт з уривками пісень. Відчувається, що це його стихія, що він святкує життя — кожен його день.
Перед від’їздом знову одягся в рясу і показав свою гарну церкву Архистратига Михаїла у селі Глушків, де його парафія. Підкинув до автобуса своєю автівкою. Саджаючи, попросив водія: «Ви ж гарно довезіть цих хороших людей із самого Києва!».
Той спершу взяв гроші, а тоді повагався і віддав назад: «Священник попросив, не можу відмовити».
«А ви його знаєте?» — запитую.
«Ні. Вперше бачу», — щиро відповідає водій.
«То візьміть гроші, він же не дізнається!» — хилю своє, бо незручно їхати задарма.
«Ні», — впевнено відмовляє чоловік і пригощає цукерками.
