Тисячі етнографічних експонатів, що свідчать про життя прикарпатців понад сотню років тому, зібрали у музеї старожитностей у селі Фитьків Надвірнянського району, що на Івано-Франківщині.
Його 15 років тому заснував священник Микола Григорук разом із покійним отцем Іваном Качанюком, пише Правда.іф з посиланням на Суспільне.
“Лазив по стрихах старих, стодолах. Дивився по старих скринях і звідти виймав ці скарби. Почав ходити селом, питати в людей: “Чи маєте щось старе?” Хтось з радістю віддавав старі речі, які в них були. Хтось казав: “Що ти ходиш, жебраєш?” Додому приходив, баба з дідом говорили: “Що ти всякий сутич зносиш додому?” Бо всі ті речі — це побиті горшки, поламані веретена, куделі”, — так про свою колекцію старожитностей розповідає отець Микола.
Вхід в етнографічний музей у Фитькові — вільний. Кожну екскурсію у музеї місцевий парох розпочинає із розповідей про старовинні вишиванки. Їх тут — майже три сотні, каже Микола Григорук. І додає: кожна — авторська й вишита за унікальними техніками.
“Є в музеї сорочка міжвоєнного періоду. На ній зображені синьо-жовті маленькі прапорці. Такі сорочки були популярні у Ланчині, Добротові, у Красній. Тепер — це Надвірнянський район. За таку сорочку можна було постраждати у часи радянської окупації”, — каже отець Микола.
Усі старовинні камізельки та різнобарвні спідниці з музею були окрасою жіночого гардероба понад сотню років тому. Чоловічий одяг, за словами священника, до наших часів зберігся менше.
Окрім того, в музеї є зо пів сотні пар взуття, яке шили із натуральної шкіри. Замість цвяхів використовували дерев’яні березові кілочки.
“Люди жили бідно, і в декого могло бути дві-три сорочки, одна-дві спідниці й пара чобіт на все життя. Ці речі збереглися, бо коли йшли до церкви чи міста, то взуття несли в руках. Перед церквою чи коли заходили в місто взувалися. Тоді роззувалися, коли поверталися, і знову додому йшли босі”, — пояснює співзасновник музею у селі Фитьків.
Отець Микола каже: весь одяг та цінності сотні років тому зберігали в скринях.
“У нас є скриня XIX століття. Скрині нагадують поховальні саркофаги наших князів — Ярослава Осмомисла в Івано-Франківському краєзнавчому музеї і Ярослава Мудрого в Софії Київській. Мають подібну форму й орнаменти. Скриня замикалася на колодку, щоб ніхто нічого звідти не потягнув, щоби діти не розтягали”, — розповідає Микола Григорук.
Також у музеї старожитностей є рідкісні годинники, старовинні праски, музичні інструменти та посуд.
“На щодень могли бути прості глиняні миски, на свята або коли приходили гості — мальовані. Не було часу говорити й думати, чи я то люблю, чи я то не люблю, — особливо для дітей. Бо як за таку миску сідало 10 чи 12 людей, то там швидко показувалося дно”, — говорить отець Микола.
На стінах етнографічного музею висять приблизно дві сотні мальованих тарелів з бойківських осель, десятки вишитих подушок, які в давнину називали “мірилом заможності господарів”, пів сотні ікон та кілька тисяч чорно-білих світлин і листівок.
Микола Григорук каже: за кожним експонатом — унікальна історія.
“Наприклад, цікавий плакат — звернення ОУН десь 40-х років, актуальне до цього часу: “Українці, настав наш час. На руїнах м***вської тюрми народів творимо свою самостійну державу. Женім із нашої землі ка**пню”, — зачитує священник.
