Роман Вінтонів – один із фіналістів Премії імені Георгія Ґонґадзе 2020 року.
Вона заснована 2019-го року Українським ПЕН у партнерстві з Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та виданням “Українська правда”.
Премію вручають щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе.
Відзначають незалежних журналістів, які змінюють медіасередовище.
“Українська правда. Життя” поспілкувалася з цьогорічними фіналістами Премії імені Георгія Ґонґадзе Романом Вінтонівим, Павлом Казаріним та Богданом Логвиненком.
Роман Вінтонів – один із фіналістів Премії імені Георгія Ґонґадзе 2020 року |
Беручись за інтерв’ю з Романом Вінтонівим, складно розвидніти в ньому образ Майкла Щура.
Від всіх тих “пам’ятників свині”, “влади, яка розводить руками” та “ніт”, які за останній рік стали не просто мемами “Телебачення Торонто”, а і увійшли в лексикон деяких українців, так і хочеться пирснути зо сміху.
Вінтоніву ж, з його чималим досвідом роботи на телебаченні, спочатку було трохи некомфортно, коли помічаючи його в метро чи на вулиці, люди починали реготати. Але потім він покинув цю думку.
Зрештою, сміх і є головним інструментом його гумористичної програми, яка ставить перед собою серйозні цілі, з якими журналістам традиційних випусків новин просто не впоратись.
З економікою не склалося
У школі ціллю Вінтоніва було стати економістом.
“У мене мама бухгалтер, – каже він.
Я з дитинства читав усілякі бухгалтерські видання, і як звести сальдо, що таке шахматка, дебет, кредит і все таке знав ще школярем“.
У випускних класах хлопець навіть віддалено вчився на курсах Харківського економічного коледжу, звідки в його рідну Долину Івано-Франківської області надсилали поштою всілякі бухгалтерські завдання: він їх вирішував і відсилав назад.
У гімназії, куди Вінтонів потрапив згодом, була геть відмінна від ЗНО система вступу до університету.
Гімназія заздалегідь укладала угоду з певними вишами, і якщо учень вчився без трійок, то міг вступити на вибраний факультет, коли там ще були місця, всього лише за профільним іспитом.
Тож Вінтонів був певен: скоро потрапить на економічний в Острозьку академію.
“Та десь в середині 11 класу з’ясувалось, що цього року з Академією угоди не уклали, і єдине вільне місце, яке залишилось, і яке ще не розібрали – це факультет журналістики у Франка (Львівському національному університеті імені Івана Франка – ред.), – розказує Вінтонів.
Тож ми з мамою поговорили, і вона каже – давай вступиш туди, а потім здаси академічну різницю та переведешся на економічний“.
Після першого курсу студента з університету ледь не вигнали, а тому ні про які переведення на економічний не могло бути і мови – аби хоч там лишитися.
“Якщо чесно, то перші півроку-рік я просто не міг вкурити різницю між колоквіумом, семінаром та аудиторією, – пояснює Вінтонів, сміючись.
Сьогодні колоквіум? Ні, сьогодні семінар!
Ну семінар, і шо? Тобто ніхто нічого не пояснив: ти просто ходиш на якийсь колоквіум, семінар і часом на лекцію“.
Та коли перспектива виключення стала серйозною, студенту довелось вникнути в суть університету і взятись за голову.
“Так я і потрапив на журналістику“, – підсумовує нині він.
Може просто балуваний
Нічим особливим журналістика його не захопила, і ніякої місії в професії він собі не ставив – Вінтонів відкидає усі ці романтичні уявлення.
Каже, просто щоліта довелося їздити на практику.
Після першого курсу – принести три свої статті, після другого – ще щось. Словом, постійно доводити, що хорошого ти зробив у журналістиці за літо.
Саме це, каже Вінтонів, і змушувало працювати.
“Може, комусь і говорили про якусь місію, – говорить він.
Але в мене було таке відчуття, що більше уваги приділялося історії української літератури та української журналістики.
Тобто тим предметам, які не допомагають розібратися у бюджетному кодексі чи реформі системи освіти.
Все це не було мені близьке“.
У журналістику Роман потрапив ледь не випадково |
Та професійне середовище впливало, і першу роботу Вінтонів отримав на 4 курсі – після практики на ТРК “Люкс”.
Там саме почали створювати телебачення, а доти вже було радіо.
Студент навіть не прагнув конче потрапити саме в телевізор: “Просто роботу запропонувало телебачення. А якби запропонувало радіо, то пішов би на радіо“.
Згодом підхід до роботи у Вінтоніва змінився, і верх взяло бажання пробувати щось нове.
“Я досить швидко втомлююсь, – пояснює він.
Не знаю, може це така моя риса, а може лінь, а може я просто балуваний, але коли мені перестає бути цікаво – я втрачаю мотивацію.
Натомість коли мені щось цікаво, то я займаюсь справою на 100%, дуже багато вкладаюсь в те, і потім маю результати“.
З “Люксу” журналіст потрапив у Київ на телеканал К1. Звідти – на “Інтер”, звідти, після звільнення – на українську службу BBC.
Затим – знову до Львова, де саме зароджувався телеканал ZIK, і Вінтоніву довірили створення інформаційною служби. Це була його перша менеджерська посада, але і з неї він за кілька місяців звільнився.
“Втомило мене це все, – розказує Вінтонів.
Зрозумів, що наївся серйозної журналістики і кілька місяців нічого не робив взагалі“.
Свобода
Досвід роботи в різних колективах допомагав журналісту збагнути, що йому близьке, а за що він більше не візьметься.
Наприклад, у 2009 році на “Інтері” йому в сюжет намагались силою впхати шматок розмови з Віктором Януковичем.
“І хоча я не хотів те ставити – його однаково поставили, – розказує він.
Після того я написав заяву на звільнення“.
Натомість у ВВС було все інакше: вперше за свою кар’єру Вінтонів зіштовхнувся з тим, що його матеріал не переписали з ніг до голови.
“Вони просто подивились і сказали – добре, давай видавати“, – і журналіст відразу заметушився. Узявся перевіряти інформацію, переписувати.
Зрештою, в матеріалі він таки припустився однієї помилки, і за це було дуже соромно.
“Але саме там мені вперше дали відчути, що відповідальність – на мені, а не на редакторові, – згадує Вінтонів.
Доти я такого ніде не відчував“.
Так само як і того, що здатен запропонувати щось нове.
Які би ідеї не виникали у Вінтоніва – всі попередні редактори їх відкидали.
Натомість на ВВС, а згодом і на “Сніданку з 1+1”, куди журналіст потрапив після кількамісячної перерви у роботі, прислухалися до всього. Ну геть до всього.
Досвід роботи в різних колективах допомагав журналісту збагнути, що йому близьке |
Наприклад, якось на “Сніданку” Вінтонів узявся телефонувати в банки та розпитувати, а чи можна взяти кредит під заставу силіконових грудей – це ж бо річ коштовна.
А на Всесвітній день доброти одягнувся у костюм смерті з косою та роздавав біля метро мандарини. Люди полохались, але брали.
Все це було весело, невимушено і без глибокого підтексту, як раптом в грудні 2010-го у Верховній Раді вперше відбулась дуже жорстока та агресивна бійка.
Коли хтось ідіот – ми так і покажемо
Регіонали кидалися стільцями, трощили їх об колег, билися навкулачки, нападали троє на одного.
А все тому, що їх опоненти з “Батьківщини” Юлії Тимошенко заблокували трибуну та президію, вимагаючи припинити політичні репресії проти лідерки їх партії.
Внаслідок троє бютівців потрапили до лікарні: хтось з переломами, а хтось і з травмами голови.
Наступного дня після бійки Вінтонів прийшов у Раду в костюмі кролика, мотивуючи це тим, що раз вона перетворюється на цирк і зоопарк, то і вдягатись туди тепер треба відповідно.
Прес-служба і охорона за таку витівку намагалися вивести журналіста. Ну а самих політиків нічого не дивувало: реакції від них не було.
Сьогодні Вінтонів каже, що це не був якийсь протест чи вираження розчарування в професії.
“Це було моє особисте, – наголошує він.
Дуже я здивувався, що людей можуть отак просто взяти і потовкти, щоб все було так, як іншим хочеться, тож мені захотілось показати своє ставлення до цього“.
З кролика Вінтонів не обернувся відразу на Майкла Щура. Він ще встиг попрацювати у департаменті журналістських розслідувань “1+1”.
Щоправда, у своєму стилі, тож якось у сюжеті про з’їзд “Партії регіонів” запитав у Сергія Тігіпка, який розпустив напередодні свою партію, аби приєднатись до регіоналів, змінить він тепер своє прізвище на “Янукович”, чи залишиться на дівочому.
Сюжет в ефір програми “Гроші” так і не пустили. За словами головного редактора, він очікував, що “більше уваги буде фінансовій стороні з’їзду“, а Вінтонів не показав ані грошей, ані розслідування.
Та сам журналіст не вважав, що зробив щось неправильно, а з роками напевне переконався: його ідеї цінні. А деякі політики і зовсім не заслуговують на те, щоб їх сприймали серйозно.
“Мені почало здаватись, що новинній журналістиці трохи не вистачає інструментів, її можна було легко обдурити, – пояснює Вінтонів.
Як журналіст я не міг сказати, що хтось відверто бреше.
А в новинах ми фактично самі створюємо авторитет політикам, допомагаючи їм у сюжетах виглядати не такими, як вони є насправді – а кращими чи гіршими“.
Бо коли політик не може склеїти докупи й два слова, то за допомогою монтажу телебачення вміє і мусить перетворювати це на логічну відповідь, відтак змушуючи людей думати, “що он, як говорить – видно розумний“.
Вінтоніву не подобалось, що журналісти не можуть собі дозволити іншого. А йому саме того і хотілося.
Тому і з’явилось “Телебачення Торонто” та Майкл Щур – як спосіб називати речі своїми іменами.
“Тобто коли хтось ідіот, ми так і покажемо, – говорить Вінтонів.
Коли хтось робить щось неправильно, ми так і покажемо. А коли хтось робить щось правильно, то ми теж так і покажемо“.
Команда сімейного типу
Кращий спосіб показати політиків справжніми, особливо перед виборами – це влаштувати їм неприродні умови.
Розмову зі закордонним журналістом, наприклад, перед яким деяким українським чиновникам завжди хочеться виглядати кращими.
Від початку ніхто не сумнівався в тому, що перед ними – канадець з української діаспори. Начепивши вуса, окуляри, і навчившись говорити з акцентом, Вінтонів створив Майклу Щуру все, як треба: і профіль в соцмережах, і пошту.
Серія інтерв’ю “Чим живеш, Україно?”, де журналіст задавав політикам наївні та прямолінійні питання, мала успіх.
Після невеличкої перерви, через гранти чи в співпраці з іншими телеканалами, одне за одним почали з’являтись інші шоу: “Але є одне але”, “Вйо до трону”, “Утеодин”.
Всі вони виходили і на YouTube-каналі “Телебачення Торонто”.
У розпал кар’єри Майкла Щура Романа Вінтоніва призвали, і нині він вважає перебування в армії одним і кращим досвідів свого життя.
“Я багато чому там навчився, і дуже за це вдячний, – говорить Вінтонів, перераховуючи своїх керівників і товаришів.
Це вплинуло і на мою роботу: я став набагато обережнішим в оцінках, і місцями це навіть почало шкодити. Але добре, що в мене є команда, і вона багато чого робить“.
Ще після третього епізоду “Але є одне але” Вінтонів зрозумів, що один він не справляється, ідей бракує, і попросив допомоги в редакторів Євгена Самойленка та Андрія Кондратенка з досвідом роботи в гумористичних проектах.
Над “Утеодин” працювало вже п’ятеро.
А коли після армії зі знаків у блокноті Вінтоніва народилась програма “#@)₴?$0”, людей у команді почало стрімко більшати.
Сьогодні їх уже зо 30, і це не межа. Бо команду там набирають не за принципом, “аби закрити вакансію”, а щойно знаходять когось “свого”.
“У нас команда такого собі “сімейного типу“, – пояснює журналіст.
І те, що зараз між нами відбувається – це хімія. Вигадувати щось нове можна лише так.
“Текучка” кадрів руйнує атмосферу, бо розвиток проекту залежить не від якихось прорахунків, а від того, чи зустріли ми тих, хто поділяє наші цінності“.
А цінності та принципи команди зрозумілі.
Насамперед висміювати не людей, а вчинки, підкреслює Вінтонів.
Потім – ніякого російськомовного контенту. А якщо власник бренду – росіянин, російська компанія, або ж людина, яка не планує вести свій сайт українською мовою – їх товарів не рекламуватимуть.
І, на відміну від багатьох українських ЗМІ, де занадто багато уваги приділяють Росії, чи зловтішаються з тамтешніх глузливих ситуацій, “Телебачення Торонто” новин цієї держави уникає зовсім.
“Якщо там буде щось цікаве, то ми покажемо, – говорить Вінтонів. – А поки що там тайга і туга“.
У розпал кар’єри Майкла Щура Романа Вінтоніва призвали у армію |
Коли ж ідеться про інші теми – в команді завжди дискусії.
Редакція, де нині кілька стендаперів, передивляється багато регіональних новин, висвітлює найбільш актуальні теми тижня та шукає спосіб обіграти усе це з гумором.
Буває так, що хтось хоче щось одне, а хтось – геть інше.
Сьогодні Вінтонів долучається до процесу створення сценарію вже більше.
Особливо після звільнення з Суспільного влітку 2019-го, де він два роки паралельно виконував менеджерську роботу як член правління, відповідальний за інформаційне мовлення і цифрові платформи.
“Команда дуже далеко від мене втекла – стараюсь доганяти, – усміхається журналіст.
І хлопці потрохи мене підпускають – принаймні одну тему в тиждень вже пишу“.
Така вже робота
Надто багато зусиль вимагають і цілі програми.
“Якщо глобально, то ми – за критичне мислення, – пояснює Вінтонів.
Бо хоча ЗМІ є постачальники інформації, якої людина би інакше не отримала, це не означає, що вони завжди праві.
Та і найчастіше немає правих і неправих – є різні позиції. А тому важливо думати, коли слухаєш.
Ми хочемо захитати цей стовп медіа, щоб люди побачили – він не гранітний, не скеля, а радше пісок, на який не можна сподіватись і покладати своє життя“.
Як просувається ситуація з критичним мисленням, команда перевіряє у своїх соцмережах.
У YouTube – читає коментарі, в Instagram навіть організовує невеликі опитування, тести.
Наприклад, показує якусь цілком нормальну на перший погляд ініціативу влади і просить вказати в коментарях, що з нею не так.
“У це важко повірити, – говорить журналіст, – і соціологи будуть з мене сміятися, як це читатимуть, так само як зараз з нас сміється наш штатний соціолог – але я бачу позитивну динаміку всередині цієї закритої групи“.
Так, аудиторія Instagram та YouTube – це переважно молодь.
Та з відгуків Вінтонів також знає, що нині деякі українці дивляться його програму з близькими та рідними, і часто навіть за спільним сніданком чи вечерею.
Старшому поколінню може бути важче прийняти порівняно нові, більш ліберальні ідеї на кшталт еко-активізму чи гендерної рівності, але в дискусії з молодшим вони починають чути і переглядати свої погляди.
Вінтонів дуже радіє цьому феномену, і веде про цілі команди далі.
“Після того як ми налагодимо історію з постачанням інформації, людина зможе використовувати її для аргументів, – пояснює він.
Коли буде “почекай, тепер я викладу свою думку, а потім ти, і тоді ми вирішимо, хто з нас має більш аргументовану позицію”, ось тоді треба будуть дебати“.
У своє майбутнє, навіть без Майкла Щура, Роман Вінтонів дивитися не боїться |
На питання про те, чи вважає він себе нині впливовим, Вінтонів кілька хвилин мовчить.
“Такого відчуття в мене немає, – відповідає зрештою.
Це ж просто наша щоденна робота. Ми для того і розвиваємо ті платформи, щоб доносити ідеї.
І якщо це вважати впливовістю, то так – я впливовий, але така вже моя робота“.
Кінець і початок Майкла Щура
Про плани та нові формати програми журналіст говорити вагається.
Каже, що коронавірус поламав єдиний великий план “Телебачення Торонто” – вийти на самоокупність. Стати незалежними не з грантами, а завдяки рекламі, ринок якої через карантин значно просів.
Натомість у своє майбутнє, навіть без Майкла Щура, дивитися не боїться.
“Звісно, я розглядаю можливість, що колись відійду від цього образу. Все буде по-іншому, у всьому є свій початок і кінець“, – переконує він.
“Я точно не стану залежним від цього образу, хоча деякий час мене з ним і асоціюватимуть.
Та ось зникну на рік, потім знімусь у порнофільмі – та й буде нова асоціація“, – заливається зичливим сміхом чи то Майкл Щур, чи то вже Роман Вінтонів.
Ілона Громлюк, журналістка, спеціально для УП.Життя
Всі фото Ольги Закревської
Крутий журналіст)))
І на кого він впливає? На свої вуса?