Франківець Андрій Фармуга – політолог, громадський діяч, інтернет-маркетолог. Вперше пішов на фронт ще у 2014 році, воював у складі 79 окремої десантно-штурмової бригади. Після звільнення активно включився у роботу. Працював тренером з реабілітації ветеранів у міжнародному проєкті «Побратими».
У 2022 Андрій знову пішов воювати, став командиром відділення БпЛА у своїй рідній 79 бригаді. Після 2,5 років війни звільнився зі служби. Тож тепер знову переключається у режим цивільного життя. У розмові з «Репортером» він розповів про різницю в поверненнях, тригери й важливість підтримки.
Андрію, як давно ти повернувся і як почуваєшся зараз?
Повернувся близько двох місяців тому. Хоча календарно це не зовсім коректно міряти, бо повернення – річ в кожного індивідуальна. Тим паче я вже маю досвід – повертаюся вдруге. Але завдяки цьому маю таку, мабуть, унікальну нагоду – сам за собою спостерігаю, сам собі вчений і сам собі піддослідний. І цікаво зараз помічати якісь речі, які при першому поверненні мені просто були невідомі. Тоді я списував, що з усіма все гаразд, а от це тільки в мене так. Виявляється, ні, це притаманно всім солдатам, навіть, коли повертаєшся вдруге.
Тобто тригерить те саме?
В принципі, так, просто це може бути в якійсь іншій формі. Що маю на увазі? Коли повертаєшся, є та роздратованість щодо цивільних людей. Воно притаманне солдатам, особливо коли ти з зони бойових дій. У мене ще й так вийшло, що в неділю я був на польотах, а у понеділок мені сказали, що, здається, підписали твої документи й ти сьогодні поїдеш.
Тільки приїжджаєш у Дніпро і бачиш купу цивільних людей. Всі вочевидь чули фрази – от дивіться, скільки здорових чоловіків ходить! І коли ти емоційно це сприймаєш, то воно так і виглядає. Але потім емоції трошки влягаються і ти розумієш, що в принципі не варто так реагувати. Бо все одно частина цих людей, можливо, завтра опиниться у війську, а ти вже їм навішуєш якісь ярлики. Тому, як то кажуть, – не все так однозначно. Але реакції по поверненні повторюються, єдине, що я тепер їх більш свідомо фіксую, помічаю і розумію, що з цим робити.
На яких думках ще себе ловив і як з ними працював?
Ну, власне якраз можна продовжити цю тему – коли забиті літні майданчики, всі веселяться, тішаться. Не так щоб воно мене дуже дратувало, але лишало якийсь неприємний осад. Ти одразу ж порівнював – а в цей час мої хлопці там, можливо, когось в цей момент поранили.
А потім мені трапилася стаття одного журналіста, який служить і якраз був у відпустці. І він якраз роздумує над схожими речами. В нього там прозвучала думка, що, можливо, варто дати їм цю можливість, тому що невідомо, куди завтра буде приліт. Можливо, це буде їхня крайня вечеря. Ми живемо в час невпевненості.
І після цього я абсолютно нормально став до цього ставитися. Тобто тут і терапії якоїсь не треба. Просто треба отримати інший погляд і собі в голові це розкласти по поличках.
Що ще після повернення викликає дискомфорт?
Складається враження, що ти повертаєшся і стаєш невидимий. От чисто на моєму порівнянні, коли я повернувся з АТО, було більше уваги до ветеранів – їх було тоді просто значно менше. Була увага – тоді телефонували з департаменту соцзахисту, сімейний лікар. Тобто ти був у фокусі.
Зараз складається враження, що спільнота може тобі віддати більше почестей, коли тебе привезуть загиблим. Тоді хоча б на якийсь час люди прийдуть, віддадуть тобі шану, тобто ти знову опинишся в такому недовгостроковому фокусі.
А коли ти просто повертаєшся… Ти пішов у військкомат, став там на облік і от ти собі є, той є.
Судячи з твоєї сторінки у Facebook, ти вже знову включився у роботу з ветеранами…
Власне задум повернутися до роботи з ветеранами у мене був ще під час служби. Коли мої документи на звільнення вже були на розгляді, завдяки власне тому ж Фейсбуку мене захантили у проєкт, котрий фінансується посольством Британії і зараз проходить на Городенківщині. Там є напрям по роботі з ветеранами.
Мені запропонували долучитися, я сказав – супер. Тому що це наразі двостороння річ. З одного боку – мені є чим поділитися з хлопцями. З іншого – опинитися в колі своїх на перших порах після повернення – дуже важливо.
Ну і також, коли я вже повернувся до Франківська, то зустрівся з представниками організації, з якими працював раніше. Вони сказали, що робота продовжується і запропонували долучитися.
Розкажи трохи більше, що це буде?
Це проєкт від міжнародної організації міграції. Там, якщо не помиляюся, залучені до 30 громад. Франківська громада теж представлена – центром «Нові крила», керівник Ігор Дільний. Проєкт загальний – про інтеграцію. Але ми розуміємо, що знову ж таки, кому нині потрібна інтеграція – якраз ветеранам.
Ти зараз знову дотичний до цього середовища, яке працює з реабілітаціями, яким ти його бачиш?
Бачу, що з боку державних інституцій більше увагу звертають на фізичну реабілітацію і це в принципі виправдано. Але в плані психологічної реабілітації – це все більше на плечах волонтерів, волонтерських ініціатив.
З твого досвіду, як думаєш, кожному хто повернувся з війни потрібна хоча б якась мінімальна психологічна реабілітація, хоча б якийсь один тур у Карпати?
Думаю, це буде корисно всім. Питання більше у форматі – чи це буде більше щось відпочинкове, чи якийсь ретрит, де просто в тебе буде час для того, щоб декомпресуватися, переключитися з війни на мирне життя. І природа цьому дуже сприяє, а наші гори – то взагалі моя зарядна станція.
Потрібні якісь групи взаємопідтримки, бо по поверненню дуже бракує якраз того побратимського товариства. От ти 2,5 роки жив в одних умовах, з певним контингентом людей, зараз це все категорично міняється. І знову ж таки – важко переключитися, тому ці групи якраз би сприяли такому легшому приземленню у цивільне середовище.
А ще й тим паче, якби там працював хороший психолог, який би міг під час цих зустрічей звернути увагу на тих, кому потрібен подальший психологічний супровід. От це потрібно і дієво.
Ще один момент, повернення до цивільного життя – це ще й повернення до цивільної роботи, а пройшло доволі багато часу. Ти якось готував себе до цього?
Особисто я думав про це, хоча багато моїх побратимів дивувалися, коли бачили, що я щодня по пів годинки, по годинці, приділяв вивченню англійської або щось там читав по інтернет-маркетингу. Вони казали – чоловіче, ти на війні, невідомо, чи буде завтра, а ти англійську вчиш. Я казав – ну завтра в будь-якому випадку буде, і якщо я буду в ньому, то ця англійська мені пригодиться. А якщо – ні, ну окей, тоді ні. Зате воно давало мені можливість залишатися на плаву, не тонути.
А щодо конкретно мене, дуже цікавий момент, який я помітив – коли вже дізнався, що буду звільнений, мені стало страшно повертатися. Всі цьому дивувалися і я теж, тому що зазвичай люди бояться йти на війну, а тут страх повернення. І основа цього страху якраз була у тому – чи знайду я себе і своє місце у суспільстві.
Пройшло 2,5 роки, дуже багато чого змінилося, зокрема навіть у місті. Твоє місто тобі знайоме і водночас нове. Ти приходиш до магазину, до якого звик, а його вже нема. Дуже багато людей сюди переїхало, інших людей, з іншим баченням. І це давало якийсь острах, а чи знайду я себе тут, чи вдасться мені себе тут реалізувати знову. Хоча завжди залишається варіант повернення в ЗСУ. Тим паче, що війна триває. І коли мене питають – чи я назовсім, я вже невпевнено відповідаю.
Насамкінець, радити, звісно, справа невдячна, та все ж – до чого треба бути готовим військовим, які повертаються?
Дійсно, невдячна справа, бо це така ж історія, як з підготовкою до війни. Коли мене питали – а що ви порадите людям, котрі йдуть на війну? От я два рази йшов на війну і кожного разу всі мої уявлення геть не відповідали дійсності. І тут та ж історія.
Єдине, що можна порадити – це пам’ятати, що немає в голові тумблера, який би миттєво дозволив вам переключитися в режим мирного життя. Організм буде намагатися перебудуватись, це нормальний процес. В більшості випадків для цього навіть не потрібно щось робити, тому що в нашого тіла є величезний потенціал для відновлення. Єдине – бажано не заливати його алкоголем.
І якщо цей процес затягнувся більше, ніж на 3 місяці, і людина далі відчуває, що не може знайти собі місця, тоді просто звернутися до хорошого психолога. Найкращий спосіб обрати його – це якраз сарафанне радіо, за порадами побратимів. Бо зараз бачу, всі згадали, що в них десь є диплом психолога, і кинулися наносити добро військовим. Це не дуже добре. Тому краще обрати фахівця через особисті контакти. Людині допоможуть швидше повернутись, зробити життя більш якісним. Не існування, а нормальне повноцінне життя з тим досвідом, який ми принесли з війни.
