Мені ще не було двадцять п’ять, але надивився на той час дуже багатьох типів і типажів.
Парфьона я вичислив відразу. У супермодному ресторанчику через вулицю навкіс від мого франківського дому він вказував усе, чого прагнув на той час у житті, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на Збручі.
Біля барної стійки сидів тридцятирічний з чимось красень – суміш Бельмондо із Делоном. Головне, що поводився так, ніби це і є його межа африки (за Еко, який на той час, попри свою освіченість, ще не говорив українською, – «предєл»). Білий широкий пороховик. Пачка жовтого кемелу (шкода, але з фільтром) на стійці під рукою. Фляшка совєтського шампанського, один келих, не призначений для шампану. Нуль закуски, бо нічого, крім добрих печених курей, з їди там не було. А найважливіше – шик із шиків, якщо про шик можна казати у множині, – валізочка-дипломат на паску, який врешті накидувався на плече і телімпався попри стегно у плащі, немов надто важкий палаш, якого на пішо не носять. І ще одна деталь: він доволі міцною рукою, як на такого фраєра, цілий час грав на німій дошці бару всілякі пасажі, які на звучній клавіатурі могли би укладатися у цілком незле музикування.
Він виглядав гарно, але пусто.
Вже через рік, коли ми з дітьми евакуювалися зі Львова до Франківська, той чувак зі мною заприязнився. Він називався Олегом. Його називали Парфьоном. Страшенно тішився, коли я давав йому повозити візочок з однорічною дитиною. Він угледів у цій дитині (з чим я був тоді згідний) наступного далай-ламу.
