Ранок у травмпункті на Матейка починається не з кави.
О 8.30 на приймальній у коридорі вже сидять декілька людей. Усі чомусь з опущеними головами, чекають своєї черги. Після кількох пацієнтів, за попередньою домовленістю, заходить і Репортер.
У дверях зустрічає завідувач травмпункту Ігор Непорадний. Чоловікові на вигляд років 50, високий, в окулярах. В окремій кімнатці усе скромно – маленький монітор комп’ютера на столі, невеличкий диван із старим покривалом, крісло, чайник, у кошику порізані червоні яблука. Лікар дозволяє собі зняти маску.
«У травмпункті ми працюємо практично нон-стоп – цілодобово, щодня, круглий рік, – говорить Ігор Непорадний. – В нас, звичайно, є перезміна, а я, як завідувач, веду прийом до 16.00. Після мене приходить наступний черговий лікар і вже працює до 8.00. Буває, що й одна зміна цілу добу, але то внутрішні питання. Усе просто – я приходжу зранку на роботу і розпочинаємо прийом. Як такого запису в нас немає, бо людина десь впала і відразу йде до нас».
Але тут є кілька нюансів. Одне діло, коли людина впала протягом доби, а інше, коли вже пройшло три або чотири дні. Така травма не загрожує життю і людина повинна звертатися до сімейного лікаря. Але люди цим часто зловживають, можуть збрехати, коли травмувалися. Або ж прямо кажуть – ви мусите мене прийняти, бо болить.
До кабінету заходить жінка, років 40. Чемно привіталася, спитала, куди їй йти – аби направили. Завідувач одразу спитав, чи має сімейного лікаря, у відповідь почув «так», і направив до нього. Жінка подякувала та й пішла.
«Людське ставлення – на першому місці. Але часто чуєш «я був у селі» – отакий аргумент – ніби на місяці побував і повернувся на Землю, – посміхається Непорадний. – Колись за ургенцію лікарням виплачували наперед певну суму, але тепер усе фіксовано і виплати ведуться за кожного зареєстрованого та прийнятого пацієнта. З практики – 30-40 % травмованих не мають сімейного лікаря і навідріз не хочуть його мати. Відповідно всі вважають себе правими і хочуть отримати безкоштовну допомогу».
Зима, за його словами, має два варіанти розвитку – сніговий, коли людина впала, піднялась й пішла далі. Другий – ожеледиця, коли все примерзає і люди ломляться, падаючи на тротуарах чи на дорозі. Але цей зимовий сезон падінь нічим особливим поки не відзначився, бо надворі тепло. Наприклад, з 18 по 24 січня до травмпункту прийшли всього 23 людей. А за місяць не назбирається і 100 травмованих.
До кабінету заходить чоловік, що лежить у лікарні на стаціонарі. З дверей йому допомагала медсестра. Лікар знімає гіпс, розпитує, чи вже не так сильно болить, чи все добре. У відповідь пацієнт питає, чи зможе він за тиждень поїхати до Чехії.
Непорадний сміється, пояснює, на яких умовах можна їхати. Чоловік розказує, що ліз по драбині та звалився, травмував кістку біля сухожилля. Тож лікарям довелося вкручувати туди спеціальну гайку, щоб не порушити структуру ноги та щоб швидше все зажило. І це ще не так страшно.
«Пам’ятаю, 23 лютого 2005 року, я якраз був на зміні, падав град, – пригадує завідувач. – Тоді за день до нас звернулися 92 людини. З того часу я такого напливу не пам’ятаю. Зазвичай зранку черга 4-5 людей, які впали прямо цього дня. Але кричать найбільше ті, хто травмувався тиждень тому і прибіг – приймайте мене просто вже! З досвіду – взимку менше травмованих, ніж літом. В теплу пору до нас приходять по 40-50 людей: порізався, ліз на дерево та й упав, стрибав у річку й травмувався, різне буває. Також приходять п’яні пацієнти, але таких 5-6 на рік. Якщо ведуть себе неадекватно – ми оглядаємо їх, якщо треба, наприклад, спиняємо кров, а далі ними займається охорона або поліція».
До кабінету заходить чоловік років 45, також з гіпсом. Ним займається інший лікар разом із медсестрою. Завідувач виходить у коридор: «Наступний, заходьте!».
На цей раз до кабінету заходить високий худий чоловік, з вигляду відразу помітно – нетверезий. Ігор Непорадний питає, де болить і що турбує. Чоловік показує на ліву руку біля передпліччя. Лікар за кілька секунд намацує вивих. Питає: «Коли пив горілку?». Пацієнт опускає голову й без жартів, винувато: «Та одразу, як тільки впав». Швидка паперова робота та одразу направлення на рентген.
«От бачите, п’яний чи напідпитку, але має повагу. З нашими людьми легко знайти спільну мову, – каже завідувач. – А от з тими, що приїхали зі сходу, буває набагато важче. Звісно, не всі, але бувають не те, що зверхні, там панує якийсь совок, пролетаризм. Мінімально в тому, що у нас звертаються поважно – «пане», а вони приходять і кажуть – «таваріщ». Знаєте, це відчуття, коли після спілкування з людиною залишається неприємний осад. Отакі зазвичай завжди незадоволені».
За його словами, сама робота у травмпункті не така й складна, буденна, але найважче – це спілкування з людьми. Бо кожен лікар ще й мусить бути психологом. Треба зустрічати людей з посмішкою, жартувати з ними, бо це глушить біль, і проводжати не гірше. Бо ніхто від травми не застрахований і може потрапити сюди знову, а лікарі пам’ятають усіх.
І тут треба було про “людей зі сходу” помянути… Бидла вистачає і на сході і на заході!