У 2015 році троє дослідників знайшли в старій гуцульській хаті коробку з десятками непроявлених плівок. Їх забрали до фотолабораторії.
Так Україна отримала унікальний фотоархів із Криворівні — на знімках була сорокарічна історія гуцульського села, у якому творили Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська та Сергій Параджанов. Плівки належали не менш геніальній мисткині, про яку тоді мало хто знав.
Цього року в жовтні у Карпатах незвично тепло. Навколо церкви села Криворівня, кадри якої щороку з різдвяною колядою облітають усі телеканали й соцмережі, досі зелена трава, пише Громадське.
На могилах, розкиданих на пагорбах зусібіч, ще цвітуть літні квіти: з ними немов продовжується життя тих, хто навік спочив посеред гір. Між хрестами й портретами (цвинтар вартий окремої екскурсії, бо здебільшого з могил дивляться портрети людей у традиційному гуцульському вбранні) загубилася могила з пам’ятником у формі книжки.
На одній зі сторінок — портрет немолодої жінки з проникливим поглядом, на іншій — її ж цитата: «А ми так зайняті своїми видогідними тілесу перевидогодженнями, що Духовністю нема часу насолоджуватись».
Тут спочиває Параска Плитка-Горицвіт. Про неї нині кажуть — філософиня, художниця, поетка, письменниця, фотографиня, казкарка, фольклористка, етнографиня, діалектознавиця. Якщо коротко — геніальна українка, яку не прийняли свої. Навіть рідні батьки.
15 років у хаті стояла труна
За сільським цвинтарем ґрунтова дорога дереться вгору. Якщо підніматися зо чверть години, вийдеш до невеликої хатини. Біла мазанка під коричневим традиційним гуцульським ґонтом — дерев’яним дахом.
Попід хатою — лавка, біля дверей — табличка з написом: «Музей Параски Плитки-Горицвіт». Самі двері — із замком. Під віконним склом вказаний номер телефону Василини — родички Параски, яка має ключ від хати.
Тут Параска оселилася після майже десятирічного перебування в таборах, куди її відправили за співпрацю з ОУН. У меншій кімнаті вона жила, у більшій — п’ятнадцять років стояла труна.
Параска складала туди речі, які хотіла забрати із собою в останню путь — постоли (традиційне взуття гуцулів), одяг, пляшечку зі свяченою водою. У тій труні Параску й похоронили.
Параска Плитка (Горицвіт — мистецький псевдонім) народилася 1927-го в сім’ї коваля і ткалі. На відміну від сестри Васюти, вона була наче з іншого світу. У перервах між працею бігала до річки, збирала камінці, якими малювала чудернацькі картини. Цим неймовірно злила дєдя (так гуцули називають тата). Він дорікав молодшій доньці, що та працює недостатньо, бо інакше б відпочивала, як Васюта — сидячи, а не вештаючись по горах.
Віддали німцям молодшу доньку замість старшої
29 червня 1941 року в Криворівню зайшли німецькі війська. 150 місцевих жителів відправили на роботу до Німеччини. Серед них була й 14-річна Параска.
Через багато років вона розповідала своїй родичці Василині Харук, яка нині опікується хатою-музеєм Параски, що їхати мала Васюта — німці забирали старших дітей. Але батьки попросили, щоб замість практичної і зрозумілої їм Васюти забрали дивачку Параску.
Пані Василина каже, що чула й читала версії того, що Параска працювала в Криворівні з окупаційною владою як перекладачка, а до Німеччини нібито поїхала добровільно на навчання (таку інформацію подає про Плитку українська «Вікіпедія» — авт.). Однак, переконує родичка Плитки, це неправда. До Німеччини Параска поїхала примусово, працювала там у родині. І, крім чотирьох класів місцевої школи, іншої освіти не мала.
З німецької неволі — в «совєцьку»
1943 року 16-річній дівчині вдалося втекти з Німеччини. До Тернополя діставалася товарними потягами. Звідти до рідної Криворівні, а це приблизно 250 кілометрів, йшла пішки.
Невдовзі після повернення додому почала допомагати «партизанам із лісу». Навколо Криворівні тоді активно діяли осередки ОУН. Носила їжу, передавала листи. Мала псевдо Ластівка.
18 вересня 1944-го в село зайшла радянська армія. А через пів року Параску заарештували. Місцевий міліціонер, розповідала вона пані Василині, пропонував їй свободу в обмін на близькість. Він був немолодий і мав дітей, старших за Параску. Коли дівчина відмовилася, відвіз спочатку в місцеву тюрму — у Жаб’є (нині — селище Верховина), звідти дівчину переправили до Станіслава (нині — Івано-Франківськ).
Там у камері неможливо було сісти чи прилягти — підлогу спеціально заливали по кісточки водою. Відпочити можна було хіба на єдиному тапчані — по черзі. Слідчий, прикомандирований із Москви, лякав юну дівчину розстрілом. Потім страшив білими ведмедями, до яких її відправить. А вона відповідала: «Я молода, витримаю».
У липні 1945-го військовий трибунал засудив Параску Плитку до 10 років трудових таборів і позбавлення громадянських прав ще на 5 років. Параска розповідала Василині, що везли їх до таборів у холодну пору, теплого одягу у в’язнів не було. Конвоїри видавали в’язням закривавлені шинелі вбитих солдатів, і ті мусили їх одягати, інакше б задубіли.
Коли приїхали до пункту пересилки, трьом дівчатам, що були разом із Параскою, ампутували ноги — через перемерзання кінцівки неможливо було врятувати. А коли черга дійшла до Параски, лікар — грузин за національністю — вирішив, що шанс зберегти ноги є, і не провів ампутацію.
Василина розповідає, що багато років у Криворівні ширилися чутки про Парасчиного коханця-грузина. Хтось говорив про лікаря (очевидно, маючи на увазі того, хто зберіг Парасці ноги), хтось — про художника, із яким вона познайомилася в таборах. Місцеві дивувалися — нащо грузин, якщо є свої гуцули?
Та коли Василина спитала про ім’я коханця, усе стало на свої місця. Параска розповідала місцевим жінкам про Шота Руставелі, зачитувала його твори, малювала його портрети. Селяни ж не знали, що він грузинський поет, який жив у XII столітті, і прийняли його за коханця.
Від смерті врятувала коса
Ув’язнення Параска відбувала в Казахстані. Розповідала, що приїхали безсилі, голодні й спраглі. Ті, хто не витримували й пили дорогою з калюж, помирали. У таборі, щойно хтось прилягав на землю, виносив собі смертний вирок. Адже конвоїри підбирали і мертвих, і знесилених, та скидали їх разом у кузов вантажівки й вивозили.
Одного разу вона й сама лежала посеред трупів. Заплющила очі й думала, що нарешті її страждання закінчились. Відчула, що хтось тягне її тіло по землі. Через кілька днів прийшла до тями в землянці, де жила сім’я одного з керівників табору.
Його дружина забрала Параску до себе. Чому жінка обрала саме її з-поміж десятка тіл? Параска вирішила, що, мабуть, через волосся — вона єдина мала довжелезну косу. Решта були голомозі, бо через воші в’язням голили голови.
Параска піклувалася про дітей керівника табору, готувала, прала, прибирала. А 5 березня 1953-го помер Сталін. Справи політв’язнів почали переглядати. І 14 червня 1954-го Параску звільнили дочасно. В ув’язненні вона пробула 9 років 3 місяці й 10 днів.
Більше читайте за посиланням.
