21 березня в Івано-Франківську на платформі «Промприлад» відбулася публічна дискусія на тему меморіалізації в сучасному місті. У розмові взяв участь львівський архітектор та урбаніст Юліан Чаплінський, модерував подію архітектор Андрій Назаренко.
Під час зустрічі учасники обговорили підходи до вшанування пам’яті в умовах війни, роль меморіалів у громадських просторах, а також виклики, які постають перед громадами та владою у питаннях збереження пам’яті та формування спільного міського середовища, пише Суспільне.
Далі — пряма мова.
“Портрети загиблих героїв в громадських просторах — це окей”
Я розумію, що поки триває війна, портрет загиблих героїв у громадських просторах — це окей, тому що це не дає поринути в бульбашку. Коли серед свого буденного життя заглядаєш в очі загиблому воїну, то щось трохи змінюється…
“Є відчуття монументалізації смерті”
Я спостерігаю в сучасного покоління відчуття сорому за те, що “ми живемо, бавимося, радіємо”, відчуття незручності, провини. І це точно виллється в культуру.
Я думаю, всі чули фразу: “Таке враження, що в Україні, щоб стати героєм, треба вмерти”. Це говорить про те, що якась орієнтація на танатос, відчуття важливості й якоїсь монументалізації смерті. А мені здається, що меморіалізація життя не менш важлива — має бути збалансована чаша одного й другого.
“Вшанувати не тільки тих, хто загинув, а й тих, хто повернеться”
Дуже важливо вшанувати не тільки тих, хто загинув, а й тих, хто повернеться, і йдеться не про роздавання землі й квартир. Якщо ми, як суспільство, не вшануємо їх чимось таким, що візьме за душу, то можемо отримати дуже багато ресентименту в різних формах.
Пригадую, як проректор УКУ Олег Яськів писав про відвідини Іллінойського університету. Він дивувався, що поруч із меморіалом, присвяченим студентам, які загинули в Першу світову війну, паралельно були імена тих, хто повернувся з тієї війни. У нас такої традиції немає — щоб на меморіалі були й ті, хто загинув, і ті, хто повернувся.
“Меморіальні речі повинні бути громадськими просторами”
У Львові є два приклади нового покоління громадських просторів про меморіалізацію. Є площа перед синагогою: минув буквально місяць після її облаштування, і я побачив людей на лавках — сиділа молодь, яка пила пиво. Ти приходиш і думаєш, чи пояснювати їм якось, що то не пасує… І нам за це дорікнули, мовляв: “От, дивіться, урбаністи, дивіться, сюди…” Друга річ, молода у весільній сукні залізла на стелу в меморіалі Героїв Небесної Сотні… Але я готовий пробачити, що якась дівчина у весільній сукні вилізла над портретами жертв, адже загальний результат у тому, що люди не забудуть героїв Небесної Сотні.
Тому я вважаю, що меморіальні речі повинні бути громадськими просторами і — про майбутнє. Про вшанування пам’яті, але й про присутність життя, тобто не тільки танатос, але й ерос. Люди мають приходити в класне місце, бачити обличчя, які нагадують про певну подію, й таким чином пам’ятати.
Пам’ятник Бандері у Франківську, наприклад, не виконав своєї функції: він ані є достатньо монументальним для того, щоб перебрати на себе увагу, ані створює активності довкола себе. Він — лише про одну дату, перше січня, коли українці відсвяткували новий рік і пішли зустрічатися біля пам’ятника Бандері, все. Це — пам’ятник середовища одного сценарію.
Львівський архітектор та урбаніст Юліан Чаплінський. Facebook/Юліан Чаплінський
“Всі мають право на фіксацію пам’яті, яку вважають за потрібне”
Дискусії, які ведуться про меморіалізацію в архітектурних формах, ще не є досконалими. Але можемо робити певні висновки з пам’ятників, зведених на честь загиблих в АТО/ООС. І я б сказав, що не все так погано, не все так категорично бездарно, без смаку й так далі — потроху все змінюється. Напевно, професіоналам хотілося б якогось вибуху на рівні Венеційського бієнале, щоб світ “ахнув”. Але те, що сконцентровано на таких виставках, це вибране зі всього світу. Тобто не в кожному місті чи селі Німеччини або Британії так само зі смаком все роблять. Тому всі мають право на фіксацію пам’яті, яку вважають за потрібне.
“З одного боку — послухати неупереджених фахівців, з іншого — вміти спілкуватися з родиною”
Коли люди воюють із владою за найкраще місце, найбагатший бронзовий пам’ятник [присвячений історичній постаті], мені здається, що тут є аспект приєднання до героїзму: “Якщо я не воював, але зараз трошки повоюю за цей барельєф на фасаді ратуші, то частиночку цього героїзму на себе візьму”.
Коли ж є родини, які вимагають найкращого, то це, крім болю, і про ресентимент: “Ми вважаємо, що це має бути саме в парку. Мені боляче, й коли ти з дитиною будеш гуляти, тобі теж буде боляче. Ти мусиш зрозуміти”. Тобто є якась нотка образи.
Все, що має робити влада, з одного боку — послухати безпристрасних фахівців, з іншого — вміти спілкуватися з родиною. Все одно ухвалене рішення вийде компромісним: чи в питанні благоустрою, чи культури, чи в тому, що напишуть на пам’ятнику.
“У нас є величезний запит на швидкість”
Архітектура меморіальних комплексів — це не тільки про естетику, композицію, матеріал, камінь, це — і про політику, кон’юнктуру, контекст. У нас є величезний запит на швидкість, й Україна ще дуже довго житиме в парадигмі швидких рішень, а люди шануватимуть політиків, які пропонують їм швидкі рішення. Особисто мені це не подобається, але я розумію, для чого вони це роблять — тому що є запит.
Поки що в нас немає критичної маси людей, які скажуть: “Давайте почекаємо і відрефлексуємо цю війну. Пройде покоління-два, ми її викристалізуємо філософськи, культурологічно, й нове покоління художників і скульпторів відреагує на це такою геніальною відповіддю, що весь світ “ахне”. От ви уявляєте, що мер Марцінків виходить і таке говорить? Це сподобається електорату? Я думаю, що ні. Будуть казати: “Ти що? Ти — злодій! Ти не хочеш давати гроші на пам’ять героїв”. А мусить бути хтось збоку, який скаже: “Друзі, то все не так просто. Давайте щось помалюємо, закарбуємо, що оце покоління хоче встановити пам’ятник, але трошки подумаємо про ці речі”. Мені здається, що це — дуже цінно.
“Треба навчитися правильно зв’язувати думки з емоціями”
Ініціативи в тій чи іншій формі треба починати з рефлексії. Треба навчитися правильно зв’язувати наші думки з нашими емоціями, тому що все це — про емоції. І часто-густо причиною найгірших архітектурних рішень у місті є та чи інша емоційна ситуація. На жаль.
“Це — вже ноша 20-річних людей”
Я не маю якогось рецепту, як нам треба меморіалізувати пам’ять, не маю прямої відповіді. Я скажу відверто, що перебуваю в очікуванні того, що буде. Я якось говорив: “А ви розумієте, що за розбудову цієї країни вже не моє покоління буде відповідати?” Мені — 44 роки, я не кажу, що складу ручки й нічого не робитиму — щось буду, але в принципі це — вже ноша 20-річних людей. І мені здається, що це їхній вибір має бути, як рефлексувати на пам’ять.
