На вихідних 13-15 жовтня в Івано-Франківську пройшов шостий міжнародний форум Via Carpatia.
У рамках форуму відбулося багато дискусій, лекцій та літературних презентацій. Назва цьогорічної події – «Слово у війні», тож усі заходи та обговорення були об’єднані навколо теми майбутнього після війни та важливості традицій для формування сучасної української армії, яка зможе здолати ворога.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
«Репортер» відвідав кілька подій і записав найцікавіше, передає Правда.іф.
Володимир В’ятрович, народний депутат України, історик, публіцист, громадський діяч
Наша військова традиція є однією з основ державотворення українців. Оця пафосна фраза, що «нація стає нацією лише у боротьбі», є правдивою. Коли певний народ відчуває себе окремим і починає боротися за цю окремішність, за це окреме політичне вираження, він стає нацією. І для нас цей час припав саме на період козацтва.
У 1991 році, коли здавалося, що незалежність далася нам мирним шляхом, цей військовий ген не проявився, бо не було в ньому потреби, і у нас продовжувала існувати ця постсовєтська армія, де люди просто ходили на службу, досиджували до пенсії. Але тільки виникла реальна загроза існуванню української нації у 2014 році, раптом далі проявився цей військовий ген. Спочатку він виник поза структурою ЗСУ – це були добровольці, майданівці. На щастя, цю іскру підхопила армія і стала перетворюватися на українську. Ми зрозуміли, що маленька совєтська армія (якою були ЗСУ) не переможе велику совєтську армію (російську). Якщо ми хочемо перемогти у цій війні, нам потрібна саме українська армія.
***
Неймовірно, що традиція волонтерства відновлюється. На жаль, звучить фраза «хай держава забезпечує». Але волонтерство – це важлива частина всієї оборони України. Кожен, хто підтримує військо, включається у цей процес. Це нас перетворює в єдине суспільство – як тих, хто тримає зброю в руках, так і тих, хто їх забезпечує необхідним. Тому цю традицію волонтерства, яка віджила в Україні, треба плекати.
Василь Павлов, військовий історик, керівник експертної групи внутрішніх комунікацій у Міноборони України
Ми зараз формуємо дуже багато традицій. Не можна перетягнути напряму традиції XVII століття, Русі, УПА. Але їх і не треба перетягувати, а просто наповнювати новими сенсами.
Уже у грудні 2021 року було зрозуміло, що щось буде. І тоді Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний затвердив нову систему відзнак. Вона є компіляцією трьох періодів. Там чітко простежуються відзнаки УПА – «за хоробрість», Золотий хрест, Срібний хрест. Частково були включені традиції Української народної республіки – це найвища відзнака «Хрест заслуг». І було додано декілька відзнак, які були поєднані, наприклад, з традицією Великого князівства Литовського. У ці давні відзнаки заганялися нові сенси.
Генадь Побережний, професор політології Українського Вільного університету в Монахові (Мюнхені), дослідник Гарвардського інституту українознавства
Дуже багато українців обурюються, чому решта світу не підтримує Україну, як Захід, бо ніби ж усе зрозуміло, де правда, а де кривда. Але тут якраз не все так зрозуміло для Глобального Півдня чи Сходу. І це пов’язано з внутрішнім розумінням українців своєї колоніальної спадщини. Адже дуже часто українці бачать себе як єдину частину західного, європейського світу і не дуже позиціонують себе як частку, в певному сенсі, колоніальних народів. І коли звертаються до Заходу, кажуть: «Ми захищаємо і вас, ми захищаємо свободу, міжнародне право». І це дуже добре спрацьовує на Заході, в Америції особливо.
Проте це не працює на Глобальному Півдні, бо вони часто сприймають цю боротьбу за російськими наративами, як «проксі війну між Заходом і тими, хто йому опирається». Росія себе позиціонує як антиколоніальна держава – що, звісно, є парадоксом. Тому в цьому випадку Україна має підкреслювати, що ця війна є антиколоніальна, визвольна і виборювати симпатію на Півдні та Сході. Бо у нашому випадку йдеться не стільки про міжнародне право, як про незалежність і суверенітет.
Віталій Портников, журналіст, публіцист, телеведучий, лауреат Шевченківської премії
Війна – це ніколи не позитивні наслідки. Шукати у війні позитивні наслідки – це себе обманювати. Це приблизно як євреям після Другої світової війни говорили: «Так, ви втратили 6 млн людей через Голокост, зате тепер у вас є держава».
Тож я не аналізую війну з точки зору підйому ідентичності. Бо люди завжди розуміють, коли починається загострення, а коли воно спадає – перестають розуміти. Можна поїхати в Одесу чи Харків і подивитися, якою мовою там люди розмовляють: тією, якою нам хочеться, чи тією, якою й раніше. І є інша небезпека: якщо буде продовжуватися витіснення людей зі сходу та півдня України, ми просто втратимо Галичину. Тут теж будуть розмовляти російською мовою. І не варто думати, що невелика частина українців асимілює велику.
***
В останні роки ми почали будувати державу, в якій люди почали жити, а не виживати.
А коли люди починають жити, з ними можна говорити про реальні гуманітарні, історичні проблеми, про те, ким вони реально є. А тепер ми знову повернулися до цінностей виживання: помри ти сьогодні, а я завтра. Це, звичайно, віддалить можливість нормального розвитку Української держави на роки.
Що таке, як говорять росіяни, «остаточне вирішення українського питання»? Можна говорити, що це остаточне знищення України та українського народу – але це в ідеалі для них, є й інший шлях. Наприклад, колись Річ Посполита була державою, яка конкурувала з Московським царством за геополітичні впливи, це була могутня держава між Заходом і Сходом. Після розділу Польщі, навіть після відновлення її незалежності, вона вже не стала такою країною. Це просто середньостатистична європейська держава. І коли вона ставала трішки більшою, росія далі її зменшувала, як це було перед Другою світовою війною. Тож тепер Польща не конкурент росії – як і Німеччині, й Франції.
А Україна ще в СРСР була друга союзна республіка – за кількістю населення, цивілізаційним потенціалом, економікою. Голодомор – це перша сходинка до знищення українських можливостей. Після нього вона вже стала меншою, але ще достатньо великою, щоб бути альтернативою росії. У 1990 році, коли союзний центр втратив Україну, він розглядав її як країну, яка зможе об’єднати навколо себе ідею оновленого союзу.
Якими ми вийдемо з цієї війни? Країною меншою за кількістю населення від Польщі.
Це наш майбутній реальний розмір і можливості. Крім того, якщо ми будемо мати велику територію, яку не зможемо заселити, нам доведеться, як Німеччині після Другої світової війни, завозити інше населення, щоб розбудовувати економіку. А на території росії війни немає і немає такого зменшення населення. Таким чином, чого росія вже досягла у цій війні, – це того, що Україна перестала бути для неї цивілізаційним конкурентом.
Йосиф Зісельс, громадський діяч, дисидент, виконавчий спів-президент Ваад України, виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України
Війна – це бруд, кров, смерть. І не треба шукати в цьому позитив, треба перетерпіти, перемогти й починати відбудовувати країну після війни – з дуже сумними демографічними, економічними, ментальними наслідками. Ось до цього ми повинні готуватися. І якби у нас були відповідальні політики, вони б нам про це говорили щоденно.
У чому є тригер? Десь 80% – національний консенсус – мають спільне уявлення про минуле країни, сьогодення і майбутнє. У них можуть бути політичні розбіжності, але саме уявлення – спільне.
Авторка: Ольга Романська
