Уже рік олімпійська призерка Катерина Дубровіна тренує поранених військових у стрільбі з лука. Вона щочетверга приїздить в Івано-Франківську обласну клінічну лікарню, називає цей день – святий четвер, бо присвячує його хлопцям.
Каже, спершу це були просто майстер-класи, але зараз повноцінні тренування, де вже готуються до перших змагань. А ще стрільба з лука – це добра реабілітація, бо так поранені можуть розслабитися, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
І користь, і радість
Катерина Дубровіна переїхала з Харкова до Франківська у 2022 році. Вона заслужений майстер спорту, срібна призерка Олімпійських ігор 2000 року у Сіднеї. Там була наймолодшою учасницею змагань зі стрільби з лука – лише 17 років. Зараз Дубровіна входить у десятку найкращих лучників України.
І нині вона розвиває стрільбу з лука в Івано-Франківську. Місцеве представництво Національного олімпійського комітету запропонувало їй запустити в обласній дитячо-юнацькій спортивній школі таку спеціальність. Тож уже рік Катерина тренує дітей, і вони вже виборють перші нагороди на змаганнях.
До Франківська Катерина Дубровіна запросила й харківського тренера Геворга Алексаняна, який готував майбутніх чемпіонів.
Також уже рік Катерина їздить до поранених хлопців – вчить їх стріляти з лука. Переконана, що це для них і реабілітація, і розслаблення, і просто різноманіття.
Четвер – святий день, коли ми їздимо до військових в обласну лікарню і там проводимо майстер-класи, – говорить Дубровіна. – Хоча, це вже й не просто майстер-клас, бо майстер-клас – більше розвага, а ми вже проводимо тренування. Недавно проводили Кубок міського голови, де стріляли наші військові.
За словами Катерини, якщо займатися навіть один день на тиждень, але постійно – це теж дає результат.
А почалося все з того, що підприємиця й волонтерка Наталка Найда запросила Катерину Дубровіну долучитися до проєкту з реабілітації поранених військових «Петрос». В рамках цієї ініціативи в лікарні проводять різні майстер-класи для поранених.
Перші майстер-класи хлопцям дуже сподобались, – пригадує Катерина. – Ми побачили, що їм заходить, що їм це потрібно. Ну, раз так, тоді приїдемо ще. І так четвер – це той день, коли я можу тренувати хлопців.
Зізнається, що саме тренерського досвіду в неї до того ще не було. А тим більше тренувати військових, які пройшли війну та отримали поранення.
Але було велике бажання зробити щось значне для наших хлопців, які віддали за нас усе цінне, що в них було, – говорить Дубровіна. – Те, що принесло б їм користь і радість.
Кожен з цих хлопців – золото
Пригадує, що перші рази з хлопцями стріляли не по мішенях, а по кульках. Так веселіше, мовляв, навіщо їм зайва серйозність?
Хлопцям сподобалось, але потім з’ясувалося, що ми всі азартні, тож стріляти на результат цікавіше, – посміхається Катерина. – Тому вже наступного разу ми привезли мішень, стріляли по ній, кожен рахував свої бали. І кожен дуже старався.
На тренування щоразу приходять нові лучники, адже в лікарні саме так – хтось постійно є новий і долучається до стрільби з лука. Спершу з цікавості, а потім затягує.
До нас приходять 10, 12, 13 хлопців, – розказує Дубровіна. – Беремо з собою зо п’ять луків, стріли, мішені. Донедавна брали і щит, але зараз в лікарні є свій. Це велике полегшення, бо не треба шукати велику машину, аби його привезти.
За словами Катерини, вона так перейнялася хлопцями, що випадково зламала ногу. Лише недавно зняла гіпс. Каже, це їй дозволило зрозуміти їх ще більше.
У мене був досвід, що таке бути залежною від людей, від таксі, від того, що ти не можеш пересуватися, – говорить вона. – Навчилася підніматися на одній нозі на третій поверх, а далі на милицях. Для тренувань мені позичили колісне крісло і спеціальну милицю, яку я надягала на ногу й могла стріляти. Ці 4-5 тижнів мені було складно, а у них це на все життя. Але кожен з цих хлопців – це золото. Ти відчуваєш їхню силу, що людина непроста, що вона таке пройшла, але знаходить в собі сили йти далі. І я думаю, що вони знаходять у стрільбі з лука якраз те заспокоєння і розслаблення, якого нема.
Каже, один з її підопічних навіть кинув курити. Це стрільбі не заважає, просто тренерка не любить курців.
І я ним пишаюся. Це такий крок, за який можна дати медаль, – впевнена Катерина Дубровіна. – І якщо стрільба з лука веде до таких результатів, що у свідомості людини щось змінюється на краще, то це найважливіше, що ми можемо дати.
Потрібні одне одному
Можна просто погратися з луком – це теж класно, теж розслабляє, але хочеться, аби стрільба з лука та інші адаптивні види спорту давали можливість хлопцям і дівчатам побачити, що вони можуть все! – вважає Катерина Дубровіна. – У них все може виходити – чи мають вони кінцівки, чи не мають.
Розказує про Олександра Зірку. Він лікується в ОКЛ уже пів року. Спробував себе у стрільбі з лука й зараз готується до чемпіонату України серед спортсменів з проблемами опорно-рухового апарату.
Він зараз тренується, відновлюється – це все дуже нелегко для нього, але він тримається, – розказує Катерина. – Він приїжджає на тренування і стріляє, йому подобається. Я його розумію, бо це така філософія, медитація.
Якось Олександр сказав їй, що, відколи почав займатися стрільбою, зажила п’ятка.
У нього довго не заживала рана на нозі, – розповідає тренерка. – У Саші ліва нога ампутована нижче коліна, а права в апараті Єлізарова, бо повністю роздроблена кістка. І самі тканини ніяк не зросталися. Коли він почав стріляти, рана почала затягуватись. І це великий результат! Саша пояснював, що опирався на неї, то якісь процеси запустилися і пішло відновлення.
Розказує про Івана, в якого ампутовані рука й нога, а ще поганий зір. Але це не заважає бійцю стріляти з лука… зубами. І то добре стріляти.
У нього стільки сили та духу! – захоплюється Дубровіна. – Його сильно підтримує дружина і це дуже важливо. А от Аміран – ще один військовий, зараз у Німеччині. В нього ампутована нога, травма голови. І в нього класно виходило стріляти. Юра – зараз га Львівщині. Він там теж знайшов, де стріляти з лука, і продовжує. Вася Міллер з дружиною в Богородчанах. Його перевели в тамтешню лікарню, але ми на зв’язку. У нього також добре виходить. Ми вже здружилися, на риболовлю разом їздили, стільки планів наскладали, стільки всього хочеться зробити! Ми вже потрібні одне одному.
Докладати зусиль
Мають і новенького спортсмена – 11-річний Веніамін, який також на колісному кріслі. Він уже мав три тренування і влучав у мішень з 10 метрів.
Він добре чує, що я кажу, й потім це все опрацьовує, а для спортсмена це важливо, – розказує Катерина. – Ще йому дуже важливо спілкуватися з хлопцями. Я бачу, що він і веселіший, і робить усі вправи, як і ми. Тіло в будь-якому разі треба розвивати – чи ти сидиш, чи лежиш. Робити фізичні вправи, які допомагають зібратись і тримати тіло в тонусі.
На тренуваннях у лікарні Катерині завжди асистує Олег Ковальчук. Він відповідальний секретар обласного відділення Національного олімпійського комітету. Кожен четвер також приїздить тренувати хлопців.
Вони в лікарні по п’ять-дев’ять місяців і суто в палаті, тому таким методом ми їх трошки відволікаємо, – каже Ковальчук. – Стрільба з лука – це фізичний вид спорту, бо там велика сила натягування. Наприклад, для жінок – 16 кг, чоловіки – 21-22 кг. За тренування здоровий спортсмен робить 100-120 пострілів. Хлопці роблять стільки, скільки можуть. Крім того, тут ще й психологічні зусилля. Тобто, ти постійно маєш бути сконцентрований, не відволікатись. Це теж впливає позитивно.
За його словами, нещодавно їздили проводити майстер-клас зі стрільби з лука у лікарню на Мазепи. Там хлопці теж спробували і їм сподобалося. Були й в Татарові, в реабілітаційному центрі, де оздоровлювалися люди після полону. І їм цей вид спорту зайшов.
Стадіон має бути для всіх
Зараз у Катерини є дві спортивні мети. Перша – довести Олександра Зірку до найвищого рівня. Друга – зробити у Франківську всеукраїнські змагання зі стрільби з лука. А для цього потрібні додаткові щити, мішені, стріли, луки. Також необхідно зробити стадіон інклюзивним – доступним для всіх.
До речі, Олександр Зірка свій лук купив сам. Він чи не щодня приїздить на стадіон, коли не має операцій чи якихось процедур. З ним приїжджають й інші хлопці на колісних кріслах.
Це дуже складно, бо під’їзду на стадіон нема і навіть не всі таксисти хочуть з’їжджати ближче, бо там нема асфальту. Щоразу Олександру потрібна чиясь допомога, аби спуститися. Також велика проблема – відсутність інклюзивного туалету. Хлопці не можуть тренуватися довго, бо їм просто нема куди сходити в туалет.
Ми розуміємо, що війна триває не один рік, і що людей з інвалідністю більше й більше. Тому суспільству треба до цього підлаштовуватися і підлаштовувати простір не тільки для тих, хто на двох ногах, але й для тих, хто на колісних кріслах, – говорить Катерина Дубровіна. – Міський голова Руслан Марцінків пообіцяв нам поставити інклюзивний біотуалет на стадіоні, ми чекаємо. Це буде перший такий у Франківську.
Попри все, Катерина всіляко намагається допомагати хлопцям з тренуваннями і хоче довести Олександра Зірку до олімпійської нагороди.
У кожного своя планка, я хочу виставити таку, – говорить тренерка. – Він повинен стати олімпійським чемпіоном чи призером, чи як там вийде, але намагатися бути там.
Авторка: Світлана Лелик
