23-річний снайпер Владислав вже одинадцятий місяць на лікуванні. Поступив сюди на початку серпня минулого року після важкого поранення під Соледаром.
Влад Кириченко родом із Хмельниччини. До служби в армії вчився у коледжі культури і мистецтв, грав на трубі. Його історію розповіли на сторінці КНП ОКЛ Івано-Франківської обласної ради.
«Ми спостерігали, як формувалася група наступу з їхньої сторони, і працювали по ній. Намагалися їх відбити, а вони все підходили і підходили. Пів дня їх кошмарили, і… не пощастило мені. Просто навели на той квадрат артилерію і ракети зачепили мене», – згадує хлопець.
Влад не виключає, що був шанс уникнути поранення, але він “протупив”.
«Якраз в цей момент перед нами стояли наші. Там була заправка. Думав, що то по них криють, – пояснює він. – Якби я раніше… секунд 10 мені б хватило до окопа. Там метрів вісім, вже недалеко було. Просто встати, забігти і все. Могли, звичайно, поранити по дорозі, але так більше було шансів уціліти. А я лишився лежати на місці і спостерігати. Певно, як би встав і побіг зразу, то був би цілий… Але коли ми їхали на схід, я казав: ми їдемо в одну сторону».
Влад розповідає, що був повністю при свідомості і сам наклав собі турнікет. Спочатку хотів встати, але впав. Напарник пішов забирати зброю, і побачив, що метрів за вісім був приліт. Тобі повезло, каже, бо все пішло у твою сторону.
У перші дні війни у Бериславі, біля Каховської ГЕС загинув його молодший брат.
«Артилерія накрила їх, якраз окопувалися. Когось поранило. Він вернувся назад, щоб його забрати. І в цей момент біля самого окопу криє. Це з розповіді його побратимів. Ракета – ніби «Ураган», але то неточно, – розповідає Влад. – Його привезли тільки 15 квітня. До того вважався зниклим безвісти. На той час йому було 21…».
«Ми знали, на що йдемо, і до того були готові, – додає він. – Ми розуміли, що ця війна – вже не те, що було в АТО, це набагато гірше».
Влад Кириченко отримав мінно-вибухове поранення з великим дефектом кісткової та м’яких тканин. У його нозі немає шматка кістки. В Івано-Франківськ його привезли, щоб ампутувати ногу, але лікарі сказали, що спробують її врятувати. Вони, на його переконання, взагалі хороші і роблять «все можливе і навіть більше».
Влад – один з перших пацієнтів, за ногу якого взявся тандем комбустіологів і травматологів. Перші закривали м’які тканини, а другі нарощують кістку.
«Нога, як прогнозують лікарі, відновиться, але не повністю, – ділиться хлопець. – У самому низу в мене немає сухожиль, всі сухожилля вирвало. Пальців не відчуваю, стопою не можу рухати. А ходити, казали лікарі, буду. З паличкою, але буду… Краще своя нога, ніж без ноги».
Життєві плани хлопець будує обережно: «Треба спочатку почати ходити, а потім буду думати про майбутнє». Має дівчину і хотів би створити сім’ю, проте вважає, що рано про це говорити, поки не може стояти нормально на ногах. До речі, з дівчиною познайомилися у нашій лікарні й він відчуває, що ці стосунки допомагають йому більше розкриватися.
Зауважує, що якби швидше вилікували, то повернувся б на Схід, щоби помститися за смерть брата і багатьох знайомих. Думає, що війна ще не скоро завершиться, бо «процентів 80 населення Росії – за війну»:
«У соцмережах вони пишуть: вам так надо, ви ето заслужилі… Навіть якщо Путіна скинути, люди того хочуть. Вони нас не сприймають, як країну, як народ. Вони думають, що вони вищі. Хочуть знищити українців – і все!»
На думку Влада, як почнеться контрнаступ, то буде багато втрат. Та й уже є багато втрат. Але вибору немає. Треба воювати заради майбутнього, щоби не страждали діти.
Також він хоче, щоб в суспільстві з розумінням ставилося до тих, хто воював і не говорили: «Ми вас туди не посилали!». Бо ця фраза для нього означає зраду з боку тих, кого йшов захищати.
