«У нас одна мрія, нам немає де жити. Мама працює, але цього не вистачає навіть на прожиток. Святий Миколаю, зміни наше життя на краще», – такого листа координаторка освітньо-благодійного проєкту «Янголи поруч» Ореста Возняк отримала від 14-річного Михайла.
Хлопець давно не вірить у казки. Але просить дім – для мами, двох братів і сестри. Родина вже не знає, як ще й до кого стукати. Потрібна допомога. «Репортер» поїхав знайомитися.
Усе минуло
Аллу Саржевську з чотирма дітьми з-під обстрілів на Луганщині вивіз Червоний Хрест. Усе організували одногрупниці, з якими разом навчалася у франківському теологічному інституті. Вони знайшли Аллу через соцмережу, де її добровільно-примусово зареєстрували діти.
«Я рада, що нас вивезли, бо вже бомбили дуже. А виїхати могли лише ті, в кого були гроші. Гена від стресу задихався, не міг тримати ні сечу, ні кал. Повз нас возили машини з трупами, і ми тікали вниз до річки, – розповідає Алла. – Забирали лише дітей і жінок. На збори дали дві години. Ми й зібралися».
Поїхала до Франківська. Хату в Березівці надала сільрада – власниця померла, а її син понад 20 років не жив там і не планував повертатися. Чотири роки родина у Березівці звикала до нового життя, але цього літа помешкання довелося звільнити – з’явився власник. І Саржевські знову залишилися без даху над головою.
«Ми брали лише кілька пакетів одягу, щоб перебути – нас переконували, що це тимчасово. Решту речей роздали по сусідах – в гаражі та сараї. Так і лежать там дотепер. Вже й згадати не можу, що в тих мішках. Забрала лише посуд, електричну духовку, чайник і зимові речі», – каже жінка.
Котів, яких з вулиці рятувала донька Марійка, теж роздали по сусідах. А песика, якого діти з перебитими лапками підібрали на вулиці й виходили, віддали в Дім Сірка.
«Ми – ніде, і тваринки – ніде, квіти, все, що я садила. Хоп, і ти вже й тут не можеш жити, ніде не можеш. Все минуло», – зітхає Алла.
Її найменший син – дев’ятирічний Гена все чекає, коли вони повернуться додому – в будиночок у Березівці. Поки йому вистачає пояснення, що його ремонтують.
Дорогою до орендованої квартири на Хоткевича Алла розповідає, що кілька місяців перебивалися у двох невеличких кімнатах з голими стінами на Побутовій. У квартирі, де нині живе родина, тепло й затишно. Алла каже, про таке могли тільки мріяти. Їх прийняла родина, яка переїхала в нову квартиру. Вони теж мають четверо дітей.
З порогу зустрічає Гена з мечем у руках. Повідомляє, що зайнятий, бо в нього гра і скаче на імпровізованому коні далі коридором. У хлопця – вроджена аномалія розвитку головного мозку, нижній парапарез, психомовні порушення. Нині Гена вже у другому класі. Знає кілька букв, може порахувати до 10. Алла каже, багато дало навчання в реабілітаційному центрі.
Запрошує на кухню, припрошує до гощення:
«Будете чай, каву? Я вафлі для вас приготувала. У мене бульйон є – свіжий, щойно зварила. На курячій кісточці. Хотіла ще пиріг з яблук спекти, але не встигла».
Немає куди повернутися
Субота у Алли – єдиний вихідний. Вона працює у навчально-реабілітаційному центрі, де навчається Гена. А в неділю їздить у Маріямпіль на катехизацію до дітей. Каже, заробіток з того невеликий, бо майже все йде на дорогу, але кинути теж не може – чекає, поки знайдуть їй заміну.
«Нам усе залишили – меблі, пралку, навіть холодильник, – радіє жінка. – Я так мріяла, що в мене буде колись морозильна камера. Тепер є. Порожня. А що я буду в неї класти? Купила кісточку в «Дарницькому», зготувала, і вони одразу з’їли. Ось тут шафи. Діти кажуть, мамо, дуже не радій. Навіть не можеш речі розкласти до кінця, бо їх треба буде знову складати. Міша мені деколи каже: «Ти в мене дитинство вкрала. Краще б танки їздили і ті трупи возили, але я був би вдома».
Михайло навчається у восьмому класі, має ще рік, щоб визначитися із майбутньою професією. Найстаршим – Марійці й Толіку – 18 і 17, вони живуть у гуртожитках і приходять на вихідні. Толік навчається в училищі на автомеханіка, Марійка – в Прикарпатському університеті на еколога.
«У 2015 році Марійку прийняли до ліцею для обдарованих дітей – вона добре знає хімію і біологію. Мала високий бал і в кінці вересня спецкомісія перевела її на державне. А після першої сесії в лютому – на академстипендію», – хвалиться Алла.
Усі троє сплять в одній кімнаті. Міша з Марійкою –просто на матрацах, які подарували небайдужі.
З чоловіком Алла розлучилася.
«Два роки тому ми Гену ледве врятували. Мені лікарі ще гроші зібрали і коробку цукерків дали. Не я їм – а вони мені, – згадує Алла. – Коли лежала в онкодиспансері, в реанімації постійно була сама. Просила допомоги від чоловіка Романа, але він сказав, що грошей в нього нема. Потім я дізналася, що в нього інша жінка».
Назад у Чубарівку, що під Лисичанськом, Алла повертатися боїться – найближча лікарня за 67 км, а на реабілітацію Гену треба возити аж до Донецька. Каже, люди там живуть з роботи у фермера, а вона фізично працювати не може через слабке серце та нещодавну онкологію.
«Тут у мене є друзі, знайомі, тут я можу вижити. А там немає нікого, нікому ти не потрібен, – говорить жінка. – Мені кажуть, тобі тут ніхто не зобов’язаний. Я це знаю – працюю на державній роботі, роблю все, щоб їх тягнути. Як їх зараз забрати в село, де лише вісім класів. Яка я тоді мати?».
Працювала у різних приватників, але лиш Гена починав хворіти, з нею прощалися. Коли в НРЦ звільнилося місце, одразу погодилася. Каже, тримається за цю роботу, хоч і важко: «Одне, залишити таку дитину і піти собі на роботу. А інше, коли в тебе їх ціла група і ти з ними увесь день. Але тут після хвороби тебе не виганяють, ще й лікарняний виплачують».
На милість влади
Жінка зібрала усі необхідні документи на участь в обласній програмі соціального забезпечення, аби отримати 90 тис грн на покращення житлових умов чи придбання житла. Бракує лише довідки про взяття на квартирний облік. Поки жили у Березівці, таку довідку сільрада видати не могла, бо не веде квартирного обліку. Тож і справу на розгляд ніхто не поспішав брати.
Каже, ситуацію можна було б вирішити, якби спецкомісія прийняла рішення внести справу Саржевських до програми без тієї довідки. Але в департаменті соцполітики кивають на Мін’юст – мовляв, довідки немає, справа не підлягає розгляду.
Наразі оплачувати помешкання допомагають небайдужі через благодійний проєкт «Янголи поруч». «Оренду за грудень ще мають нам заплатити. А потім? Зараз стільки людей мають хворих дітей і потребують допомоги. Скільки ще Ореста буде на нас збирати?», – говорить Алла.
Голова ОДА Денис Шмигаль на особистому прийомі пообіцяв, що із директором департаменту спробують домовитися, аби місто пішло назустріч і допомогло з квартирним обліком. Але на облік можуть взяти, лише якщо людина прожила у Франківську три роки чи пропрацювала п’ять. Тобто знову непросто. Алла знайшла небайдужу франківчанку, яка зареєструвала Саржевських за своєю адресою та минулої п’ятниці усі документи занесла до департаменту.
Тепер справа залежить від того, чи домовиться Денис Шмигаль із міським головою Русланом Марцінківим.
«Усе – на милість влади. Якщо вони таки поставлять мене на квартирний облік, я зможу подати справу на розгляд, – говорить Алла Саржевська. – Я можу претендувати на ці гроші, бо ми – багатодітна, малозабезпечена сім’я з дитиною, яка має інвалідність. Та якщо це тягтиметься довго, то діти просто виростуть».
Допомогти родині можна, переказавши гроші на картку Приватбанку 4731 2191 1106 6183. Отримувач – Ореста Возняк. Важливо вказати, що кошти для Алли.
Авторка: Ольга Суровська