Можливо, цей яскравого оборонного характеру ритуал, який виконується в Чортівці й понині, є містичним танцем подяки людей за їхнє чудове спасіння.
Хоча слова пісень і сам хоровод не мають релігійного змісту, але за часом проведення — саме в день святкування Великодня, який символізує порятунок і живих, і мертвих, — має велике символічне значення порятунку людства, яке дає нам Господнє Воскресіння, пише Голос України.
Скликає родини звідусіль
У Чортівці Городенківської територіальної громади є незвичайна традиція танцю сербен на Великдень та Провідну неділю — найприкметніша особливість, що зробила село знаменитим на весь світ. Після церковних відправ та благословення священників тут по-особливому водять хороводи-гаївки. Ритуальний танець єднає всіх, бо такою святково-барвистою танцювальною стрічкою йдуть від одного храму до другого. Почергово починають то від 240-літньої церкви Святої Трійці, то від столітньої церкви Святого Миколая. Нерозривний ланцюг тягнеться то під гору, то вниз звивистими вуличками. Отак віковічна традиція єднає дві парафії — греко-католицьку та православну.
Переповідають, що танець виник, коли під час монголо-татарської навали селяни із сокирами захистили замок на горі, княжі і власні скарби. Не тільки золото-срібло, а й родини, що там переховувалися. Як ворог відступив, чоловіки радісно, із топірцями, взявшись за руки, вітали перемогу. Унікальний обряд привертає увагу. Подивитися на нього приїжджають звідусіль. Засновано фестиваль «Сербен».
Традиції села, а зокрема й святкування Великодня, ґрунтовно описано в літописі села Чортовець «Град над сагою». Автори грандіозного, гарно ілюстрованого видання Михайло Кучірка, Валерій Чорнописький, Любов Соловка та Богдан Купчинський удостоїлися за свою працю літературної премії імені Леся Мартовича. Із дозволу авторів наводимо витяги із книжки, що стосуються великодніх обрядів.
Варто нагадати, що в книжці «Град над сагою» зібрані дослідження з різних джерел, зокрема спостереження відомого етнографа та фольклориста Оскара Кольберга, котрі лягли в основу унікального видання про побут та культуру етнорегіону Покуття «Pokucie. Obraz etnograficzny».
Сповіщав радісну звістку про Воскресіння Ісуса Христа дзвін, що лунав протягом трьох днів. Парубки поспішали вдарити в дзвони, бо існувала прикмета: хто перший задзвонить, той перший одружиться.
«Біля церкви збиралось до двох тисяч осіб, відправа відбувалася вдосвіта. Закарбувався мені в пам’яті такий величавий спів усіх людей, здавалося — церква тряслася від того співу», — написав у своїх спогадах ще один дослідник Іван Паньків.
Після освячення біля церкви паски господар із нею мав тричі обійти навколо хати. Перед споживанням їжі одне яйце обов’язково ділили на всіх членів родини. Поділивши, подавав кожному з ножа із промовлянням для відведення всілякої хвороби, гарячки: «Аби вона сі так ніколи не взєла до християнина, як ся нічо не бере до заліза». Паску також ділили на відповідну кількість частин і роздавали по старшинству.
«Дуже гарно забавляються вже люди коло церкви на Великдень. Три дні співають біля церкви пісні, перепелки. Кожна дівчина мала мати не менш як тридцять писанок, які роздавала коло церкви», — згадувала старожителька села Марія Кучірка.
У понеділок на цвинтарі відправляли на гробах, несли за померлих парастас. Ця традиція зберігається й донині. У селі також був поширений звичай обливання водою дівчат, вони ж відкуповувалися писанками.
Єднає село та привертає увагу етнографів
Традиція танцю сербен описана окремо, оскільки вона є найбільшою етнографічною цікавинкою та візитівкою села. Цей унікальний, збережений лише в Чортівці танець цілком вартує внесення до світової культурної спадщини.
Оскар Кольберг, який уперше описав та проаналізував цей танець, за характером визначив його як військовий, у якому брали участь винятково молоді парубки й одружені перший рік чоловіки. У другій половині ХІХ ст., коли етнограф перебував у селі, його виконували так: перед початком танцю молоді чоловіки ставали пліч-о-пліч, утворюючи довгий ланцюг. Який величний вигляд мала ця молода парость українського гілля села! За закликом ведучого: «Раз, два, три — брі!» — в темпі 2/4 такту танцівники під супровід скрипки й бубна робили два кроки вперед, один убік. Ось як ці танцювальні кроки описав О. Кольберг: «Перший посував праву ногу наперед і ставив ступню на бік від себе, другий підставляв до неї ліву ногу, третій спочатку підносив праву ногу, відставляв її назад та притупував об землю. У поступі вперед нахиляли голову, а назад — підносили її вгору. Озброєний подібно гуцулам топірцями, сокирками, палицями, тримаючи й розмахуючи ними перед собою, цей ланцюг танцюристів-«воїнів», співаючи, крок за кроком, обходив церкву три рази: то утворюючи різні зиґзаґи, кола, візерунки, то тягнучись довгою лінією, то згортаючись у спіральний клубок, то розгортаючись, залежно від волі й фантазії ведучого».
«Цей хоровод, — згадувала їмость Софія Волчук, — мав кроки, схожі до гуцульського танцю аркан. Сербин ішов тричі довкола церкви, далі обходив резиденцію і через ціле село дорогою йшов до другого храму. Була то стара, дуже гарна гагілка».
Упродовж багатьох років незмінним ведучим танцю, або ж як його називали в Чортівці «головним чортовецьким сербеном», починаючи ще зі свого вісімнадцятиліття, був Іван Палагіцький.
«Ведучий танцю — це неодмінно шанований і поважний чоловік, якому негласно передали право вести сербена, і він веде його, маючи за честь, із року в рік. Легендарним ведучим упродовж десятиліть був Іван Палагіцький. Цей колоритний чоловік прожив понад 90 років і до останнього вів сербена, у капелюсі з пір’ячком, широкому шкіряному поясі, високих чоботях до колін, мав старовинний топірець у правій руці», — згадував Іван Паньків. Непростої долі був Палагіцький: довелося поневірятися й на чужині, в Аргентині, але на зароблені гроші зміг побудувати хату. Відомий у селі швець, він допомагав людям від різних недуг п’явками. «Видно, хлопче, ти маєш якийсь дар від Бога», — не раз казали йому односельчани.
«Це щось таке, гей би танець і не танець. От, виходять люди на Великдень із церкви, беруться за руки й, співаючи, сплітають такий собі великий красний живий вінок довкола святого храму. Відтак розплітають його з тими ж піснями й сходяться знову докупи. На жодні інші свята сербена ви не увидите. І в жодному іншому найближчому селі такого нема. Походить він, на мою думку, із Сербії: один панич там його придумав, аби веселити, гуртувати нарід. Хтось повинен першим подати руку іншому, повести за собою, заспівати. Таким і вибрали мене», — записав слова Палагіцького журналіст Микола Болотенюк.
Згодом сербен вів Василь Родчук, а нині — Роман Калин.
А ми дозволимо собі, відкинувши версію, яка, так би мовити, лежить на поверхні, глибше проаналізувати танець і місце його ритуального дійства. Танцюють його з давніх-давен на горі Замчище. Нині тут розташована церква, а в сиву давнину був обкопаний довкола глибокими ровами великий замок. І саме цей замок, за переказами, які передаються з вуст в уста, став місцем чудесного порятунку людей від навали монголо-татар.
Для порятунку від цих навал, що вже не раз спустошували землю, в урочищі Мочірки на високій могилі закопали обмащений смолою із соломою дубовий стовп. Ці дані підтверджені розкопками колишнього багаторічного голови сільради Івана Соловки. Така сама могила була чи є й на іншому полі, Гончарівському. Вартові при наближенні ворогів запалювали смолоскип на одній із могил. Вогонь було видно у всьому селі, зокрема й на іншій могилі. Дзвонарі били в дзвони — люди збігалися до замку, піднімали містки й запускали в рови воду.
За легендою, яку розповів Іван Соловка, коли небезпека захоплення минула, люди щасливі, співаючи, виходили із замку. Чоловіки ловились за руки й так, танцюючи та співаючи, створювали навколо церкви замкнене коло, й ходили навколо неї три рази. Можливо, цей яскравого оборонного характеру сербен, який виконується саме на цьому місці й понині, у якому танцюють чоловіки, обов’язково створюючи саме на місці, яке колись рятувало людей, замкнене коло, притупуючи ногами й розмахуючи топірцями, демонструючи готовність боронити свій край, є містично-ритуальним танцем подяки людей за їхнє чудове спасіння.
Підтвердженням цього є й сам сценарій святкування Великодня в Чортівці, який як дві краплі води нагадує події глибокої давнини. Розпочинається він із запалювання на найвищих пагорбах ритуальних вогнищ. Розносять радісну звістку переливами церковних дзвонів. А кульмінації свято досягає в спільному колі під час виконання сербена — танцю подяки за порятунок.
Зауважимо, що традиція ця не згасала навіть у роки засилля духовного мороку атеїзму. Ба більше, у 70-х роках минулого століття ланцюг танцю був найдовшим, і в ньому брало участь чи не все доросле чоловіче населення Чортівця (крім, звичайно, партійних осіб, яких могли б за це позбавити посад), спів було чути на все село, а від тупотіння здригалася земля.
Щойно повіяли нові вітри відновлення національних традицій, київська кіностудія «Золоті ворота» відзняла чудовий фільм «Великдень. Покуття (села: Торговиця, Вербівці, Лука, Назаренкове» (нинішній Чортовець. — Авт.), науковий консультант фільму та ведуча — Христина Стебельська. Село Чортовець привернуло увагу режисерів фільму саме танцем сербен.
Під час виконання сербену співають різні пісні. Кольберг записав таку:
Йде Сербен по зарінку,
За ним,
за ним дівка в вінку.
Гой Сербене, Сербеночку,
Озми ж мене,
дівчиночку!
Гой, як я ті маю взєти,
Маєш брата, буде бити.
Зчаруй, дівко,
брата свого,
Дістанеш мні, молодого.
Гой, коби ж я чарів
знала,
Давно ж бим го
зчарувала.
Гой, є в лісі калиночка,
На калинці гадиночка.
На калинку сонце пече,
А з гадинки винце тиче.
Озми, дівко, коновочку,
Та наноси винце бочку.
Та покладь го на порозі,
Бо твій братчик
у дорозі.
Їде братчик і з дороги,
Сестра вийшла
протів брата.
Гой, на! Брате,
вина пити,
Сухі уста відмочити.
Гой п’є братчик, попиває
Із коника ув’їває.
Гой, що сисе, гой,
за вино,
Що з коника ухилило.
Лігай, брате,
будеш спати,
Будеш, серце, спочивати.
Везут брата долинами,
Рівнає сі брат з горами.
Йде Сербен по зарінку,
За ним, за ним
дівка в вінку.
Гей, Сербена доганяє.
Тай на него покликає:
Гой, Сербене,
Сербеночку,
Озми ж мене,
дівчиночку!
Ой, не возму, бо сі бою.
Я зрадости (зради)
над собою.
Як я тебе маю брати,
Коли вмієш чарувати!
Чарувала-с брата свого,
Зчаруєш (м) ні молодого.
Що ж я тепер наробила,
Ані брата, ні Сербена!
Ані брата, ні дурка,
Пішла би й я за
жебрака.
Ані’м сестра,
ані’м жінка,
Та лиш людська помівка.
Цікаву версію щодо походження танцю сербен висловив відомий прикарпатський етнолог Михайло Паньків. Він припускає, що історичні витоки танцю сягають періоду великого розселення слов’ян, які в VI—VII століттях переселилися із Прикарпаття, котре більшість вчених вважає «гіпотетичною прабатьківщиною слов’ян», на Балкани, й осіли, власне, в Сербії, Хорватії. «Розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці… А се — ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани», — писав ще Нестор-літописець. Адже й за даними відомих археологів, зокрема В. Д. Барана, «у Подунав’ї та на Балканах розселялися слов’яни з Північного Прикарпаття (празька культура)». Можливо, саме з тими літописними сербами й пов’язана назва цього танцю.
Практично ідентичним із текстом пісні до сербена є варіант, знайдений у рукописах відомого поета Івана Вагилевича, який був доволі поширений на Бойківщині. Хоча слова пісень під час виконання сербена й сам танець не мають релігійного змісту, але за часом проведення — саме в день святкування Великодня, який символізує порятунок і живих, і мертвих, — цей танець має, на нашу думку, велике символічне значення порятунку людства, яке дає нам Господнє Воскресіння.
Традиційно сербен єднав парафіян двох церков села, які до ліквідації УГКЦ в 1946 році були греко-католицькі, в єдину громаду на Провідну неділю. Беззаперечною стала об’єднавча роль сербена, яку він відіграв після поділу громади села на конфесії — греко-католицьку і православну. Сербен продовжує жити й виконувати свою благородну місію злагоди та єднання. На Великдень 26 квітня 2011 року з ініціативи Валерія Чорнописького та за підтримки сільської ради, її голови Теодора Оробця та групи меценатів — уродженців села Чортовець, зокрема гендиректора фірми «Вотум» Романа Калина започаткували проведення щорічного фестивалю великоднього танцю сербен. Він знову виконував свою об’єднавчу місію — цього разу мешканців Городенківщини, Прикарпаття та уродженців Чортівця з різних країн. Потенціал сербена дає змогу зробити такий фестиваль не тільки районним чи обласним, а й всеукраїнським та міжнародним.
Рахманський Великдень
Ще один ритуал описано в книжці «Град над сагою». Цікавим є звичай святкування в селі так званого Рахманського Великодня, який припадає на середу четвертого тижня після Воскресіння. Відзначали його як урочисте свято посту — не дозволялось виконувати жодної роботи ні коло хати, ні коло худоби, можна було лише відвідувати ярмарки. За однією з розповідей, записаною ще Оскаром Кольбергом, одна з жінок, яка в цей день прала білизну, померла наступного дня.
Цього дня існувала в Чортівці ще одна цікава традиція: селяни прикладали до землі вухо й чули під землею відголос дзвонів церкви, яка тут колись стояла, але провалилась під землю. Оскар Кольберг у своєму виданні 1883 року пише про легенду, почуту в селі, про існування тут у давнину аж дванадцяти церков.
На відео запис 2017 року
