Вже рік у селищі Лисець працює шелтер святої Ольги – для жінок, які постраждали від домашнього насильства. З початку повномасштабної війни прихисток тут знайшли і жінки, які змушені були покинути свої домівки через обстріли.
Сьогодні в шелтері живуть 10 жінок і шестеро дітей.
Діти боялися виходити з підвалу
Ольга Авілова разом з невісткою й трьома онуками приїхала на Прикарпаття з Харкова. Її син воює з перших днів вторгнення. Жінка розповідає, що вона з родиною жила в підвалі з 24 лютого до середини квітня минулого року. Потім їм вдалося потрапити на евакуаційний потяг. Саме до Івано-Франківська переїжджати не планували, просто їхали туди, куди рухався поїзд. Про це жінка досі згадує зі сльозами на очах.
Це був жах. В одному купе їхало 14 людей, включно з дітьми від одного до п’яти років. А ще – коти, собаки, – розповідає Ольга Авілова. – Їхали більше 30 годин. За цей час тільки дві зупинки було. Як згадую, то досі не можу впоратися з емоціями.
У Франківську пані Ольга зателефонувала знайомій, яка взяла родину до себе переночувати. А наступного дня Ольга Авілова з невісткою Юлею пішли в соціальну службу, де їм запропонували поселитися в дитячому садку в Старому Лисці.
Весь садочок був забитий такими ж, як ми, – розповідає жінка. – Але потім, коли садочок відкрили для дітей, нас переселили в шелтер. І тут нам дуже подобається. Ми навіть маємо окрему кімнату.
Повертатися до Харкова родина поки не планує. Пані Ольга каже, зараз у місті постійно виють сирени, а це негативно впливає на дітей. До того ж ані школи, ані садки у Харкові зараз не працюють.
Коли почалися обстріли, діти сильно налякалися. Настільки, що взагалі боялися виходити з підвалу, – говорить харків’янка. – Микита, до прикладу (показує на найменшого внука – авт.), взагалі не спав. А як почув тут гул літака, то в нього страшна істерика була. Тому ми не хочемо знову травмувати дітей.
Я в Росію не поїду
Ще одна мешканка шелтера – 75-річна Віра Петренко. Вона родом з Луганської області, але останні вісім років жила в Краматорську, на Донеччині. Виїхала після того, як росіяни обстріляли ракетами тамтешній залізничний вокзал.
Коли пані Віра приїхала до Івано-Франківська, то потрапила в лікарню. Потім жінка жила у школі, а далі її переселили в шелтер. Каже, після пережитого дуже рада цим стінам, бо тут не почувається самотньою.
У мене дуже тяжке було життя, – розповідає вона. – Я жила в робочій сім’ї. Усі тяжко працювали, а жили бідно. Я закінчила два технікуми, маю два дипломи – технолога і бухгалтера-економіста.
Рідний брат Віри Петренко нині живе в тимчасово окупованому Рубіжному, зв’язку з ним вона не має. А от із сестрою, яка з Лисичанська виїхала в Одесу, зідзвонюється щодня.
Також у пані Віри було два сини. Один син, що жив у Краматорську, помер. Інший понад 20 років живе у російському Нефтеюганську, працює пожежником.
Щось не можу зараз до нього додзвонитись, – тримаючи в руці телефон, каже жінка. – Ми з ним говоримо лиш за їжу та побут. Я якось сказала, що в мене тепер хати нема, а він відповів, що йому не можна про таке говорити. Казав також, що скоро побачимось, що вони мене заберуть. Але я ж туди не поїду. Мені тут дуже подобається. Хочу знайти кімнату в гуртожитку, аби дожити, а туди не хочу. А якщо в мене тут не вийде, то повернусь в Краматорськ. Там лишилася невістка, і внучка є в Мирнограді (Донецька область) – вони мене доглянуть. Правда ракети там літають, але то таке.
Відчути безпеку та скласти план
Шелтер святої Ольги – це спільний проєкт громадських організацій Eleos-Ukraine та «100% життя». Спершу хотіли відкрити кризову кімнату на базі храму Православної церкви України у Краматорську. Втім, через війну, від цієї ідеї відмовились.
Вирішили реалізовувати проєкт у безпечнішому місці, тобто на Франківщині, – пояснює керівник прихистку, настоятель храму святого Великомученика Юрія Переможця, що в Краматорську, отець Микола Горгула. – З липня минулого року почали приймати перших людей. На початку клієнтів до нас в шелтер направляла місцева соціальна служба. Було дуже багато внутрішньопереміщених осіб і частина з них підлягала тій категорії, для якої шелтер і був відкритий. З часом почали співпрацювати і з поліцією, і з громадськими організаціями, і з мобільною бригадою психологічної допомоги.
На сьогодні шелтер заповнений на 80%. Він став прихистком не лише для вимушених переселенок і жінок, які постраждали від домашнього насильства. Тут також можуть знайти притулок жінки з ВІЛ, гепатитом, туберкульозом (не у відкритій формі), на замісній терапії чи секспрацівниці.
Ми постійно шукаємо можливості, аби допомогти якомога більшій кількості людей. Зокрема шелтер – це місце, де можна трохи оговтатись, відчути безпеку та скласти план на майбутнє. Вважаю, що такі прихистки мають бути у кожній громаді, – говорить Микола Горгула.
Взагалі жити в шелтері можна від трьох до шести місяців. Але на час воєнного стану це не обов’язкове правило. Тобто відштовхуються, перш за все, від реальних потреб мешканок.
З чого почати
Коли жінка потрапляє до прихистку, їй забезпечують повний соціальний супровід. Тобто координують її комунікацію з державними структурами, організаціями, що займаються захистом прав людей, та сервісними організаціями. Також надають гуманітарну та психологічну допомогу. Цілодобову роботу забезпечують чотири соціальні працівники та штатний психолог.
Коли до нас приходить жінка, то спершу ми їй показуємо приміщення та знайомимо з правилами шелтеру, – пояснює соціальна працівниця Христина Максимів. – Потім видаємо їй харчовий та гігієнічний набори, а далі починаємо основну роботу.
Ця робота починається зі складання акту оцінки потреб. Тобто жінка розповідає, як вона бачить своє майбутнє і чого їй бракує саме зараз. На основі акту складають індивідуальний план роботи, який щомісяця оновлюється. Відтак, жінка бачить, що їй необхідно зробити, аби шелтер залишився в минулому.
Комусь потрібно знайти житло, комусь – роботу, комусь треба відновити документи, а комусь надати юридичну допомогу. І практично всім потрібна допомога психолога, – розповідає соцпрацівниця.
Тобто ми сприяємо тому, аби людина вирішила свої тимчасові проблеми і повернулася до нормального життя, – додає Микола Горгула. – Динаміка у нас позитивна – багато хто, вирішуючи свої проблеми, починає рухатись далі. Але, звісно, є люди, які не хочуть змінюватись і відмовлятися від своїх звичок. Якщо об’єктивно, то трохи більше половини жінок починають нове життя. А 40-45% або переходять з нашого шелтера в інший, бо їм подобається такий спосіб життя, або ж повертаються до кривдника.
Авторка: Ірина Гаврилюк
