Досвід Росії має попередити Китай про пастки, які супроводжують будь-які воєнні дії, навіть коли шанси виглядають дуже сприятливими. Однак і тут не все так просто. Пише НВ
На початку лютого Володимир Путін здійснив паломництво до Пекіна, де зустрівся з головою КНР Сі Цзіньпіном. Приводом став початок зимових Олімпійських ігор, подія, за якою майже відразу сталося вторгнення Росії в Україну. Так само, як за зимовими Олімпійськими іграми, організованими Путіним у Сочі вісьмома роками раніше майже відразу сталася анексія Криму. Незалежно від того, чи повідомив Путін Сі про свої плани, важливою частиною його стратегії щодо майбутніх дій проти України було залучення Китаю на свій бік. Його також влаштовувала зустріч із Сі на рівних, що підтверджувало статус Росії як великої держави, і було одним із головних предметів його стурбованості. Насправді, звісно, вони були не рівні. Якщо колись Китай був молодшим партнером Радянського Союзу в комуністичному інтернаціоналі, то тепер Росія є у цьому тандемі слабкішим партнером.
Поки Китай змагається зі США за перше місце у міжнародному економічному рейтингу, Росія більше не входить навіть у першу десятку.
Дружба без кордонів
Ці двоє пообіцяли, що їхня дружба не «матиме кордонів». Вони підписали довге комюніке, в якому охарактеризували свої країни як такі, що підтримують основоположні принципи Організації Об’єднаних Націй, дотримуються міжнародного права, підтверджують права людини, справді демократичні, готові зменшити роль ядерної зброї у своїй безпеці та поділяють рішучість кинути виклик американським претензіям. Україна в комюніке не згадувалась, згадувалися лише пропозиції Російської Федерації «створити довгострокові юридично зобов’язувальні гарантії безпеки в Європі», які підтримала китайська сторона. У відповідь російська сторона підтвердила «свою підтримку принципу одного Китаю» і виступила проти «будь-яких форм незалежності Тайваню».
Не дивно, що ці двоє чоловіків, яким зараз по 69 років, можуть багато чим захоплюватися один в одному. Вони обидва знайшли способи зміцнити своє автократичне правління, обійшовши конституції, які забезпечували ротацію лідерів, обмежуючи президентів двома термінами. Вони обидва пригнічували незалежні ЗМІ, не допускаючи дисидентських думок і відображаючи невдоволення. Вони обидва використовують ультранаціоналізм поряд із регулярними посиланнями на Другу світову війну як засіб мобілізації громадської підтримки. (У комюніке різко засуджувалися «дії, спрямовані на заперечення відповідальності за звірства гітлерівських агресорів, мілітаристських загарбників та їхніх поплічників, що очорняють і ганьблять честь країн-переможниць».) Лідери з можливістю діяти рішуче і сміливо. Вони обидва перебувають якраз у процесі демонстрації того, як автократії (що якраз надають верховним лідерам можливість діяти рішуче і сміливо) призводять до катастрофічно поганої політики, від якої потім буде важко відмовитися.
Ніби ілюструючи це, відколи ці двоє востаннє зустрічалися, Путіну не вдалося підкорити собі Україну, а Сі так і не зміг приборкати COVID-19. З погляду смертності на душу населення — якщо вірити офіційній статистиці — Китай досяг більшого успіху, ніж більшість інших країн. Але Сі пообіцяв нульовий рівень COVID-19, а це виявилося нездійсненним. Через стійкість хвороби та невисоку якість китайських вакцин коронавірус і далі себе проявляє. Влада побоюється, що COVID-19 може вийти з-під контролю і таким чином виставити Сі в безглуздому світлі. Щоб цього не сталося, як тільки в тій чи іншій місцевості з’являються навіть безсимптомні випадки, вводяться драконівські карантини. Щоразу, коли це відбувається, народне невдоволення зростає, а економіка сповільнюється.
Це посилює і так плачевну економічну ситуацію, відображаючи глобальні проблеми, (що посилюються російськими перебоями у постачанні енергоносіїв) і внутрішні проблеми, багато в чому пов’язані з колапсом сектора нерухомості через великі борги. Оскільки легітимність Комуністичної партії залежала від регулярних високих темпів зростання, цей економічний спад став небажаним тлом для проведення 20-го з’їзду партії, запланованого на кінець цього року. Тут Сі спробує переконати своїх товаришів призначити його довічним президентом. Найкращим припущенням було і, ймовірно, залишається те, що це схвалено просто через те, що Сі міцно тримає важелі влади, але тепер це може пройти не так гладко, як він очікував.
Нагадаємо Китай назвав тих, хто зможе покласти край війні в Україні
