Учасник трагічного походу на Піп Іван, під час якого загинуло двоє туристів, розповів, як усе відбувалося

Як повідомляли ЗМІ, 22 лютого під час сходження на гору Піп Іван група досвідчених туристів потрапила в жахливу негоду. Двоє туристів того фатального вечора загинуло. Публікуємо детальну розповідь та хронологію подій від учасника групи коломиянина Івана Візнюка:

Лише сьогодні, після того як рідні та близькі загиблих наших товаришів Павла Вінтонюка та Романа Беркещука дізналися всі деталі того трагічного вечора з уст самих учасників та опісля молитви біля їхніх могил, прийшов час розповісти хронологію подій, які відбувалися з нашою групою 22 лютого.

Оскільки від самого початку було значне спотворення подій та інформації, як у ЗМІ так і на просторах інтернету, та проявлялася некоректна та аморальна поведінка деяких представників телеканалів, нами було прийняте рішення про відмову будь-якого коментування щодо трагедії. Гонитва за сенсацією та ексклюзивними кадрами, коментарі та домисли “термінаторів” туристичного світу інколи настільки жахали та пригнічували самих учасників тих подій, рідних та друзів загиблих, що зникало бажання будь якого спілкування.

Отже, ідея проведення тренувальних зборів (обмін досвідом) з альпінізму та лавинної небезпеки учасників групи виникла ще восени. Було вибрано період кінець лютого, оскільки на високогір’ї в цей період мав бути сформований сніговий покрив (фірн) та знизитись лавинна небезпека, яка була дуже висока в період січень-лютий. Попереднє місце проведення зборів ПІЧ або г. Петрос. В даній події планувало взяти участь близько 20 чоловік, основа – це учасники спортивно-гірського клубу “Білий камінь” (м. Коломия) та інші туристи та альпіністи нашого регіону. Створена у facebook подія була закрита, запрошувалися учасники тільки із досвідом зимових гірських та туристичних походів. Іншими словами до групи входили учасники з кола друзів, які неодноразово здійснювали походи та сходження в Карпатах (Україна, Словаччина, Румунія) і високих горах у складі обласних ФАІС, альпклубів, турклубів. Поїздка організовувалася на добровільній некомерційній основі і рішення їхати чи не їхати у складі сформованої групи приймалося індивідуально кожним. Також, кожний учасник визначав термін свого перебування в цьому виїзді відповідно до своїх часових можливостей та бажання.

Основними датами поїздки було вибрано період 22-24 лютого, період вихідних з розрахунку 22 день добирання і підходу, 23 –навчання на горі, 24 завершальна частина та спуск. Відповідно, та в залежності від погоди і ситуації, ночівля планувалася на підходах пол. Веснарка(колиба) –о. Марічейка, на горі – ночівля в холодному туристичному притулку (нари на 8-10 чол) або намети при хорошій погоді. Тому було прийнято рішення розбитися по парах стосовно організації харчуваня, палаток, пальників, розподілу іншого спорядження, щоб забезпечити мобільність і автономність групи. Кішки, льодоруби, каски, системи, карабіни у кожного з хлопців були персональні, станційні петлі і мотузки розділили між учасниками. Питання одягу чи взуття, кількості пар шкарпеток чи рукавиць, наявності пуховиків чи іншого індивідуального спорядження, оскільки всі були з досвідом зимових походів, вирішувалося персонально кожним. Всі учасники були в гірських рантових черевиках, мали пухові куртки, маски чи окуляри і достатній шар одягу для зими. Стосовно підготовки, останні два тижні перед виїздом, коломийська частини групи проводили тренування на скелелазному стенді у с. Княждвір де розбирали теорію та практикувалися у роботі з мотузкою, взаємодію двійок, рук зв’язок для того, щоб не тратити лишній час на теорію перебуваючи на верху.

Паралельно обговорювали всі питання, стосовно виїзду на ПІЧ, в тому числі і прогноз погоди. Підкреслюю, оскільки рішення про дану поїздку приймав кожний особисто і всі ми є хорошими друзями із спільними інтересами по виїздам в горами, питання одноосібного керівника чи диктатури між нами не виникало ні раніше, ні цього разу. Всі організаційні питання ми вирішували спільно постійно радившись між собою, опираючись на більший досвід своїх товаришів, постійно практикувалися і вчилися один в одного. Це стосується спільних виїздів в скельні райони, льодолазіння, скелелазіння чи походів. Витрати на поїздку, доїзд ми завжди рівномірно ділили між собою, питання комерції між нами взагалі не виникало. Остаточний кількісний склад учасників, сформувався напередодні виїзду, так як в декого виникли проблеми із здоров’ям, сімейні причини чи робота.

Щодо Павла Вінтонюка, він єдиний який не був запрошений до створеної події у мережі і про планування поїздки дізнався від спільних друзів. На початку тижня він зателефонував мені із питанням можливості його участі у даній поїздці, сказавши що має велике бажання з нами поїхати. Я розповів про наш виїзд, інші деталі (ночівля, палатка, напарник) – він погодився. Згодом питання участі Павла Петровича ми обговорили на одному із тренувань. Сумнівів щодо його підготовки не виникало, тому що в нашому колі постать цієї людини добре відома. І, мабуть, пізніше варто написати окрему статтю про цю світлу людину, щоб зняти маніпуляції та брехню, яка вирувала в “експертному колі” туристів (останніх відмічу).

Павло Вінтонюк – МС з пішохідного туризму, багаторічний керівник коломийської СЮТур, організатор, керівник, учасник спортивних вело, водних, гірських походів. Неодноразовий учасник пошукових та рятувальних робіт у наших Карпатах. За останні 20-років, людина, відома великому прошарку рятувальників, туристів- старожилів, альпіністів, і всього гірського люду нашого регіону. Він організовував і ходив традиційні Говерляни, щорічні траверси зимового Чорногірського хребта з початку 90-х і 2000-ні. В житті в нього було багато випробуваньтаі труднощів, але він до останнього їздив в гори. Останніх років 5, традиційно, із своїм сином та вихованцями зустрічали Новий рік на г. Петрос. Так було і цього 2019 року. Він також був і мій тренер та керівник з туризму, який багато чого навчив. Хоча ми давненько вже разом не їздили – віковий інтерес, про те що він не вийде, думок не було. Зрозуміло, Павлу Петровичу не 30 і “крейсерську швидкість” він не розвиває, але останню зиму ходив в гори в різної складності походи.

Роман Беркещук – “людина світла”у повному значені цього слова, добрий, справедливий, справжній християнин, завжди всім чим міг допомагав. Зробив надзвичайно багато хороших речей. Ті, хто знайомий з Ромком знають про що я говорю. Він міг порадити, вислухати, завжди мав свою думку, робив все “по совісті” і так як був навчений. Це стосувалося як життя, так і гір. Пройшов все в правильній послідовності: школу альпінізму, виконав всі норми і вимоги щодо присвоєного спортивного розряду з альпінізму, постійно тренувався і хотів професійно рости. Не маючи можливості на місці, він разом із Дніпропетровською федерацією альпінізму і скелелазіння розпочав свій шлях у високі гори. Сходив на Казбек, Монблан, Ельбрус, скельні виїзди в Татри та Італію.

Про прогноз погоди: Останній тиждень, питання, яке нас найбільше турбувало це погода. Вихідні перед 22-24 лютого були напрочуд чудовими, троє наших клубних і ще один товариш успішно сходили на г. Гутин Томнатик та добряче походили околицями ПІЧ. Кожний з нас “моніторив” свій перевірений сайт з прогнозом погоди і було зрозуміло, що в четвер будуть опади, сильна хмарність та вітер, які на п’ятницю до 15-00 поступово мають згасати, опади завершитись, а ближче до вечора температура знизитись до -15 град. Субота -21 град., середня хмарність, найкращий прогноз припадав на неділю. Щодо вітру зрозуміло, що він мав бути поривчастий і на різних сайтах цифри були від 10 до 20 м\с. в різні години. Цю інформацію знали всі учасники і свідомо готувалися до холоду. Вітер – явище не передбачуване та динамічне, тому свої плани і дії ми домовились приймати в залежності від умов по ситуації. Із свого попереднього досвіду, можу визначити пориви вітру при яких ще є здатність пересуватися та вітер з наближенням до 30 м\с і більше. Неодноразово чув від альпіністів із досвідом програми 5 чи 7 вершин, що найсильніший вітер, який їх де небудь накривав, це саме Чорногора. Тому ілюзій про пляжний вихід не було, а холодком повівало ще внизу.

Питання штормового попередження та сніголавинної небезпеки щоденно висвітлюється на сторінці рятувальників з ПІЧ. І зрозуміло, що ні один нормальний рятувальник не дасть рекомендацію підніматися в умовах поривчастого вітру та обмеженої видимості. Але з таким підходом, за цілу зиму ви не назбираєте і двох днів підряд із повністю сприятливими умовами для сходження. Тому більшість підготовлених груп ідуть і орієнтуються по ситуації, вносячи корективи у маршрути по місцю.

Про рятувальників:

В той день на зміні були рятувальники: Василь Фітцак, Ярослав Коваль, Андрій Порфирян, волонтер – Петро Яськів. Останні троє є коломиянами, двоє з яких є учасниками нашого гірського клубу. Ми всі добре знайомі і неодноразово мали спільні виїзди. Про наші плани на ці вихідні їм було відомо, оскільки ми мали намір провести також і сніголавинні навчання у нашій групі та перейняти досвід рятувальників у цьому напрямку.

І це зрозуміло, принаймні для активних туристів чи альпіністів, які розуміють необхідність взаємодії рятувальних служб та волонтерів при пошуково-рятувальних заходах. Останні роки через збільшення масовості та популярності зимових походів було декілька знакових подій із пошуками травмованих чи зниклих туристів, лижників та зокрема дискусіями і постами, які на цьому фоні виникали (Мармароси, Боржава).

Ключові теми, які при цьому постають:

-допомога та участь волонтерів при пошукових роботах,

– страховий збір (страхівка) туристів, альпіністів,

– створення механізмів та взаємозв’язків між (турист-рятувальник-національні парки) чи навіть створення окремого Закону “Про гори”.

– повне фінансування і забезпечення всім необхідним рятувальних відділень,

Хоча за останні роки фінансування гірських рятувальників суттєво збільшилось, проте частина рятувальних відділень все ще не забезпечені на 100 відсотків необхідними засобами та спорядженням. Деколи буває, що ходові туристи екіпіровані набагато краще ніж ті, що їм ідуть на допомогу. Питання волонтерства і допомоги також обговорювалося і в нашому середовищі, зокрема наш клуб розглядав можливість своєї волонтерської допомоги при необхідності пошукових робіт. Та склалося зовсім навпаки і наша група сама потребувала допомоги. Про роль та кількість волонтерів в нашому ж порятунку напишу нижче. Необхідність розв’язання ключових проблем – окрема тема, я лише додам посилання на Володимира Горона та декількох інших адекватних людей Vasyl Hutyriak стосовно цього питання. Від себе додам, що ми передамо рятувальникам на ПІЧ частину необхідного спорядження, що покращить їх роботу та докладемо своїх зусиль до розв’язання питання забезпечення рятувальних служб всім необхідним та закликаємо долучитися й гуртуватися всіх небайдужих.

Тим хто часто їздить в гори або територіально наближений до зони відповідальності того чи іншого рятувального відділення та має бажання допомагати в якості волонтерів чи хоче помогти чимось із спорядження, прохання співпрацювати із рятувальниками на місцях. Тільки співпраця і комунікація допоможуть оперативно реагувати при екстрених ситуаціях. Як не прикро наш випадок не останній і як підтвердження цього є факт, що вже у суботу 23 лютого після трагічного випадку із нашою групою, на Піп Іван піднялося близько 60 чоловік, комерція і спортивні групи з різним рівнем підготовки. І це в 20 градусний мороз і вітер в 10- 15 м\с. Гори “кишать” народом і народ різний.

Про реєстрацію у рятувальників.

Реєстрація у відділенні ДСНС у нашій ситуації, в принципі, нічого б не вирішила, окрім того що нам би надали застереження і рекомендації не підніматися у зону високогір’я. Коли терміновість питання вирішується годиною то найкраще мати зв’язок із пошуково-рятувальним постом. Саме так ми і зробили через номер 0949228112, номер Інтерлекому, який чи не єдиний з операторів який досяжний на верхах. Тому, що б там не говорили, зранку ми додзвонились, повідомили про нашу кількість і склад, та коли приблизно вийдемо на маршрут. Взамін, отримали інформацію про штормовий вітер, який був вночі і поривчастий вітер станом на 10-00 ранку. Дальше зв’язку не було. Про кожного із рятувальників можна писати книжки, оскільки ця робота їх поклик, а гори їхня стихія. Без перебільшення, це одні з наймотивованіших рятувальників яких я знаю, і що саме головне – навчених, чи правильніше сказати постійно задіяних у навчаннях. Саме їх 100 відсоткова віддача, професійні навички і саме основне кількість на той момент на посту ( 3 рятувальники + 1 волонтер) та 4 київських альпіністів, які перебували в той момент в притулку, зіграли основну роль у зменшенні кількості постраждалих в той вечір. Зазначу, що постійно на посту перебуває 2 рятувальники і вони звичайні люди, не супермени, не бетмени і при надзвичайній ситуації ризикують життям, як і всі інші. І хотілося б, щоб якщо така надзвичайна ситуація все ж таки виникала, то ці хлопці були екіпіровані та мали чим, та як надавати допомогу.

Хронологія подій

22 лютого (п’ятниця) 8-15 перша частина групи 8 чоловік на двох автомобілях вирушає в напрямку Верховини з розрахунку в районі 10-00 бути і там пересісти на замовлений пасажирський бус, який десь до 12-00 мав довести групу в с. Шибене. Інша частина групи планувала 15-00 їхати автобусом Коломия-Буркут з подальшим виходом і ночівлею на пол. Веснарка, а вже 23 числа приєднатися до основної групи на горі.

Склад групи:

Анастасія Коваль, Павло та Христя Неміш, Іван Візнюк, Любомир Білейчук, Роман Беркещук, Орест Дришко, Павло Вінтонюк та друга трійка : Тарас Василик, Тарас Перцович, Міша Воробець.

10-30 м. Верховина залишили автомобілі у брата та перегрузилися в бус. По дорозі заїхали на ринок докупили дещо з продуктів.

11-15 вже в дорозі вийшли на зв’язок з рятувальним постом, отримали інформацію про вітер, кількість свіжого снігу, уточнили кількість та склад учасників групи і орієнтовний час виходу на маршрут.

12-15 приїхали на прикордонний пункт, вивантажили рюкзаки, я зібрав документи, пішли реєструватися в прикордонників, сказали про свій маршрут. Прикордонник запитав чи знають (реєструвалися) про нас рятувальники, ніяких погодніх застережень і заборон руху нам не давали. Реєстрація тривала близько пів години згідно процедури, можливо мало приїхати керівництво чи перевірка/

Продовжили рух в напрямку ур. Погорілень, по дорозі зустріли прикордонників на снігоході і місцевих на санах з конем (можливо, то була ліснича, як пишуть в деяких газетах).

13-30 прибули до альтанки перед початком підйому, всю дорогу я відставав бо вийшов останній з групи, поки вбирав бахіли і пакувався перед виходом, виходив на режим руху, ну і рюкзак давався взнаки. Павло Вінтонюк та решта групи, доста жваво рухалися і випередили мене на 300 метрів. На той час, як я добрався до альтанки всі вже обідали, канапки, перекус, батончики енергетичні та пили чай. Практично у всіх були літрові термоса. Поки обідали трохи посвіжіло, тож всі хотіли вже почати рух.

13-50 почали рух, я традиційно йшов останній – підганяв рюкзак, і по мірі прогріву відкривав вентиляцію на штанах та куртці, і оскільки найкрутіший набір висоти якраз на початку, то в один момент мусів зупинитися та зняти фліс. Дальше продовжив рух в термобілизні та штурмовій куртці. Місцями дув доста холодний вітер, який подекуди зникав повністю. Приходилося грати в гру “поправлявки”. Перед зоною вирубки всі зупинилися, хто хотів вдягнув окуляри, бо почало пробивати сонце. Зняли лишній одяг, який кожний уважав за потрібне. В цьому місці Павло Вінтонюк зробив кілька фото і зняв свою верхню синю софтшельну куртку, він відповідно залишився останнім і продовжив рух замикаючим.

Подальший рух продовжили вже в не такому сильному темпі, оскільки в гори їздимо не кожні вихідні. По дорозі спілкувалися, “травили” анекдоти. Десь на півшляху до Веснарки, я вирвався на перед групи і тримав свій темп у групі. В один момент зрозумів, що можливо комусь збиваю темп руху і запропонував Ромкові Беркещуку обігнати. На що він запевнив, що йому такий темп досить підходить і близький до його зимового режиму руху. Ромко мав специфічну манеру руху, не спішив, не рвав, економив сили, легко ступав. Я зупинився і почав дивитися наскільки розтяглася група, всі йшли компактно, Вінтонюк Павло відстав на 50-70 м.

Перед виходом на п. Веснарка ще раз зупинилися на 15 хв. Дочекалися Павла, почули від нього кілька традиційних жартів та бувальщин. Випили по чашці чаю з термосів, з’їли по енергетичному батончику, яким пригостив Орест та шоколадні цукерки.

Вийшли на полонину, видимість була чудова, пробивалося сонце з досить хмарного неба. Рівень хмар був на рівні гори Шурин, вітер дув з правої сторони десь коло 5 м\с, відчувалось десь як 8-10 градусів морозу. По мірі просування по полонині йшли вже по твердому фірні, а свіжий сніг який зустрічався до полонини, десь 5-10 см зовсім пропав. Зупинились на декілька хв на фото. Вінтонюк теж зупинявся, зробив пару кадрів із своєї гібридної дзеркалки, яку постійно ховав у рюкзак, відповідно зупиняючись.

15-50 вийшовши до колиби, хотіли розгледіти температуру на градуснику, проте марно. Побачили кілька пар снігоступів і чоловіків у камуфляжі, подумали що то мисливці. Підійшли до старої колиби. Я і Павло зупинились, він заховав фотопарат, пожалівшись що не має нормального чехла до нього. Я ж зупинився, щоб вдягнути фліс, який зняв на початку основного підйому, оскільки вже було значно холодніше. Він вдягнув досить грубі рукавиці “варішки”. Решта групи рушила наперед, щоб не мерзнути. Ми ж з Павлом Вінтонюком догнали їх на шлагбаумі у заході в ліс, де всі знову ж таки, щось жували і пили. По дорозі до них ми розмовляли про життя, і між тим я його запитав чи його щось турбує, бо він трохи відстає. Запитався за біль у ногах чи ще щось. На що він мені відповів, що він вже не молодий і просто такий темп тримає, а спішити йому немає куди та розмірено витрачає сили.

Мене це задовільнило, оскільки я знав, що рюкзак в нього хоч об’ємний проте не важкий, палатку він не брав, заліза лишнього не ніс, а карімат він ніс традиційно у середині. Ночувати планував в притулку, оскільки напарника по палатці він собі так і не знайшов. До озера група йшла однаковим темпом практично не розтягуючись.

16-30 були на о. Марічейка де знову зупинилися, хто хотів сходив в туалет, одягнувся, фотографувалися. Я дістав штурмові рукавиці з рюкзака і поклав в кишені штурмовки. Вітру практично не відчувалося, хоча на гребні, по тому як пролітали хмари, зрозуміло було, що буде вітряно. Перекинулись словами з Ромком, бо в обидвох були віндстоперні рукавиці, прийшли до спільної думки що віндстопер то повна єрунда –все рівно дує. Я спитав чи він має ще рукавиці, запропонував йому дати свої. Він сказав що має 4 пари, нащо я засміявся бо теж взяв 4 пари. Мерзнути в руки ми обидва не любили, тому була звичка міняти рукавиці в залежності від активності руху і погоди.

Практично десь за 20 хвилин ми вийшли до підйому на ЗУБ, фірн був хороший, стежка читалася, видиміть була досить хороша, від підніжжя до зуба все проглядалося.

17-20 були за Зубом, перед виходом на гребінь була сильна вітрова зона в районі 15 м\с. з поривами, але це традиційно для виходів на гребневу частину схилу чи сідла, і переважно в цій ділянці завжди дує найсильніше. Власне це і визначило рішення продовжити подальший рух по маршруту. На підйомі до Зуба група розтягнулася на 100 метрів, останній йшов Вінтонюк. Він зупинявся, бо вдягнув грубу флісову маску на лице та на скільки я пам’ятаю утеплився, бо вже був вдягнутий у зелений фліс. Вітер на підйомі все ще дув з правої сторони. Коли вийшли за ЗУБ, зупинилися на перекур і чекали щоб всі дійшли. Кому потрібно було утеплявся, особисто я вдягнув кішки, штурмові рукавиці і поправив баф. За цей час підійшли хлопці рятувальники Ярослав Коваль та Анрій Порфірян, які знали що на дану годину ми вже мали б вийти на вершину. Оскільки ми дещо відбилися від прогнозованого часу виходу, а останній зв’язок був ще на під’їзді, хлопці профілактично спустилися до горловини по дорозі почистивши вказівники. При зустрічі ми коротко перекинулись словами, і хлопці вказали, що на схилах також є поривчастий вітер 10-15 м\с і рекомендували не підніматися. Проте, група вирішила все ж таки підніматися, оскільки була видимість в районі 150-200 м практично до завершального підйому, а пересування при такому вітрі було досить можливим. Щоб було легше Вінтонюку Павлу підніматися я запропонував йому дати свій рюкзак нести мені, а свій віддав одному із хлопців. З того місяця до обсерваторії залишалося 1,5 км і приблизно одна година підйому.

17-40 продовжили рух пройшли до початку основного підйому, ця ділянка суцільний простогін тому вітер був такий як і на ЗУБі, але дув вже під кутом 45 гр. з правої сторони.

Дану ділянку група йшла ланцюжком, не розтягуючись, останніми йшли Вінтонюк, Орест і я- практично в декількох метрах один від одного. Перед основним підйомом всі зупинились, зробили перекличку, з традиційним питанням: ну як? Хоча було досить вітряно і свіжо, холодом до кісток не пробирало, маршрут читався, бо виднілися забиті з арматури стовбці, та й добре натоптаних слідів вистачало. Видимість впала до 50 м. В цій точці при бажанні можливо було ще утеплитися, вдягнути окуляри чи маску, заявити про якісь проблеми чи повернути назад. Кожний зробив що вважав за потрібне, ніяких нарікань на холод чи бажання дістати пухову куртку від Павла Вінтонюка не прозвучало, хоча я був біля нього поруч. Група рушила вперед, очолювали групу Настя та подружжя Немішів, а п’ятірка Любчик, Роман, Орест, Павло і я йшли у другій замикаючій групці дещо відстаючи, тому що тримали темп Вінтонюка Павла. Дещо нище по дорозі декілька раз звертав увагу на дівчат, як вони справляються з вітром, оскільки вони набагато легші, проте вони стійко йшли, без завалів при поривах вітру. Десь на перших 100 метрах підйому зайшли у зону хмар, видимість впала до 20 м. Відчутно стемніло, бо година була вже за 18-00 ближче до 18-30, точніше не скажу, бо годинник накрило штурмовими рукавицями, і добратися до нього було не легко.

По мірі підйому, це ще десь, метрів зо 200, пориви вітру стали збільшуватися десь близько 20 м\с. Початок групи ми вже не бачили, слідом за ними пішли рятувальники, зрозуміло що вони вирвалися в перед тримаючи темп. Ми йшли слідом по добре протоптаних у фірні слідах і думки, що ми збилися чи йдемо не туди не було. Десь з цього моменту змінився напрям вітру, і виходило так, щоб дотримуватися напряму стежки приходилося розвертати час від часу обличчя до вітру. Дуло прямо в праве око. Вітер відчутно посилився, і найбільш відчутно це стало для мене, оскільки я йшов замикаючим то бачив як реагує група на пориви. З нашої п’ятірки, мене швиряло найбільше і це відверто нервувало, мабуть через геометрію і парусність рюкзака. Павло з нас усіх був найважчий, він стійко витримував пориви вітру, але в певний момент почав присідати на праве коліно. Так відбувалось ще мерів зо 100, він все частіше починав присідати на коліна до поки не почав повзти. Ми намагалися йому допомагати, спочатку Орест брав його під плече і йшов з ним якусь кількість метрів, потім я. Але як на зло, чим гірше робилося Павлові тим сильнішим ставав вітер. Декілька раз ми з ним завалювалися, і сил його піднімати просто вже не ставало. Тоді в голову почали приходити думки, що його підводило серце, бо поводився він якогось нелогічно, не говорив. Хотів дістати аптечку, та на той момент я вже добряче змерз у руки, оскільки ми практично активно не рухалися, а вітер вже був такий, що дістати будь що було нереально. В грубих рукавицях відкрити рюкзак і щось втримати чи одягнути було не можливо. Так ми продовжували рух перебуваючи всі в зоні 5-8 метрів, Павло продовжував повзти, я біля нього. Ми кілька метрів відійшли від дороги борячись із вітром. В один момент підбіг Ромко із пропозицією дістати навігатор. Ми прикрили його від вітру, витратили 10 хвилин, але результату так і дочекалися. Не знаю точно де він його тримав, на шиї чи в рюкзаку, але я його тоді чітко не бачив. Після цього я і Любчик сказали Ромкові, що навігатор тут нам не допоможе, просто постійно треба йти у верх, карнізів тут не має, а схил читався.

Практично за кілька хвилин після цього ми побачили світло від кількох ліхтариків які рухались з гори в десяти метрів лівіше від нас. Ми почали кричати і вони підбігли до нас. На той момент рятувальники не знали про ситуацію, яка склалася із Павлом. Просто коли наша трійка з дівчатами дісталася обсерваторії і пройшло близько 20 хв, а нас ще не було, вони вибігли зустріти відсталу частину групи, яка вже мала б бути десь в районі середини чи кінця плато. Насправді на той момент ми були за 100-70 метрів до початку плато. Рятувальник Ярослав і волонтер Петро підхопили Павла Вінтонюка та почали рухатися з ним. Ми ж решта з нашої п’ятірки добряче промерзли, і із криком : “вперед” почали наскільки можливо швидко рухатися уверх, вийшовши на марковану дорогу арматурними прутами, які зустрічалися кожні 50 м.

По дорозі я кілька разів зупинявся і оглядувався назад і бачив що хлопці з Павлом продовжують рух. Десь за 15 хв з’явився з ліхтарем ще один рятувальник (Фіцак), який зрозумів що щось не так, чи почув по рації від першого прибувшого рятувальника (Ярослав). Він продовжив супроводжувати групу уверх, допомагаючи тим хто вже падав на землю. На даний момент по відчуттях це був вітер 25-30 м\с, який місцями збивав кожного з ніг. Найсильніша вітрова зона була якраз в зоні плато на висотах 1930-2000 метрів. Фіцак по рації, “надиво”при такому вітрі, докричався до третього рятувальника, який в той час був на верху, про те що треба вигнати снігохід. Вітер був просто скажений і почути щось було справді не реально. Вдягнути якісь теплі речі чи замінити рукавиці, для нас було просто неможливо, так як і не було вже сил комусь допомогти. На той час самостійно заледве пересувалися самі. Ми рухалися групою Любчик, Орест, Ромко, Василь Фіцак та я, допоки не натрапили на пригнаний снігохід, який світив вже на схилі. До цього місця я постійно йшов останній, тому можу стверджувати що бачив всіх і Ромка теж. Найімовірніше побачивши снігохід Роман Беркещук, який всю дорогу стійко йшов і не подавав ніяких причин думати про своє безсилля, повернув назад до рятувальника і волонтера з думкою їм допомогти. Тобто, щоб всі зрозуміли, людина пройшла з нами близько 150 метрів уверх і потім повернула знову назад на ці ж 150 метрів вниз, в умовах ураганного вітру з чітким бажанням допомогти. Бо як стверджує Ярослав рятувальник, який до останнього був із Павлом на схилі, Ромко чітко прийшов, вже на той момент до малорухомого Вінтонюка Павла. Знаючи тепер, чого мені вартувала година лишнього перебування в таких погодніх умовах, можу зрозуміти настільки був на той момент виснажений вже самий Ромко.

Десь метрів за 200-300 вище від снігохода я пам’ятаю момент, коли четверо тягнули ак’ю. Я зрозумів що то Павло, мені стало легше психологічно. І зрозумів, що я мав би бути останній у своїй групі, оскільки дуже поволі рухався на той момент і відставав. Попереду ж чітко виднівся ланцюжок із ліхтариків, які бігали вверх-вниз по схилу, і зрозуміло було, що вже близько була обсерваторія, так як рівнинна ділянка плато вже б мала закінчуватися. На той момент, потрапляв кілька раз у вітрову турбіну, де збивало і кидало навіть із пози на “колінах”. Пізніше всі учасники подій це підтверджували своїми розповідями, тобто вітер не всюди був однаковий. На момент, коли почали транспортували Павла, Ромко рухався у верх у супроводі і допомозі одного рятувальника та київського альпініста Тараса Кряженка, поступово Ромко все більше вибивався сил і вже не міг пересуватися самостійно. Вітер тільки посилювався і хлопців збивав з ніг і знову стала потреба використати рятувальні сани, які на той момент поїхали у верх з Павлом. Тарас побіг в перед по сани (акію) та допомогу, це зайняло ще десь 30-40 хв. На момент коли прибула підмога зверху, Ромко ще рухався, але було необхідно знову подолати проти вітру тих 250-300 метрів, а це все лишній час і над зусилля.

Можна класифікувати вітер: сильний, дуже сильний, ураганний. І пройти кожну таку зону навіть в 50 м вимагало різного часу і використаних різних зусиль. Всі були в тяжких умовах, в тому числі і рятувальники, і четверо київських альпіністів, які допомагали добиратися групі і транспортувати спочатку Павла, а пізніше і Романа. Всі могли в будь який момент вибитися із сил і самим постраждати. Всі хто був в тій турбіні розуміє, що людина зовсім обмежена у своїх можливостях, діях чи навіть думках, тому хлопці, які вижили в той вечір ніколи не звинуватять рятувальників в будь чому, так як розуміють, що вони доклали разом із 4 альпіністами надзусиль щодо нашого порятунку.

Всім спеціалістам, знавцям теорії, комерційним гідам, “кантуженим”, чи фотографам велосипедів в горах, які розказують про риття печер та інше, можу тільки коротко сказати: ви напевно ніколи не попадали в такі ситуації та стільки часу не проводили в даних погодніх умовах! Тому, поговоримо тоді коли ви виживете після лавини, чи урагану. Коли ти за 100 метрів від обсерваторії, вже бачиш стіни, а тебе піднімає в повітря і лупить обличчям у схил- таке у своєму житті не пам’ятають ні самі рятувальники, ні учасники тих подій. Шлях у 200-300 метрів для декого приходилось долати більше години.

Останнє, що я чітко пам’ятаю це те, що я клацнувши зубами перевалився через паркан обсерваторії, і проїхав на пузі кілька метрів. Дальше до мене підбіг волонтер Петро і запитав чи я останній. Я сказав що так, бо був упевнений що так насправді і є. Він в цей час разом із рятувальником прочісували плато в пошуках тих хто відстав. На той момент снігохід із увімкненими фарами перегнали ближче до обсерваторії. Як можна було ним їхати в таких умовах не розумію, оскільки вітер і частинки снігу не давали можливості щось роздивитися. Петро підхопив мене за плече і допоміг зайти в обсерваторію до якої залишалось близько 50 м. Там мене, майже непритомного швидко розділи, розрізали обледенілий баф, який примерз до носа і в мостили на тапчан біля пічки у рятувальне покривало з хімічними грілками, дали пити і зігрівали обморожені ділянки (ніс, фаланги пальців, очі). Почався процес зігрівання організму і мене почало сильно калатати, по мірі зігрівання почав працювати мозок. Я почув голоси Любомира і Ореста, які перебували на сусідньому ліжку та побачив нашу першу частину групи – дівчат. Почав питати за Павла Вінтонюка, як він ? Мені відповіли, що він загинув. Я не міг зрозуміти як, тому що бачив як його транспортували і був впевнений що він живий. І тут я почув, що ще немає Романа. Це був справжній удар. Я був впевнений, що я весь час з групи був останній і не міг зрозуміти де його пропустив. За якийсь час до нас в кімнату принесли Ромка, почали звільняти одяг, відігрівати обледеніле обличчя, поставили грілку під нирки. Дальше пішла реанімація, масаж серця – робили троє хлопців рятувальників по черзі. Ромко не приходив до свідомості і дихання не відновлювалося, хлопці робили все що було в їхніх силах…..

Зі слів наших дівчат приблизний час їх приходу до обсерваторії був 19-30, десь за годину зайшов Любчик, йому допомагав волонтер Петро (20-30), через 15 хв. зайшов Орест із рятувальником Василем Фіцаком (20-45), мене завів Петро десь за 45 хв пізніше (21-30). В проміжку між Орестом і мною на санах привезли Вінтонюка Павла і пробували робити йому реанімацію, але судячи по всьому він, як і Ромко, загинув під час транспортування. Романа доставили десь 40 хв після мене (22-00 – 22-10).

Під час цих подій, рятувальники передавали текучу інформацію ОКЦ. Десь в 23-00 на рятувальний пост почали додзвонюватися рідні учасників нашої групи, які на той момент про події дізналися із репостів в мережі Інтернет. Факти, які там подавалися були перекручені, це стосувалося як фамілій потерпілих, загиблих так і достовірності самих подій.

Медійникам потрібні драми, сенсації та ексклюзивна інформація, тому група одностайно вирішила не давати коментарі журналістам та іншим представникам ЗМІ допоки, всю правду не дізнаються родичі загиблих наших товаришів, а їхні тіла не будуть придані землі. І ми не помилилися, оскільки за цей час було багато надуманих версій, репортажів, статей, деякі ЗМІ відверто атакували приголомшених і ще маючих надію рідних загиблих. А до нас, травмованих, “вломлювалися” до лікарняних палат з вимогою коментувати ситуацію.

Коротко про волонтерів та тих хто допомагав.

1. Зразу ж в п’ятницю увечері, готовність надати свою допомогу у рятувальних роботах заявили хлопці з кемпу Білий слон ( Команда TURE) і вже у суботу Сергій Сапіга та Володимир Горон , а інші у неділю спускали одного травмованого та наших загиблих товаришів. Хлопці добре екіпіровані, мотивовані та неодноразово і системно допомагають у рятувальних роботах, постійно спільно проводять навчання разом із рятувальниками. (Це до теми задіяння добровільних рятувальних груп для допомоги в рятувальних роботах).

2. Допомога 4 київських альпіністів безпосередньо на горі при транспортуванні потерпілих в період шторму ( Денис Мартинюк, Артем Гриненко, Тарас Краженко, Олексій Удовенко).

3. Допомога нашої клубної трійки з пол. Веснарка (Тарас Василик, Тарас Перцович, Михайло Воробець), яка по раціях скоординувала свої дії з рятувальниками, та Миколи Дерієнка і Сергія Салюка, які у суботу прибули з Коломиї на допомогу. Надавали її впродовж суботи-неділі при транспортуванні і супроводженні потерпілих, частково на певних ділянках транспортуючи рятувальні сани вверх-вниз, допомагаючи рятувальникам.

4. Допомога братів Котелків із м. Городенка, які теж приїхали в неділю у Погорілець (24.02) і встигли допомогти рятувальникам підняти від Зуба дві ак’ї на вершину.

5. Допомога Ярослава Вінтонюка, Мирослава Забарило, Василя Шепетюка, Олександра Піги, які приїхали у неділю і допомагали рятувальникам спускати тіло Романа (Павла Вінтоняка спустили лижники).

6. Допомога групи туристів з Києва, яка ночували на Веснарці, підтримували тепло в колибі і прочищали дорогу від дерев, що лежали на дорозі – для зручного пересування рятувальників з ак’ями.

7. Знаю точно, що про свою готовність допомогти, ще у п’ятницю заявив Іван Бандрівський, який теж планував вихід із групою на вихідні в даний район.

8. Окремі роздуми щодо деяких учасників чи керівників комерційних груп, що піднімалися у суботу чи осіб, які були присутні на Погорілці у неділю попиваючи чайок у штабі. Хто хотів чимось допомогти, той ставав і допомагав, а не фоткався на фоні рятувальників із санами і потерпілими (невідомо живими чи мертвими). А потім читаєш коменти і дивишся фото в мережі із підписами: “допомагали рятувальникам”, “ допомогли б якщо попросили“, “пішли з опущеними очима і не подякували”. Мені відомо, що у суботу 23 лютого серед осіб, які піднімалися на ПІЧ у складі туристичних груп було кілька осіб, які зазнали обморожень (1-2 ст.) і це при несприятливих погодніх умовах і проведенні рятувальних робіт. Нагадаю в той день піднялося на гору близько 60 чоловік.

9. Допомога багатьох інших, хто лишився за кадром, але з доброї волі допомагав постраждалим чи рятувальникам в рятувальних роботах. Всім цим людям велика подяка за небайдужість та допомогу!

Про рятувальників.

1. Від початку подій, незважаючи на відсутність хорошого зв’язку із групою (рації ) дії рятувальників були чіткими. Профілактично вийшли на зустріч групі, зустріли групу, дали рекомендації щодо можливості підйому, догнали слабшу частину групи в умовах різкого погіршення погоди, вийшли на зустріч відстаючій частині групи, при цьому не знаючи про критичний стан одного з учасників.

2. Використали при рятувальних роботах в умовах шторму і нічного часу доби рятувальні сани (ак’ї), снігохід та надали всю можливу допомогу (домедичну, фізичну) групі.

3. Важливим фактором в той день було саме кількість рятувальників на посту (зміні). З цього випливає питання необхідності збільшення кількості постіно чергуючих рятувальників. Двох рятувальників практично недостатньо для безпеки самих рятувальників в умовах траспортування потерпілих, виходу на маршрут, координації дій чи зв’язку.

4. Я вважаю правильним і професійним проведенням рятувальних дій в період з 22-24 лютого всіма працівниками гірської рятувальної служби, задіяних Явірнинського, Косівського, Верховинського відділень та чіткої оцінки ситуації та координації їх керівника Тараса Бринди.

Всім цим людям велика подяка за небайдужість та допомогу, важку фізичну працю!

Про медицину.

1. Перша частина нашої групи (дівчата) постраждала найменше, побіління ділянок шкіри обличчя, рук. У двох було точкове ураження незахищених ділянок на руках (2 ст.). З другої частини групи, що була у пастці на схилі в залежності від часу перебування і черговості добирання до обсерваторії, складність ураження збільшувалась. В першу чергу очі (права сторона обличчя бо маски запотівали і замерзали), та кінчик носа. Руки підморозили ті, хто намагався щось діставати із рюкзака і пробували знімати короткочасно рукавиці. Через те, що всі були добре взуті, обмороження ніг ні в кого із учасників групи не було. Найскладніша ситуація була зі мною, оскільки найдовше перебував на вітрі. Ураженні очі, в першу чергу від обледеніння повік і снігової крупи, яку зривало зі схилу. Одітий баф, обледенів і примерз до кінчика носа (лишній раз підтверджується необхідність використання балаклав із віндблока з наявними вентиляційними отворами для носа і рота). Хоча на руках були флісові віндстоперні рукавиці, поверх яких вдягнуті високі “верхонки”, зменшення рухової активності в період погіршення ситуації із здоров’ям Павла Вінтонюка і посиленням вітру та загальним переохолодженням призвели до обмороження двох пальців лівої руки (2-3 ст.) і трьох пальців правої руки 2,3,4? ст.). Вже на верху, рятувальники проводили заходи по зігріванню обморожених ділянок тіла, накладанню грілок, стерильних пов’язок. Наша група також використовувала свої індивідуальні аптечки (очні краплі, обезболюючі, антисептичні, протиопікові засоби). В складі групи був один фаховий медик, та у Павла Вінтонюка була групова аптечка.

2. Найбільш травмованих спустили першими вниз у суботу. Хто міг самостійно йти, то зійшли у супроводі в неділю до обіду, а загиблих наших товаришів спустили після обіду. Так, я і Орест вже біля 17-00 23 лютого були доставлені у Верховинську районну лікарню, де за 2 години медичний персонал встиг надати всю необхідну допомогу: тиск, температура, укол обезболюючого, укол проти правця, катетер, рентген, забір аналізів, капельниці, огляд травматолога, лора, окуліста, тепла палата, 5 л відро чаю (яке ми випили), та відбили в палаті атаку телевізійників. Приємно вражений таким високим рівнем допомоги маленької гірської лікарні, яка в умовах гострого недофінансування перша зустрічає як туристів, так і жителів гір. За це їм великий уклін.

3. Дальше було найгірше – дорога чи її відсутність. Ми з рідними поїхали до обласної клінічної лікарні в м. Івано-Франківськ. І хоча найближчий маршрут пролягав через Ворохту-Яремче-Надвірна, як виявилось дороги через перевал практично немає. Довелося їхати по колу через Косів-Коломию-Отинію. Уявіть собі, Верховина практично відрізана через відсутність нормальних доріг, а транспортування невідкладних, реанімаційних із сердечниками чи іншими важкохворими взагалі практично нереальне, бо калатає так…(

4. Хоча ми поїхали у область, телевізія гордо заявила, що потерпілі відмовились від госпіталізації і поїхали додому (ще раз вірте телевізору). У Франківську десь о 01-00 ночі, теж досить оперативно прийняли і направили в опікове відділення, де, повірте, теж працюють дуже сильні та фахові лікарі. Сюди ж пізніше доставили рятувальників, які травмувалися і обморозилися надаючи нам допомогу. В залежності від важкості і ступеня травм, учасники тих подій провели або ще проводять лікування.

Закінчення

1. Висновків та порад за цей час було зроблено багато, і більшість їх правильна. Це стосується наявності необхідного спорядження, навиків, прогнозу погоди, використання зазделегідь підготовлених ліхтариків, утримання пересування у нічний час доби в умовах зимового високогір’я, пізнього виходу на маршрут, та інше.

2. Якщо ви хочете жити довго і щасливо краще сидіть дома і не виходіть в умови дикої природи або ж очікуйте ідеального прогнозу і безхмарного неба, але перед тим все ж таки добре підготуйтеся. Пройдіть медогляд самі і попросіть пройти його своїх друзів. Якщо ведете комерцію обов’язково ще перевірте психічний стан своїх клієнтів і вимагайте наявність страхівки. І навіть при таких умовах, ви не будете застраховані, що у когось із вашої групи у самий незручний момент не прихопить серце чи раптово не погіршиться самопочуття, ви ж не знаєте як їв, спав, жив ваш напарник останню добу. Будьте завжди готові до любої ситуації, складайте плани, моделюйте хід подій, думайте, пройдіть курси домедичної допомоги самі і заставте товаришів, а краще ходіть завжди у супроводі фахового медика. Формуйте склад групи без великого вікового розриву і рівня підготовки їх учасників.

3. Вирушаючи у гори, завжди кажіть рідним куди і наскільки та з ким їдете. Реєструйтеся у місцевих рятівників, обов’язково візьміть карти і навігатор-gps. В зимових горах, обов’язково у всіх або більшості учасників групи наявність рацій, також обов’язково знати і мати записаними номери телефонів чергових рятувальних відділень та рятувальних постів в зону відповідальності яких ви вирушаєте.

4. Чим більше ви підготовлені, екіпіровані тим вищі ваші шанси на життя у цьому світі. Але при тому всьому завжди будьте готові стати перед вибором: бути до кінця допомагаючи своєму помираючому другу і можливо самому загинути, або ж стійко здолати негаразди і вижити самому.

5. Пам’ятайте, як би ви були не готові, завжди можлива дія нездоланної сили природи. На Чорногорі одні із самих сильних вітрів найчастіше виникають в темний час доби. При -15 град та вітрі більше 10-15 м\с, в умовах півночі людський організм здатний на протязі кількох годин поступово виснажуватися і втрачати життя.

Цей опис останній відносно трагічних подій 22-24 лютого 2019 року на г. Піп Іван Чорногірський (ПІЧ) та написаний як вдячність і шана людям, які рятують життя та в хорошу пам’ять про світлих і великих людей, які на віки залишились на своїй горі.

Ми ходимо в гори щоб жити, а не помирати, і це наш вибір.

Іван Візнюк

Джерело