В Івано-Франківську відбулася виставка скульптур (фоторепортаж)

“Шлях до Астралу”: Скульптура – це перша виставка, яка присвячена світлій памʼяті митця, де було представлено знакові скульптурні роботи Бориса Гуцуляка у бронзі та одна з ранніх скульптур в дереві (з приватної колекції), а також колекція з двадцяти фотопортретів робіт скульптора – автор фотомитець Ярема Проців.

Творчість Бориса Гуцуляка – ще один наглядний приклад того, що для художника не мало значення місцезнаходження – метрополія чи провінція. Творити йому було дано незалежно від зовнішніх обставин.

Вперше у Франківську роботи Гуцуляка побачили на міжнародних бієнале “Імпреза”. Він був учасником першої (1989) та другої (1991) презентацій. Пізніше брав участь у колективних виставках у залі спілки художників.

Зазначимо, що митець-аматор самотужки та за допомогою колег студіював історію мистецтва ХХ ст. й упевнено втілював постулати модернізму в пластиці. Від кубізму, експресіонізму й до сюрреалізму та абстракції, прийоми котрих вміло переплавлялися в його творчості.

Директор даного музею Василь Романець зазначив: «Пластика Бориса Гуцуляка – це своєрідні розповіді про історію мистецтва. Потрібно пройти умовний лабіринт, в котрому неможливо заблукати, щоб відбулася символічна зустріч з Мінотавром, котрий дозволить торкнутися таємниці. Художник не уникав чуттєвого світу, не обмежувався концептуальними жестами, навпаки – намагався фіксувати “невловимі цінності” у формі їх матеріальних еквівалентів. Краса означає особливий випадок правди про природу. Це впадає в око при огляданні жіночих торсів».

Особливим елементом на виставці була представлена покручена, заокруглена, крива лінія, що звивається змією. Вона проходить червоною ниткою через багато творів, видозмінюючись, трансформуючись, надаючи речам рухливої пливкості.

Додамо, що Борис Гуцуляк вів безперервний діалог з модерністською традицією, часто вкраплюючи сюрреалістичні мотиви та приправляючи свої роботи нотками іронії – постмодернізм давав про себе знати. Часто працював з абстрактними образами, що й дотепер залишається незвичним для української скульптури.

Масштабні витвори майстра проникають у середовище та активізують простір щоденного сприйняття реальності незвичним елементом абсурду й загадки. Художник не переслідував чистоти форми чи однобарвності стилістики.

Приносячи у вигаданий пейзаж досвід, що має особисте значення, митець немовби намагається упорядкувати хаос життя, що минає, залишити підказки для пам’яті – для чого, власне, й існує фотомистецтво.