Фільм «Прохасько» другою хвилею захопив увагу глядачів. Режисерка Ганна Фесун виклала його у мережу. Стрічка є медитативною розмовою із письменником Тарасом Прохаськом в місцях його дитинства — в Делятині.
Авторка зробила стрічку ще у листопаді 2015-го, а зараз вирішила підтримати людей на карантині, відкривши до неї доступ усім охочим. «Прохасько» – це можливість зупинитися і звернути увагу на справді важливі речі, пише Збруч.
«Ідею фільму підказала душа моєї доньки, тоді був другий місяць вагітності. Це моя перша документальна стрічка. Три дні тому я виклала її у вільний доступ, аби поділитися з ширшим колом людей своїм глибоким спокоєм. Я знаю: те, що зараз відбувається з нами в Україні і з усім світом у зв’язку із пандемією, – це найкраще, що зараз з нами може відбуватися. Це подарунок Життя, нагода для кожного з нас звернути увагу вглиб себе – до своєї суті, природи, до свого сенсу, відкрити в собі нову життєву силу. І в тому, що ми зараз проживаємо, кіно «Прохасько» може нас підтримати, в ньому є цінні підказки», – розповіла Ганна Фесун.
Кіно вперше показали у Львові під час «Мандри.форум» у вересні 2016-го, організованого Богданом Логвиненком і командою Ukraїner, згодом було кілька показів в інших містах, зокрема і в рідному місті Тараса Прохаська — Івано-Франківську. Авторці фільму вдалося вловити спокійний ритм і красу внутрішнього і зовнішнього світу Прохаська, його бачення процесів та явищ і людей довкола.
«Є знання, яке можливо передати лише наживо, через відчуття присутності, через стан. Кіно є таким станом. Я щаслива, що зафільмувала красу Тарасового живого слова, магію слова промовленого. Щаслива, що у нас відбулася ця розкіш – говорити наживо, без поспіху, про головне: про батьківський дім, рідний ландшафт, живий вогонь у хаті, рідну живу воду, близькість, дітей, матерію та ідею, призначення, задум Творця і співтворчість, любов жінки і чоловіка, про віру і довіру до Життя. Щаслива, що кіно зараз дивляться люди – хоч і не через великі екрани, зате вдома і поруч з рідними. І що ці сорок три хвилини – спокій і любов. А ще привіт з майбутнього – його тоді передала моя дочка Віра»,– каже авторка.
Сам Тарас згадує тепер, що кіно знімали в незвично теплий рік, за своє життя він пам’ятає лише два рази, коли в Делятині було так тепло напередодні зими. Він говорить із Z про той день із вдячністю:
«Коли Анна до мене звернулася, я вже її перед тим знав і в мене була величезна довіра до неї. Вона приїхала з групою, і я побачив, що вони дуже фахово ставляться до своєї роботи: звук, світло, камера. Вони так само викликали в мене довіру. Зйомки тривали один день, ми зустрілися у Франківську, потім поїхали в Делятин і просто говорили. Цей фільм побудований на двох найважливіших речах: місце – в якому усім було добре і воно є важливим для мене, воно прийняло усіх, а друге – це запитання, які цікавили Ганну. Мої слова були відповіддю на її сподівання».
Фільм налаштовує на спокійний лад, дає змогу дізнатися більше про цьогорічного лауреата Шевченківської премії та про той мікросвіт, який його сформував.
«В цьому фільмі є феномен збігу місця, людей і настрою, актуальних на той час думок. Можна вважати, що цей фільм – зафіксована хроніка тогочасних відчуттів», – ділиться враженнями Тарас Прохасько.
