У Молодкові, що на Івано-Франківщині, магазинною сіллю майже не користуються. У селі є власне солоне джерело, з якого місцеві жителі беруть ропу й переробляють її на сіль.
З неї молодківці роблять гурманці. Рідку сіль люди називають соровицею. Її використовують для приготування їжі, засолювання, напування худоби, нею і лікуються.
Про традицію солеваріння, молодківські гурманці й користь рідкої солі місцеві жителі розповіли Суспільному.
На місці джерела облаштували криницю
У Молодкові сіль видобувають століттями: спочатку у горах, а потім — з триметрової криниці, яку облаштували у центрі села.
Один з місцевих старожилів Юрій Кисляк каже: колодязь з ропою розкопали у післявоєнні роки у XX столітті.
“Раніше тут криниці не було. Розкопане джерело розташовувалося за 50 метрів від центру. Воно було дуже глибоким — орієнтовно 18 метрів у землю. Під час сильних боїв, які тривали у 1914 році, російські козаки живими кидали у те джерело польських вояків. Тому люди його закопали, а у центрі зробили криницю”, — розповідає житель Молодкова Юрій Кисляк.
Після Другої світової війни, аби вижити, люди почали займатися солеварінням. Рідку сіль переробляли на суху і кіньми возили до Солотвина, а звідти через Бистрицю Солотвинську доставляли у Станіслав (Івано-Франківськ — ред.).
“Людей багато йшло сюди за рідкою сіллю, з усіх сіл. Та й тепер ідуть. Тато розповідав мені, що у 1946 році варили з неї гурманці й возили їх на Бессарабію, міняли за продукти. За них давали пшеницю, жито, квасолю, крупи, яйця. Так люди виживали, вигодовували своїх дітей”, — пригадує Ганна Тимків.
Юрій Кисляк каже: у ті роки навіть існувала одиниця виміру — один гурманець за двоє яєць. Особливо нею користувалися напередодні Великодня, коли соляні гурманці несли в інші села та вимінювали їх на яйця.
Про належний вигляд соляної криниці та прилеглої до неї території подбали у 2011 році. Тоді над соляним джерелом поставили дерев’яний будиночок, а поруч з ним виклали тротуар з бруківки.
Легенда про молодківську соровицю
Рідку сіль, яку молодківці черпають з криниці, називають соровицею. Люди вірять, що вона з’явилася завдяки молодій дівчині, яка колись із матір’ю проживала у селі й разом з іншими ходила у гори за сіллю, говорить художня керівниця Молодківського будинку культури Уляна Пилип’юк.
“Легенда переповідає, що у село прийшли мати з дочкою. Дівчину звали Сербиця. Якось жінка захворіла і доньці довелося самій іти у гори по сіль. Біля солоної печери вона почула голос страховиська, яке кликало її за дружину. Звичайно, що дівчина відмовлялася. Тоді страховисько почало їй погрожувати: якщо вона не вийде за нього, печера закриється і люди у селі вимруть від інфекційних хвороб. Дівчина погодилася, а коли зайшла до соляної печери, двері за нею зачинилися”, — розповідає Уляна Пилип’юк.
Вона додає: вранці після цієї події люди дивувалися, бо посеред села з’явилося джерело із солоною водою.
Соляні гурманці
Процес солеваріння — тривалий. Ропу у каструлі ставлять на вогонь і починають варити, безперервно помішуючи, щоб не підгоріла. Півтора літра рідкої солі варять щонайменше п’ять годин. Що більше ропа кипить, то краще кристалізується.
“Щоб варена сіль мала гарний аромат, з лісу носили ялівець, хміль, шишки зі смереки. Додавали їх у вогнище і рідина від диму насичувалася приємним запахом. Виварену сіль складали у бляшанки й висушували на сонці чи на печі”, — говорить Юрій Кисляк.
З вивареної та добре просушеної солі робили гурманці. Сіллю набивали
конусоподібні склянки й перевертали їх. Так отримували соляний виріб.
Уляна Пилип’юк каже: щоб вийшов якісний і гарний гурманець, треба дотримуватися певних правил.
“Набивати в стаканчики треба тільки теплу сіль, щоб вона швидко лапалася купи. Якщо сіль ще має вологу, то гурманці з того не вийдуть. Після виготовлення їх треба добре підсушити. Що більше тримати на сонці, то біліші вони вийдуть”, — розповідає Уляна Пилип’юк.
“Усе, де є соровиця, набуває гарного смаку”
Нині у Молодкові користуються як рідкою сіллю, так і сухою. Її додають до закруток, соління, квасять капусту, солять м’ясо та сало, напувають худобу.
Сало, залите соровицею з часником та перцем, яке здавна полюбляють молодківці, у селі називають “Молодківській Snickers”. Цей український делікатес люди готують для військовослужбовців та передають на фронт, адже вважають, що сіль з природного джерела додає стравам особливих смакових якостей.
“Сало, засолене в рідкій солі, виходить надзвичайно смачним, м’яким і поживним. Взагалі все, де є соровиця, набуває гарного смаку. Я користуюся тільки рідкою, на їду переварюю собі та й солю. Тією, що продається в магазинах, користуватися не вмію”, — каже місцева жителька Ганна Тимків.
Солона вода в молодківській криниці ніколи не зменшується й не зникає. Відтак дефіциту солі у селі ніколи не буває.
“Криниця завжди — повноводна. Коли почалася повномасштабна війна і був дефіцит солі, до нас приїздили за нею з усіх усюд. Поблизу неї була величезна черга, але тим, хто приїздив, завжди вистачало. Люди, які знають про це джерело, й нині регулярно приїздять за соровицею, навіть щоб просто напувати худобу”, — говорить Уляна Пилип’юк.
Художня керівниця Молодківського будинку культури каже: у селі хочуть, аби молодківську соровицю внесли до об’єктів нематеріальної культурної спадщини України. А тому активно працюють над цим: пропагують її, проводять різні тематичні заходи, присвячені солеварінню, та створюють соляні сувеніри.
