Чотири роки тому десятирічна дівчинка з Надвірної після уроків разом з однокласниками плела маскувальну сітку на фронт. Потім, як і інші діти, написала листа з малюнком для солдата й підписала – Вероніка Ш. Хто б міг подумати, що той військовий – Володимир Бруньковський – потім шукатиме і знайде авторку листа-оберега, який, впевнений боєць, врятував йому життя.
Хто ж ця Вероніка Ш? «Репортер» поїхав знайомитись.
У центрі Надвірної, біля пам’ятника Шевченку, на «Репортер» чекає невисоке дівча зі щирою посмішкою – тепер уже 14-річна Вероніка Шемейко. У неї саме закінчились уроки. Дорогою додому розповідає про себе – навчається у дев’ятому класі, цьогоріч – випускниця. Хоче вступати до Франківська на перукаря. А ще вона тепер у Надвірній таки маленька знаменитість, саме через той лист.
Вероніка розповідає, що якось їй зателефонувала сестра й розказала, що побачила у мережі Facebook пост від волонтерів. Вони шукали дівчину, якій мало бути приблизно 14 років і звати її – Вероніка Ш.
«Я одразу впізнала свій почерк, бо він був страшенно корявий, – посміхається дівчинка. – Нормально я стала писати лише у старших класах. А ще впізнала малюнок, бо мені ніяк не вдавалося намалювати руки дівчини. Допомагала Богдана Степанівна – вчителька з малювання. Далі мої контакти сестра відправила волонтерам».
А написала той лист Вероніка ще у 2014 році після уроків. Тоді вони з однокласниками щодня залишалися плести маскувальні сітки на фронт.
«Десь цілий тиждень плели, – пригадує Вероніка. – У нас було багато одягу, розстригали на смужки і плели. Якщо одяг світлий, то перемальовували у коричневий, чорний колір. Більшість старшокласників втікали, а нас кілька лишалося. Потім, коли пішли по класах, вчителька сказала написати листа, хто хоче».
Вероніка й написала кілька рядків і намалювала дівчину з калиною. Рисунок раніше побачила в інтернеті, він їй сподобався, тож вирішила перемалювати.
«Я написала: «Я люблю Україну. Повертайся живим…» і ще там два рядки, – говорить дівчинка. – Листи зібрали й відправили. Я писала двічі і ото з одним така історія. Чесно, не очікувала, що лист дійде до солдата. І я була в шоці, що мене знайшли через той малесенький папірець».
Ще дорогою додому Вероніка розказує, що до школи часто приходили військові. Дякували за дитячі малюнки й за те, що плели сітку. Каже, їхні хлопці на тих зустрічах багато питали бійців про зброю, а дівчата просто сиділи та слухали.
Мама дівчинки Людмила Шемейко зустрічає на порозі, запрошує до хати. Каже, приємно, що доньчин лист допоміг людині в тяжкі моменти. Пригадує, мовляв, Вероніка якось розказувала із захватом, що в школі писали листи солдатам. Один раз до неї телефонував десантник Володимир Бруньковський, який і отримав листа. Дякував дівчинці за нього.
«Вона у нас дуже добра, має велике серце, – говорить пані Людмила. – На вигляд лиш може позлиться, а насправді – ні. Постійно підбирає безпритульних песиків, котиків – і все до хати. Раз приносить отакого пузатого цуцика. Десь побачила біля дитячої поліклініки. Каже: «Мамо, та він буде маленький». Ага маленький – зараз таке вигуділо, що вигідніше теля кормити».
Ще мати хвалить Вероніку, що непогано малює. Колись, каже, малювала лише коней. Якось їхали з родиною в Яремче і там вона каталась на конях. Дуже сподобалося. «Одного разу попросила, аби їй купили коня, – сміється пані Людмила. – Ніко, ану принеси свої малюнки».
Дівчинка згадує, що лишила все в подруги по-сусідству. Побігла.
«Вона дуже активна дитина, аж занадто, – розповідає мати. – А ще дуже самостійна. Допомагає мені, за братиком доглядає. Максимові сім років – усе за нею повторює. Також сідає біля неї малювати. Влітку Ніка пішла працювати. Сама захотіла. Родичі мають невеликий бізнес, їздять по різних містах на свята, продають солодку вату, сувеніри. То вона їм допомагала».
За кілька хвилин дівчинка повертається з двома альбомами. За нею дріботить і хрипить рудий пекінес Дарина. Таке ім’я собаці дали попередні господарі, а Шемейки й не перейменовували, бо сподобалося.
Вероніка розповідає, як сильно переживала, коли Даша загубилась. По всій Надвірній шукали, десь три місяці. А потім поверталися від родичів і біля заправки побачили. Собака їх одразу впізнала. Тепер від дівчинки – ні на крок.
«Зате зараз вона від хати не відходить. Вже не боїмося, що загубиться, – посміхається Вероніка й чухає собаку біля вуха. – Ще маємо кота Жмурка, бо він постійно мружиться. Мамо, а можна ще одного кота?». Мати старанно-драматично закочує очі.
Поміж малюнків ще є стопка Веронічиних грамот. Більшість із них за творчі конкурси —з малювання, вокальних та театральних виступів. Ще є зошит з віршами. Дівчинка нікому не показувала, але нам дозволила. Каже, почала писати десь рік тому. Звісно, більшість тих віршів про перше кохання, а один присвячений солдатам.
«У цьому вірші я хотіла їм подякувати», – каже Вероніка та збирається знову до школи, по молодшого братика.
