Андрій на псевдо Дєк — помічник військового капелана 102-ї окремої бригади ТрО. Родом із села Яблуниця на Івано-Франківщині.
У цивільному житті він працював будівельником і багато років прислуговував дяком у церкві. А в лютому 2022-го без вагань змінив звичне життя і пішов на фронт добровольцем, пише 102 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ.
Свій бойовий шлях Дєк починав кулеметником, згодом відповідав за матеріальне забезпечення роти, а сьогодні є правою рукою військового капелана бригади. Організація богослужінь в польових умовах, духовна підтримка воїнів, які потребують розмови, поради чи просто людини, здатної вислухати, — тепер це його головні завдання.
Проте найсильніше в пам’яті Андрія закарбувався епізод із першого року війни, коли життя цілого підрозділу врятувало справжнє диво.
“Ми тільки-но зайняли позиції, і вже наступного дня почалися штурми, — пригадує Андрій. — Пішли перші обстріли, з’явилися поранені. Після евакуації поранених ми повернулися назад. На позиції було три бліндажі: два великі, добре укріплені, і один зовсім маленький, перекритий лише жердинами й плівкою. Чомусь я зайшов саме туди. Побратими помітили, що мене немає, почали шукати й у підсумку теж зійшлися до цього простенького бліндажа. За кілька хвилин почався масований обстріл. Два великі укриття, де хлопці сиділи перед тим, повністю завалилися. А ми у своєму тонкому бліндажі залишилися неушкодженими. Тоді я ще раз переконався: без Бога — ні до порога”.
Сьогодні Дєк каже, що капеланська служба стала для нього поверненням до справи, якою він жив до війни. Він переконаний: на фронті одна щира розмова часто рятує і зцілює не гірше за ліки.
“Хотів би сказати словами Тараса Шевченка: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає». Задумайтеся над цими словами, — каже воїн. — Кожен сам робить свій вибір. Але сьогодні Україні життєво потрібні люди, готові стати на її захист”.
