Три роки тому Косівську мальовану кераміку внесли до світової нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Косівська кераміка до якої належать посуд, обрядові предмети, іграшки та плитка, давно є одним із туристичних символів Гуцульщини. Вона виготовляється за особливою технологією, відрізняється характерними мотивами і кольорами.
Якщо раніше в Косові було багато майстрів, то зараз залишилось кілька приватних майстерень, керамічний та кахельний цехи.
Як розповіла в розмові з кореспонденткою Бліц-Інфо майстриня Марія Гринюк, завдяки підтримці Мінкульту, цех в Старому Косові став пілотним проєктом з відновлення народних промислів.
«Це єдиний керамічний цех де виробництво відбувається від сировини до готового виробу. Тобто повністю технологічно замкнуте виробництво. Приватні майстерні не готують глину, тільки виготовляють вироби, а тут є весь цикл. Тому вирішили це відновити»,- пояснює майстриня.
Загалом, процес виготовлення кераміки проходить у кілька етапів: підготовка глини, створення форми, сушка, малювання, перший випал, покриття поливою, другий випал.
«Залежно від виробу термін виготовлення може бути місяць, а може бути і пів року. Наприклад для сервізу зі скульптурними речами на 24 персони, мені потрібно пів року, так само для скульптури чи свічників, які довго сохнуть»,- каже Марія Гринюк.
Перш ніж потрапити на гончарний круг глина проходить довгу підготовку. Її розмочують, потім через спеціальні труби вона потрапляє в прес, опісля її формують у заготовки.
Опісля готові заготовки потрапляють до рук майстрів. Гончар Михайло Сусак вже багато років виготовляє кераміку в цьому цеху. Каже, що братися до роботи треба з гарним настроєм, щоб вироби вдавалися.
Після першого випалу виріб отримує колір: з лицьового боку білий, а з внутрішнього — як цеглина, оранжевий. Тоді вже в хід йдуть фарби. Коли фарба підсихає — зверху йде полива, тоді другий випал.
«Щоб виліпити такого півника треба день, потім він сохне, обливаємо його ангобом (фарба на основі рідкої глини – авт.), потім розписуємо писачком. Це доволі довгий процес»,- каже майстриня Людмила Ухман, яка вже понад 40 років працює з керамікою.
На щастя, у районі вдалося зберегти і кахлярство, хоча загалом майстрів у цій царині поменшало. Зараз їх можна порахувати на пальцях. Одні з небагатьох – це перший приватний кахельний цех родини Фокащуків, що працює з 90-х років.
Михайло Фокащук розповідає, зараз попит на кахель дуже зріс, адже люди почали більше робити собі печі.
Майстер розповідає, що для звичайного кахелю є спеціальна форма, тож його робити легше і швидше. Водночас традиційний гуцульський мальований кахель доводиться робити і розмальовувати кожну плитку вручну. Це відповідно впливає і на ціну виробів.
Пан Михайло каже, що раніше випалювати кахель було легше і більшими партіями, адже працювала величезна піч, втім через здорожчання газу, більше велику піч не використовують, а послуговуються невеликою електричною.
