Вікторії Савків 22 роки. Дівчина родом з Рогатина. Навчалася в Острозькій академії на юриста, волонтерила у БУР, є випускницею Української академії лідерства
24 лютого Вікторія відчула, що хоче бути в Україні в цей важкий час, тому приїхала з Польщі й стала парамедикинею. Зараз вона рятує життя поблизу Бахмута, пише Правда.іф з посиланням на Глузд.
Без жодного страху чи сумніву вирішила, що буду боронити свою країну
24 лютого застало мене в Польщі, працювала там. Не могла повірити, що відбулося широкомасштабне вторгнення в мою державу, не вагалася й одразу взяла квиток в Україну. Я дуже сильно люблю свою Батьківщину, але ніколи не називала себе патріоткою, бо не розуміла значення цього слова, я просто її люблю.
Бачу своє майбутнє саме в Україні, хочу тут ростити дітей, реалізовуватися, хочу говорити своєю мовою, працювати на свою державу, ходити по своїй землі. Без жодного страху чи сумніву вирішила, що буду боронити свою країну.
Спочатку я подалася у львівську тероборону. Потрапити туди мені не вдалося, бо був ажіотаж, та й не мала військового квитка, а ще “я ж дівчинка”, а брали тоді тих, з ким узагалі не було мороки. Пішла в Добровольчий Український Корпус “Правий сектор” (тепер він у складі ЗСУ). За трохи керівник медичної служби однієї тилової частини запросив мене до себе й допоміг з оформленням військового квитка. Якийсь час працювала там, а потім перевелася в бойову бригаду — 214 окремий спеціальний підрозділ OPFOR.
“ти ж дівчинка, ти молода, тебе шкода”
Я раніше не розуміла феміністок, бо мене ніколи ніхто не обмежував. Дискримінацію почала відчувати в Правому секторі, постійно говорили: “Ти дівчинка, ти не зможеш, бо ти худа”, “Уяви, що в бойовому завданні поранили хлопця і ти його маєш витягнути”. Чоловіка без військової освіти могли запхати в окоп і він би тримав сектор, а мене ні, бо “ти ж дівчинка, ти молода, тебе шкода”. Я з одного боку розумію, чому перевагу надають чоловікам — вони фізично сильніші, — але можна модернізувати систему і зробити так, щоб такі, як я, були корисні на стабілізаційному пункті. У моєму теперішньому підрозділі саме так і є: я не витягую пораненого, а лише стабілізую його стан і довожу до лікарні.
Також проблема в тому, що сприймають, як дитину, жаліють і не хочуть відпускати на бойові завдання. Спершу потрібно довести, що ти серйозно налаштована, що усвідомлюєш наслідки, які можуть бути на нулі. У таких випадках я говорила з ротним і казала нехай “запхає свою жалість десь далеко, бо я не прийшла сюди просто сидіти”.
Ми дуже круто формуємо команду із чоловіками
Інший аспект: ти дівчина, і всі вони хочуть приділити тобі увагу і водночас отримувати твою. Тому треба дуже чітко виставляти кордони, щоб не підкатували до тебе, бо тут це психологічно тисне. У цивільному житті ти не одна дівчина, а в прифронтових зонах… ну, у нашому батальйоні три дівчини, у роті я одна, а чоловіків 90. Потім, коли хлопці звикають, то все окей.
Ще одна трудність — проблеми зі здоров’ям. Як би я не хотіла, якою б сталевою не була, холод дуже впливає на здоров’я. Кажу це з власного досвіду. Стояти і тримати свій сектор у мороз, гріючись лише хімічними грілками, дуже важко. У цьому аспекті чоловіки витриваліші.
Мало жінок служать саме на фронті, більшість у штабах та тилових частинах. Є стереотип, що жінка — слабка ланка. Фізично, можливо, але не психологічно, тому є баланс. Ми емоційно стійкіші, бо легше випускаємо із себе емоції від пережитого та побаченого. Жінка має дуже гарно і вміло виконувати свою функцію в ЗСУ, але реально її не потрібно на нуль, не потрібно в окопи. Коли дівчата служать у тилу, це прекрасно: в нас дуже гарно виходить управляти, складати схеми, працювати з певним алгоритмом. Ми дуже круто формуємо команду із чоловіками, доповнюємо одне одного.
Від твоїх знань залежить життя військового
Я взагалі біології в школі не любила і дотепер не люблю, але життя змусило її просто вивчити. Щодо військової справи, то я б не пішла в ЗСУ, якби не війна. Долучилася, бо розуміла, що маю допомагати. Щоб стабілізувати людину, потрібно набити руку, попадати у вену і знати, що вливати. Це не цивільна медицина. На нашому рівні робимо базу. Ми працюємо за натівською системою “MARCH”, бо вона діє. Ну і, звісно, тепер я постійно паралельно вчуся, читаю про різні препарати та їх специфіку, а колись навіть не знала, для чого “Парацетамол”.
Мені не подобається, коли мене тут називають цивільним ім’ям. Це не біполярний розлад, а просто можливість відокремитися і потім у цивільному житті врятувати себе від того, що я тут бачила. Це пережила “Мальвіна”, а Віка зараз буде йти на роботу та вступати, щоб здобути другу освіту. Може, це погано, але це моя філософія. Я хочу, щоб усе, що було на війні, залишилося на війні.
Я сподіваюся, що боротьба, яка відбувається в нас тут, так само відбувається в тилу
Я дуже сильно собою пишаюся, що змогла через ці всі перешкоди пройти, не зважаючи на слова, які могли мене зупинити. Я хочу і далі буду стояти за Україну. Я відчуваю це місце, називаю його своїм домом, розумію, що зараз на своєму шляху, біля своїх людей і переживаю те, що хотіла б переживати в цей момент. Для цивільних це та сама боротьба, просто не з автоматом, а словесна, політична і ціннісна, на своєму рівні: без російської музики, без російських людей, без російського телебачення. Я сподіваюся, що боротьба, яка відбувається в нас тут, так само відбувається в тилу.
Сміливість — це перебороти себе, свої внутрішні страхи, а потім іти вперед, не боятися, бути там, де твої люди. Це знайти силу прийняти свій страх, бо боятися на війні — це окей.
