Його робочий кабінет, з якого постійно лунала музика та сміх, перетворився на склад кабелів, моніторів та маленьких камер, але не для звичної весільної справи, а для допомоги та збереження солдатських життів, пише Правда.іф з посиланням на Вікна.
“Колись я займався тут монтажем в основному весіль, бували і хрестини, дні народження, любовні історії. Останні два роки ці дії робила моя команда монтажерів, а я перевіряв процес та вносив корективи у готове відео. Тут стояла кожного разу нова апаратура, адже потрібно було йти в ногу з часом і у техніці. Зараз апаратура та настрій зовсім інші. Після 24 лютого мені не хочеться звичних подій, як робочих, так і особистих: кінотеатр, кафе, гори, екскурсії. Навіть коли і трапляються зйомки вечірок, я не відчуваю попереднього задоволення. Тепер я розумію, що моє завдання спаяти якомога більше приладів для їзди авто вночі без фар, так я їх називаю”, — розповів відеограф із Брошнева-Осади.
Володимир Муссур весільним оператором був понад 20 років. Все почалося, коли паралельно працював у відділі земельного кадастру. П’ять днів на тиждень він вирішував земельні питання району, а на вихідних брав камеру і йшов створювати та передавати святкову атмосферу.
“Пам’ятаю забави в палатках на подвір’ї, камеру на плечах та зйомку на касети, які опісля віддавалися нареченим. Дружина також працювала на весіллях — співала у музичному гурті. Через десять років кабінетна робота мені набридла, а творча — ще більше затягла і я звільнившись — поринув весь у неї. Весілля для мене було роботою-святом, і я своїми емоціями старався підняти настрій його учасникам. Адже зняти весілля може кожен, тепер навіть на телефон, а от передати його атмосферу — важче. Я щороку старався відвідувати різні курси та форуми, вкладати в апаратуру та, звісно, індивідуально підходити до кожної пари. Я вийшов на 40-50 весіль у рік. Дружба та кумівство з нареченими, а також продовження зйомок всіх їх наступних подій. Останні роки мій син також знімав зі мною весілля”.
Двадцять четвертого лютого у Володимира та його сім’ї розпочалось з шоку від побачених по телевізору подій. Коли стало зрозуміло, що те, що відбувається надто серйозно, відеограф разом із друзями почали думати, як допомогти ЗСУ.
“У Франківську збирали людей на квадрокоптерах. Я мав їх два і добре на них літав.
Ми кілька днів проходили інструкцію, якщо ситуація загостриться — мали розвідувати місцини. Проте, щось ця ідея прогоріла, але коптер я один залишив для нашого аеропорту, інший — у Дніпропетровську. Щодо захисту держави на передовій, то з цим також передумав, адже маю спинну грижу і рити окопи чи інші фізичні навантаження мені давалась би дуже важко, тому вирішив не бути тягарем для інших”.
Коли друг говорив Володимиру про волонтерство, той реагував скептично. Бачив, як його товариші переганяли, ремонтували машини для захисників, його ж допомога у той час полягала у знятті роликів про цю роботу. Також зробив відео, коли зустрічали Героя із Перегінська.
“Мій друг, батько якого був в Авдіївці, розповів, що йому потрібен прилад, щоб їхати без фар. Адже поки їхня нічна їзда відбувається з допомогою запальнички. Тоді я почав думати, чим можна допомогти. Позбирав монітори, камери, перехідники, кабелі і почав припасовувати один до одного. То камера глючила, то монітор не той. Ця модель складається з камери спостереження, яка має кут — не завузький, не задовгий, сила свічення інфрачервоного світла”, — розповідає Володимир, показуючи прилад.
Два тижні пішов на виготовлення першого приладу “нічного бачення”. Спочатку пробував підключення через магнітофон, взяв батькові старі камери. Для цього “дітища” перебрав десять камер та три монітори, поки побачив результат.
Коли ж перший прилад протестували військові, Володимир “кинув” інформацію в інтернет. За два дні назбирав більше 15 тисяч гривень, а собівартість вийшла — 2,5 тисячі гривень. Купив 10 камер, п’ять моніторів, кабелі, ізоленту. Моток останньої вистачило на два дні.
“Свої прилади я не продаю, а віддаю безплатно. Правда, часто пишуть “замовники”, що готові за нього заплатити, відповідно за ці гроші, можу комусь виготовити безкоштовно. Звичайно, мене бентежить те, що не всім можу зробити задурно. За час свого “волонтерства” передав уже 150 приладів. Починав із “виготовлення” одного вдень. Потім збільшив об’єми до п’яти. Зараз і до 20 штук можу спаяти, якщо всі наявні елементи. Син паяє разом зі мною, дочка із хлопцем теж по можливості щось крутять. Дружина — упаковує”.
Володимир каже, що на аналоги свого “витвору” ще не натрапляв. Втім, була історія, коли телефонувала жінка, і питала чи може зробити такий на БТР. Бо колись завод в Ізюмі такі виготовляв і їхня вартість була приблизно 10 тисяч доларів. Поки співрозмовник навіть уявлення не має, як має виглядати такий “бетеерівський нічник”.
“Також я спілкувався з Олегом Бутусіном, росіянином, два сини якого загинули на війні. Він розповідав, що з хлопцями на фронті потрапив в аварію, бо вночі не побачили бетонного відбійника. Часто були випадки коли телефонували люди і пропонували свої старі камери чи монітори. Навіть вчителька казала, що у них у школі є стара камера відеоспостереження, хоча вона і не знадобились, але гріє душу небайдужість українців. Багато моїх знайомих шукали деталі в інших областях, або дешевші за кордоном.
До війни я лягав спати з думками, яку камеру чи об’єктив купити, на які курси піти, чи що в монтажі цікавого додати. Зараз — як зробити якісніший та бюджетніший прилад. Моя пружина позитиву обірвалася, і навіть коли доводиться йти на зйомку вечірки з приводу весілля, емоції, на жаль, уже не ті”.
Коли з’явиться більше часу, Володимир Муссур хоче зняти документальний півгодинний фільм про волонтерів. Вважає їх великими героями після військових, адже вони постійно забезпечують хлопців та дівчат: продуктами, амуніцією, автомобілями. І завдяки таким людям, ми не маємо права здатися. Себе ж (як і всі) — не до кінця реалізованим у цій війні, адже завжди хочеться більшого. Але поки oj цілий день проводить з паяльником, бо попри втому має мотивацію, що його виріб рятує не одне людське життя.
“Ворогу не бажаю смерті, для них — це занадто легко. Хай відчують те, що ми”, — закінчує Володимир.
