Традиційне весілля у Карпатах віддавна вирізнялося неймовірним колоритом. Воно навіть сьогодні зачаровує старовинними обрядами, сповненими поваги та мудрості, а також безкінечними забавами.
“По любові”, але за згодою батьків
Ще в першій половині ХХ століття в українців на Закарпатті шлюби укладали за домовленістю батьків.
Батьки старалися, щоб діти йшли під вінець приблизно в однаковому майновому статусі. Заможні не хотіли бачити поряд зі своїм сином обраницю з бідної сім’ї.
Молодята одружувались “по любові” лише після того, коли мама і неньо домовлялись про майно. Утім навіть при укладаннi шлюбу за батьківською волею у хлопця й дівчини питали їх згоди. Старші переконували дітей у матеріальній вигоді пропонованої пари. І остаточне рішення завжди було за батьками. Ще на початку ХХ століття понад 80% шлюбів у бойківських селах на Міжгірщині були “звідними”.
У Карпатах народна традиція схвалювала ранні шлюби. Готовність до подружнього життя визначали не за роками, а за фізичним розвитком і статевою зрілістю. Втім заручини могли відбутися ще у віці дошкільняти.
Закарпатський фольклорист Михайло Лучкай в “Історії карпатських русинів” описував ранні шлюби, коли “з поважною людиною заручали незрілих дівчат в юному віці, п’ятирічних, шестирічних і подібного віку”. Відтак жених приходив жити до батьків своєї нареченої і був у приймах аж до повного фiзичного дозрівання пари.
Дівчат зазвичай видавали заміж у 16-18 років, натомість хлопці одружувались по демобілізації з війська у 22-29 роки. Двадцятирічну дівчину вважали “старою дівкою”, і вона вже мала труднощі з одруженням. Винятком були деякі села комітату Мараморош, де строго дотримувались вікової черговості – молодша сестра чи брат не могли одружуватись раніше за старших. Тому дівчата в цьому регіоні виходили заміж у порівняно старшому віці, а серед хлопців було чимало “старих легінів”.
У своїх етнографічних працях історик Михайло Тиводар зазначає, що в Закарпатті майже до кінця XIX століття була поширена заборона вступати в шлюб родичам до сьомого покоління. Бували роди, де забороняли женитися навіть до дванадцятого коліна! Вважалося, що сім’я, заснована між кровними родичами, “не матиме щастя”. Винятком міг бути шлюб із сестрою померлої дружини.
Згодом багатші роди, щоби не розділяти маєтки і землі, допускали шлюби до п’ятого коліна. А в першій половині ХХ століття з меркантильних міркувань іноді укладали навіть у третьому-четвертому поколінні. Дозвіл на такий шлюб давав єпископ чи священник.
“Ми стрільці, прослідили куницю…”
Традиційне весілля українців Закарпаття мало три етапи: передвесільний, власне день шлюбу та післявесільний.
Передвесільний церемоніал складався з кількох етапів: вивідини (“перезнавання”, “визвідини”), сватання, оглядини (“обзори”) та заручини.
“Перезнавання” пов’язане з наміром батьків одружити сина на обраниці. Неньо з мамою посилали когось зі своїх родичів – найчастіше жінку – до батьків дівчини повідомити про наміри свататися. Посередника залучали для того, щоб не ганьбити парубка у разі відмови панночки. При тому родичі намагалися дізнатися, яким буде придане. Якщо про шлюб домовлялися самі хлопець і дівчина, а батьки шлюбу не заперечували, то перезнавання не проводилось.
Першим весільним обрядом було сватання, або “сватанки”. Батьки наречених, зустрівшись у корчмі, визначали день проведення церемоніалу. Свататися було прийнято в неділю, вівторок і четвер – тобто не в пісні дні і не в суботу. В дійстві брав участь батько хлопця, хтось із його родичів і “сватач”, який умів добре торгуватись (“токмитись”) за придане дівчини.
Молодий приносив із собою калачі, горілку, ще й приводив музикантів. Родичі дівчини спиняли делегацію у дверях і питали: “Хто там? Чого прийшли?”. Знадвору лунало: “Ми стрільці, тут прослідили куницю. Вона втекла до вашої хати”. Свиту пускали в хату, а сватач шукав у коморі “куницю-красну дівицю” – майбутню наречену. Відтак усі сідали за стіл.
У селах Рахівщини, коли староста просив показати “куницю”, приводили молодшу сестру, або сусідку, чи котрусь з подружок – і лише згодом відданицю.
Сторони домовлялися про придане, визначали день весілля, а також місце проживання молодих після одруження. Потім усі домовленості “закріплювали” гостиною й танцями.
Аби сповістити про сватання, у деяких селах наречена подавала хлопцеві вишиваний рушник. У бойківських селах Воловеччини дівчина виносила із комори загорнутий в рушник житній калач і клала його до тайстрини любаска. У селах Тячівщини засватана молодиця на голові носила вінок з барвінку і самшиту.
Після сватання батьки дівчини йшли оглядати статки батьків нареченого. Домовлялися, коли перепишуть землю на молодих, яку худобу їм дадуть тощо.
Барвінок – на вінок, а на шапку – “богрейду”
Наступний передвесільний етап – заручини.
Етнограф Михайло Тиводар описував, що у більшості сіл заручини зводилися до записування оголосків (“оповідей”) у священника. Молоді йшли до панотця у супроводі старости і двох-трьох родичів. У церкві наречені стелили під ноги рушник чи доріжку, щоб не стояти на голому, і “оби були багаті”. Душпастир благословляв пару на шлюб, з’єднував їм праві руки, і молодята обмінювались хустинками.
У гуцульських селах Рахівщини сват виголошував молодим настановчу промову і на тарілці підносив перстені. Любаски обмінювалися кільцями, тримаючись за руки, і клялися зберегти своє кохання. Це дійство називали “мінянками”.
Три неділі після оголосків священник виголошував прізвища молодят як пари, яка повідомила про бажання одружитись. Якщо хтось знав причини, через які шлюб був небажаним, то протягом трьох тижнів міг подати скаргу до пароха.
У селах Турянської долини після записування оголосків молода купувала собі на вінок барвінок, а молодому – штучні квіти і дзеркальця на “богрейду” (бутоньєрку). В один із наступних днів майбутній чоловік йшов до милої на “богрейдування”. Господарі влаштовували гостину, на якій наречена до капелюха молодого пришпилювала квітку, а старосту і дружбу обв’язувала рушниками. При цьому парубок дарував обраниці хустку. Щонеділі і на свята молода вдягала до церкви барвінковий віночок, а молодий – “богрейду” на шапці.
У селах верхів’я річки Уж молодята ходили “на фару” (до дому) попа, і той перевіряв, чи вони вміють ґаздувати. Закохані мали відпрацювати три дні на господарстві священника. Отець перевіряв, чи вони знають слово Боже, і лише потім давав згоду на вінчання.
Заручинами остаточно оформлювали домовленість про шлюб. Якщо котрась зі сторін порушувала шлюбну угоду, то мусила виплатити потерпілим відшкодне. Розмір компенсації визначали священник і сільський голова.
“Починається гостина, од Тиси до Бескида”
Напередодні весілля молодий із дружбою, а молода із дружками ходили по селах запрошувати на весілля. У гуцулів Рахівщини на забаву кликали батьки наречених, свати молодих, зрідка і самі наречені.
Початком весілля був обрядовий вечір напередодні, який проводився порізно і в молодої, і молодого. У бойків він називався “заграванками”, а в долинян – “гусками”. Назва “гуски” пов’язана з випіканням калачиків, схожих на домашню птицю. Таким печивом обдаровували наречених, дружбів і дружок. Хлопці й дівчата на вечірку приходили непрошеними: то була нагода потанцювати і розважитися.
Перед танцями свашки ставали посеред хати і починали співати:
“Починається гостина,
Од Тиси до Бескида,
Ко єï починає,
Най му Бог помагає”.
Після цього посеред хати розстеляли гуню. На одежі, взявшись за руки, танцювали хлопчаки, щоб у молодої народжувалися лише парубки. Самі “заграванки” тривали до ранку.
На Іршавщині дівчата під час “заграванок” плели весільний вінок із барвінку. Коли плетіння завершувалось, мати молодої з кiлькома родичами вирушала до дому нареченого. Вони несли з собою сорочку, приготовлену невістою для судженого. За традицією, їх пускали у двір лише після тривалої словесної перепалки. Майбутня теща передавала зятеві сорочку, намовляла, щоб молодий після одруження не думав про інших жінок і не бігав за ними.
На Тячівщині під час “гусок” у молодої плели віночок, що кріпився на “курагов” (весільний прапор). На вершечку знамена також прив’язували дубову гілочку з листям – символізувала мiцне здоров’я, барвінок (краса), декілька головок часнику (чистота), кiлька дзвіночків (радість). Сам вiночок був символом недоторканності молодоï.
У хаті молодого готували весільне деревце. У гуцулів Рахівщини таке деревце виготовляли і в хлопця, і в дівчини – для кожного зі старостів. Цей атрибут оздоблювали вовняними кольоровими нитками і стрічками, позолотою, барвистим пташиним пір’ям.
У більшості долинянських сіл “курагов” виготовляли свашка чи дружки у молодого. На довгу палицю прикріплювали дві хустки: з одного боку – білу, а з другого – червону, зрідка – чорну. Зверху прапор оздоблювали пучком барвінку та кріпили дзвіночок, а з боків навішували рiзнобарвні стрічки.
Дорога за “золотом”
У день вінчання, зазвичай опівдні, староста виводив молодого з хати, щоб йти до нареченої. При цьому він тримав один кінець хустки, а хлопець – другий. Дружба над головою жениха держав “курагов”. Так вони утрьох виходили з оселі на подвір’я.
У долинянських селах Тячівщини при цьому клали під поріг хліб, сіль і розжарені вуглинки й накривали рушником. При виході другий дружба ножем на одвірках карбував символічні хрести. Потім весільний поїзд у супроводі музики і співу вирушав до нареченої.
Було кілька варіантів зустрічі весільного поїзду молодого в нареченої. У селах долини Боржави і на Мараморощині перед делегацію кавалера зачиняли ворота. На браму кріпили “чову” – знак заборони – жмут соломи чи сіна на палиці. Вхід охороняли староста, родичі та парубки. Прибулі, імітуючи бійку, силою вривались у двір. Виникала суперечка. Тоді староста від молодої говорив, що не пустить “військо” у двір, доки візаві не відгадає загадку. Коли староста жениха знаходив відповідь, поїзд пускали усередину і садили гостей за столами.
Мати молодої і наречена, накриті “білилом” (білими хустками), виходили із комори і три рази обходили довкола стола. Староста кропив їх свяченою водою і обсипав зерном. Потім він брав невісту за руку і заводив до молодого. Наречена перелізала через стіл і сідала біля судженого. Дружба “курагвою” застеляв обличчя хлопця, щоб його не “врекли”. Староста брав келихи і пригощав молодят.
Михайло Тиводар у книзі “Етнографія Закарпаття” описував, як зупиняли весільний поїзд молодого на Рахівщині. Староста нареченої питав: “Чого прийшли?”. А візаві від сторони нареченого йому відповідав, що прийшли за “золотом”. Та їм спочатку показували не “золото” (невісту), а опудало, потім – дружок, затим – дівчат, і аж під кінець – наречену. Тиводар зазначав, що після розсадження гостей на столі перед молодими ставили вінки. Свахи вдягали вінки на голови дочці з її дружками та синові з дружбами. Молода перев’язувала топірець судженого різнобарвними стрічками.
По закінченню обрядів наречена сідала на коня і через калач із діркою (“діркавець”) дивилася на чотири сторони світу. На схід – щоб була файна, як зоря, на захід – щоб була щаслива, як сонце, на північ – щоб не знала біди і холоду, на південь – щоб була щаслива, весела і радісна в подружжі. Надворі старости формували спільний весільний поїзд молодих і в супроводі музики та співів прямували до церкви на вінчання.
У селах долини річки Тур’ї молода, йдучи на вінчання, тримала молодому на подарунок сорочку iз зв’язаними рукавами, щоб він її не бив, та “верченик” (калач), щоб у сім’ї було достатньо хліба.
Вінчання було обов’язковим. Шлюб без Божого благословення вважався гріховним. Таку шлюбну пару не сповідали і не причащали у церкві, а на Великдень їм не святили паски.
Прямуючи до церкви, молода намагалась наступити на ногу любасові, щоб верховодити у сім’ї. У церкві під ноги молодятам стелили рушник чи жмут прядива. При “присязі” священик клав на голову невісти чепець, поверх нього – білу хустку, а згори – вінок. У селах Турянської долини наречена перед відправою була заплетена в одну косу, котру перед “присягою” розплітав дружба. У низці сіл поверх білої хустки молодій одягали не вінок, а “клебан” (чоловічий капелюх).
Витертись сорочками
На Свалявщині староста після вінчання відводив молодих до хати нареченої. Він тримав один кінець хустки, а ті двоє разом трималися за інший. Посеред двору свати підносили над їхніми головами “верченик”, під яким проходив весь весільний поїзд. Мати молодиці посипала наречених зерном, щоб сім’я жила в достатку.
У хаті молода пригощала судженого вареними яйцями і молоком. Після нетривалоï гостини вони прямували до обійстя нареченого. При наближенні до дому молодого свашки латкали: “Утворяй, мамко, ліску, веде ти син невістку”.
Згодом до хати молодого у супроводі весільного поїзду приходили “приданці” – родичі і гості невісти, які приносили її придане. Гостей запрошували за столи. Староста молодого сідав біля наречених і керував гостиною.
У деяких селах при підході до хати молодого наречені йшли до потічка чи колодязя, і обмивали руки й обличчя. Хлопець витирався об сорочку любаски, а вона – об його. Такий обряд символізував подружню вірність.
Батьки молодого зустрічали пару на подвір’ї. Тато одягав чепець (жіночий головний убір), а мати – капелюха. Вони обсiвали наречених та гостей вівсом і барвінком та кропили свяченою водою. Потім батьки танцювали танець, а відтак брали горiлку і пригощали молодят і гостей.
У деяких селах перед молодою виносили ложечник, щоб у неï родилися хлопці. Вважали, якщо хтось порахує ложки, то в пари будуть лише дівчата.
До подружжя виносили хлібину з сіллю. Молоді трималися руками за коровай, і староста так заводив їх до хати. Гості сідали за столи, а молода на своє місце лізла через стіл. Починалася забава з танцями, котра тривала до ранку.
На Рахівщині молодята після церковного вінчання йшли на гостину до молодого чи молодої, залежно від того, в якому домі житиме молода сім’я. Їх зустрічала мати з хлібом і кухлем молока з цукром – щоб життя було солодке. Закоханих посипали зерном і благословляли, обгортали ліжниками i давали випити молока з цукром.
Після того молоді заходили в хату і сiдали навпроти “деревця”, котре стояло на “діркавці”. На стіл клали велику дерев’яну миску, посипану цукром. У тарілку гості скидали гроші, або оголошували, що дарують – вівцю, теля, коня, ліжник тощо.
Відхід весільного поїзда нареченого з нареченою до свого дому мав кiлька варіантів. На Воловеччині дружби брали молоду під руки і швидко виносили з хати, щоб вона не встигла оглянутись. При цьому дружка знiмала з неї вінок і била ним дружбу, щоб незабаром самій вийти заміж. Тоді поїзд із молодою у супроводі музики і пісень прямував до дому хлопця.
Батьки молодої, староста і свашки з приданим нареченої приносили свекрусі в дарунок несли три метри білого полотна, свекрові – сорочку, братам – рушники, а сестрам – вишивані рукави до сорочок.
Молоді вважалися одруженими лише тоді, коли повністю завершилися всі обряди. Староста перед столом розстеляв рушник, на нього ставали наречені. Він знімав вінок із капелюха молодого, а капелюх із вінком і білою хусткою – з голови молодої, і клав їх у фартух свекрусі чи завивав у хустку. Далі на невісту він одягав вишиваний чепець, з якого звисали три широкі чорні “пантелики” (стрічки). Після цього дружба заплітав нареченій розпущене волосся в коси, одягав їй на червону хустку і зав’язував на потилиці, а поверх неї – світлу картату хустку, котру зав’язував під бородою. Лише після завершення цього обряду молоді вважались одруженими.
У деяких селах Мукачівщини пізно вночі молодим на горищі стелили ліжко. Дружба поруч із ложем клав “курагов”, а староста кропив його свяченою водою. Вранці молоді прокидалися і ховали “заставу”, щоб її не могли знайти.
Забуті традиції
Через день-два чи через тиждень після весілля закарпатці справляли післявесільні обряди і звичаї. Молоді відвідували батьків та близьку рідню. Ця частина супроводжувалася незначною кількістю обрядів.
У селах долини річки Тересви при проведенні “оглядин” молоді лише розривали “верченик”, що протягом весілля стояв на столі.
У гуцулів Рахівщини післявесільними обрядами були вивід молодих та “колачини”. До “вiводу” подружжя не бувало на людях. У неділю після весілля молодята йшли до церкви, де священик здійснював обряд. Уже наступного дня, тобто в понеділок, батько із сином прямували до свата по придане, яке тесть обіцяв при заручинах. Отримавши обіцяне, сідали за столи і гостилися.
Через тиждень-два ясінянські гуцули справляли “колачини” у молодого. Якщо сім’я проживала разом із батьками нареченої, то “колачини” обходили у них. Для цього дня пекли стільки колачiв, скільки родичів є в молодої, або молодого. Невіста прив’язувала по колачу до рук своїх рідних.
На святкування приходили також ті гості, які з якихось причин не були на самому весіллі та ті, котрі на весіллі дарували молодим худобу. Тепер вони приганяли тварин на подвір’я. “Колачини” закінчувались гостиною й танцями, як на весіллі.
Чисельні заборони і магічні дії, іменування молодих “князем” і “княгинею”, весільного поїзду молодого “військом”, а весільних гостей “боярами” – свідчать, що складові традиційного народного весілля в Карпатах сягають глибокої давнини.
Протягом 20-40-х років ХХ століття весільна обрядність українців Закарпаття зазнала змін. Ритуали скоротилися і стали спрощеними. Роки совєтської влади перервали передачу весільного обряду між поколіннями та змінили його структуру. Пропагандисти радянського “образа жизні” прагнули звільнити народне весілля від релігійних елементiв i забобонів”, аби наповнити його новим соціалістичним змістом. Багато ритуалів і обрядових дій традиційного весілля було втрачено, порушився внутрішній взаємозв’язок його частин. Це сприяло проникненню у весільну обрядовість чужих, морально і естетично недолугих та навіть кумедних елементів.
Михайло Маркович
