33-річний Ігор Гірак з села Залуква Галицької громади до повномасштабного вторгнення працював менеджером з продаж елітних кормів для свійських птахів і тварин.
В області і навіть сусідніх його знали у кожній ветаптеці. А з початком “великої війни” чоловік не ховався від повістки і потрапив у 108 окремий гірсько-штурмовий батальйон коломийської 10 ОГШБр.
Ще в АТО відчував, що буде більша війна: воїн з Галича Ігор Гірак про два роки на фронті
“Галка” продовжує розповідати історії бійців, які зібрала під час лютневої волонтерської поїздки на Донбас, передає Правда.іф.
Участь в АТО і “чуйка”, що буде ще гірше
До зими 2022 за плечима чоловіка вже був бойовий досвід. Оскільки раніше служив у ЗСУ на контракті, то його мобілізували в АТО – в 2014 і 2015 боронив Кримське на Луганщині (відомий 31-ий блокпост в чистому полі) у складі 24-ої бригади.
“У мене все якась чуйка була, що буде ще гірше, ніж в АТО. 24 лютого жінка мене не хотіла відпускати, плакала. Але я сказав – ну як не піду? Я мушу. Тай пішов”, – пригадує Ігор події кінця лютого 2022 року.
Волею випадку Ігор у війську став водієм мінометного підрозділу – бо в момент потреби був одним з небагатьох, хто мав водійське посвідчення. Керував вантажівкою ГАЗ-66, якою довозив боєприпаси чи побратимів на позиції і назад, хоча доводилося брати участь у безпосередній роботі мінометників.
“Шо треба, то робили. Бо вічно не вистачало людей”, – пояснює Ігор.
З побратимами Ігор воював під Малином на Житомирщині, звільняли Київщину, потім були у Лисичанську на Луганщині і після того та досі – постійно на Донеччині.
Не попасти в непотрібний момент в непотрібне місце
“Не попасти в непотрібний момент непотрібне місце”, – така особливість служби водієм транспорту на війні, жартує Ігор. Але в цьому реченні сміху мало. Якщо раніше міг спокійно працювати вдень, то зараз, з насиченням лінії зіткнення ворожими БПЛА і ударними дронами, можна їздити лише вночі, з допомогою приладів нічного бачення. Хоч і в темну пору доби ворог використовує літальні апарати з можливістю роботи і контролю поля бою.
“Був пам’ятний випадок – перший раз їхав вночі без “нічника” ГАЗоном. Мені так пояснили дорогу – “їдеш посадкою, в кінці поворот, за ним два патички. За них не заїжджай, бо там міни”. А ніч тоді була, ну дуже темна – от і шукай ті патички. Але вдалося – жити хотілося більше”, – з посмішкою згадує Ігор.
Чи важка і небезпечна робота водія на фронті? Ігор скромно каже, що не дуже. Однак визнає, що рухома техніка – пріоритетна і помітна ціль для окупантів. Та й завдання відповідальні – від вчасного довозу боєприпасів залежить, чи зможуть мінометники прикривати піхоту, не давати ворогу атакувати чи руйнувати їхні оборонні позиції.
“Попадав під обстріли дуже багато разів. На щастя, падало біля мене, але не на мене. В такий момент треба на повній швидкості їхати з місця обстрілу”, – пояснює Захисник.
І досі на фронті основні вантажівки ГАЗи та Урали.
“ГАЗ-66 для болота гарні машини. Заїжджають туди, куди позашляховики не пройдуть. Але вони ламаються щодня, старі. Підводила техніка багато разів, доводилося і бехами, і танками витягати…Добре, що в ті моменти нас не бачили росіяни”, – згадує Ігор.
На фронті без ремонту – як без зброї
За потреби Ігор займається ремонтом машин для свого підрозділу. Бо, як помітили командири, на цій посаді теж ефективний. Він вчився на механіка, тож вміє лагодити авто, насамперед ходову систему. І не приховує – поки працювати набагато спокійніше, бо трохи далі від лінії фронту. І легше, ніж бути на позиціях. Хоча безпечних місць у Донецькій області вже не залишилося.
“Чи потрібні на фронт нові машини? Сьогодні ніби вистачає. Але через два дні може не бути жодної. Тому в резерві має бути хоч одне авто”, – пояснює чоловік.
Війна, якій не видно краю
Захисник не приховує – наразі кінця війни йому особисто не видно. І ворог не має наміру зупинятися, і нам не вистачає поки міці і зброї відбити свої землі. Хоча зараз ситуацію на фронті чоловік не вважає найгіршою.
А про впертість і нелогічність росіян знає не з чужих слів. Початок війни в 2014 році чоловік застав на заробітках під Москвою. Тоді повернувся додому, але встиг дещо зрозуміти про окупантів.
“Росіяни дуже дивні люди. Я працював 30 кілометрів від Москви. Там у селі люди досі мають газ з балонів. Але вони хочуть захопити світ, не провівши газ у свої села під Москвою! Ще в 2014 році вони були дуже погано налаштовані проти нас, українців. Я, коли побачив їхнє життя і культуру, не хотів там бути…Там все, від міліції до простих людей, не щире і корумповане”, – каже Ігор.
Вдома у Залукві під Галичем чоловіка чекають дружина і син Артем, якому шість років. Найбільше шкодує, що не може бути поруч, коли минає дитинство малого.
“В мене таке враження, що він забуває мене. Я два роки вже тут. По тижневі бачитися, – це дуже мало. Я приїжджаю, він до мене звикає кілька днів, і мені вже назад треба їхати”, – каже Ігор.
Та чоловік вважає, що новий законопроєкт про мобілізацію суттєво ситуацію у війську і правила служби не змінить.
“З одного боку хочеться норми про обмеження служби в 36 місяців, але в це не віриться. Бо хто хотів піти, вже пішли, а з немотивованих бійців користі багато не буде”, – пояснює Ігор.
Тож і особливих планів, окрім служби, у військовослужбовця поки немає.
“Просто хочу щоб війна закінчилася. Далі вже собі буде як буде. Але точно краще, ніж зараз”, – додає чоловік.
