У Рогатині при центральній районній лікарні відкрили масажний кабінет для військових. Його ініціатор Василь Штундер каже, що кожен військовий, який приходить у відпустку, має проблеми зі спиною.
Бронежилет, стрибки у повному спорядженні даються взнаки, а що вже казати про значніші травми?
А ще їм шалено важливо бачити, що про них піклуються чи навіть просто поговорити з тими, хто їх розуміє, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Броніки носять усі
При вході розвіваються два великі прапори – синьо-жовтий та червоно-чорний. Вивіска збоку говорить, що тут розташовані «Крила надії» – реабілітаційний центр для військових і членів сімей загиблих.
Василь Штундер веде сходами вниз. Кімната невеличка, але світла й затишна. Всередині зустрічає ще одна масажистка центру Людмила Пономарьова і ветеран Іван Пайкуш. У чоловіка якраз призначений сеанс масажу.
Василь Штундер трохи ніяково каже, що «не дуже до говоріння, більше до роботи», але таки береться розказувати.
Ми відкрилися тиждень тому, довго чекали того моменту, бо мусіли всіх оббігати, – починає він. – Відкрилися з тим, аби помагати нашим військовим. Бо броніки носять всі, потім приїжджають у відпустки – проблеми зі спиною, ми знаємо, що це таке.
Василь свого часу воював у батальйоні імені генерала Кульчицького. Пояснює, це батальйон оперативного призначення, займалися в основному тим, що зачищали міста.
То ти як зранку вдів бронік, погнав і так аж до вечора, – каже він. – Ми тоді рятувалися тим, що ставили банки, аж якихось спеціальних не було, то я хлопцям ставив прості з-під майонезу. Поставиш – і зразу легше.
Іван якраз вмощується на тапчані, а масажист береться до роботи. Напівжартома каже, що буде боліти, бо то вже третій день масажу, а він якраз найбільш болючий.
А потім з кожним днем все легше й легше, – пояснює Василь Штундер. – У нас вже є 7 хлопців, яким ми робимо масажі. Нині ще два підходили, то пішли КТ робити, бо треба знати, чи їм дозволено.
Я свого часу носив бронік і 18 кілограм, і 22, і 24, – каже Іван Пайкуш. – А розгрузки, магазини, патрони, то як мішок цементу з собою носиш. А попробуй по-бистрому ще десь запригнути. І спочатку відчуваєш, що ніби нічо, а потім воно вилазить боком.
Під час масажу Іван розказує, що служив у 24 бригаді, додому вернувся у 2019 році.
У 2022 році знову хотів йти, бо ж хлопці, з якими служив пішли, але вже за 60 було. Та й дочка впросила, вона лишилася вдовою з 5 дітьми, треба було помагати з онуками.
Ми з хлопцями спілкуємся і чим можемо помагаємо, – каже Пайкуш. – Для них буває навіть і поговорити важливо.
От коли ми тоді приходили на ротацію, то нам казали, хлопці, от їдьте в центр, там є масажі, бочка, там вас будуть годувати, поспите, відпочинете. І ми такі – ага, про нас думають, про нас не забувають. А на цій війні – хлопців пускають у відпустку на тих 10 днів і вони не можуть нічого за той час зробити, – підхоплює Штудер. – А тут він має хоча б той масаж, плюс він з тобою спілкується – бо ти знаєш, про що поговорити, ти йому не задаєш лишніх питань.
Ми один одного розуміємо. Бо я як приїхав в мирське життя, то не міг собі знайти людину, щоб з нею поговорити. Ти якби з космосу спустився, ніхто тебе не розуміє. Я в шоці був спочатку, мені так тяжко було відходити. Ця війна набагато важча, – додає Іван Пайкуш.
Усе волонтерське
Василь Штундер розповідає, що вся ця історія розпочалася, коли до нього на сеанси масажу стали приходити військові.
До мене звернувся командир їхній, каже – слухай, а пороби їм трохи масажі, – пригадує він. – А в мене той кабінет був на 4 поверсі, хлопцям важко було підійматися. Та й мови не йшло про те, щоб брати з військових гроші, а оренду платити треба. Тож стали думати, як щось таке зробити.
Так почав звертатися до міської ради, до керівництва ЦРЛ і потрохи та справа посунулася.
Все, що наразі є в кабінеті, – від добрих людей. От, тапчани навіть дали місцеві ФОПи, які займаються їх виготовленням.
У центрі нині працюють чотири масажисти-реабілітологи. Всі на волонтерських засадах.
Знайти людей, які реально хочуть працювати для допомоги військовим, не так то й і легко було, – каже Штундер. – Я придивлявся довший час. Є у нас реабілітолог, хлопчина, Андрій Гнида, я спитався, він каже – я тільки за. Так само є дівчина, яка вчиться на фізіотерапевта, Оксана Гусак, теж сказала – без проблем.
Масажі також робить Василь Штундер і Людмила Пономарьова. Жінка сама з Харкова, приїхала в Рогатин два роки тому з двома синами. Старший зараз служить – медик. А вона з охотою допомагає військовим у тилу.
Стіни кабінету прикрашає великий прапор батальйону імені Кульчицького, а ще дитячі малюнки.
Це малюнки, які діти малювали, ще коли я воював, – каже Василь Штундер. – Вони багато зі мною пройшли. От навіть ще моєї дочки є, коли вона маленька була.
А в кутку на столику стоїть невеличка ікона Божої Матері, вона теж особлива. Її автор – відомий іконописець Лев Скоп. Саме такі ікони він пише для хлопців і везе на фронт.
То дуже хороший чоловік і мій добрий друг, – каже Штундер. – Я до нього звернувся, пояснив, що хочу відкрити кабінет і мені потрібна якась така ікона. Він каже – Василю, я для тебе за ніч намалюю. І він за ніч намалював, передав на автобус, я зранку забрав і вона в мене вже була, коли ми посвячували кабінет.
Далі тільки більше
Цей масажний кабінет – тільки перший крок, а подальших задумів є дуже багато.
Василь Штундер пояснює, що зараз вони сильно прив’язані до лікарні, до їхніх фізкабінетів і невропатологів.
А надалі ми плануємо відкрити свої фізкабінети, є вже спеціалісти молоді, які закінчують навчання й готові працювати. Будемо просити людей про донати, будемо кликати в команду невропатологів, травматологів. Щоб ми могли самостійно приймати людей.
Ще ділиться тим, що вони подали заявку на грант від «МХП». На ці кошти планують відкрити в центрі Рогатина релакс-кабінет, замовити фітобочку, масажне крісло і вакуумний апарат. Приміщення для цього уже є.
Читайте: За стандартами НАТО. Як у Надвірнянській громаді шиють наплічники для військових
Там буде місце, де можна релакснути, відпочити, а тут будемо робити суто лікувальний масаж, – пояснює Василь Штундер. – У нас насамперед мета – допомога військовим і сім’ям загиблих. Хочемо, щоб людина знала, що їй є, куди прийти, що є люди, які про неї попіклуються.
Авторка: Женя Ступ’як
