Василь Тичковський із села Небилів, що на Івано-Франківщині, загинув 30 серпня 2022 року під час мінометного обстрілу на Херсонщині. Йому було 32 роки. У чоловіка залишилася дружина та двоє дітей.
Захищати Україну Василь пішов добровольцем разом із друзями Романом Пуликом та Петром Сенюком. Брав участь в обороні Луганщини та Донеччини. До Дня Героїв батьки, дружина та сестра розповіли Суспільному, яким запам’ятався їм воїн.
Воював проти росіян, так само як його дід та прадід
Василь — другий із чотирьох дітей у сім’ї Тичковських.
“Я дітей не ділю, але він був особливим — відрізнявся в усьому. Таким розсудливим був. От коли війна прийшла на поріг, то він мені сказав: “Тату, я, мабуть, буду йти”. А я йому: “Василю, я розумію, що треба йти на війну. Всі ми підемо, як треба”, — каже батько воїна Ігор Тичковський.
Не одне покоління їхньої родини воювало з росіянами.
“У нас кожних 100 років — війна. Прадід Василя 1895 року народження воював проти “орків”, був у них у полоні, прожив 90 років. Дуже подібний. Мого тата у 1943 році німці забрали остарбайтером”, — розповідає Ігор Тичковський.
“Як не піду я, то не підуть й інші”
Василь Тичковський мобілізувався у Збройні сили України разом з друзями Романом Пуликом та Петром Сенюком у квітні 2022 року. Воїн служив помічником кулеметника у 57 окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка.
“Він казав: “Ти не розумієш. Треба йти. Як не піду я, то не підуть другі та треті. А росіяни прийдуть сюди. Я не дозволю, щоб вони знущалися з тебе та дітей”, — так пригадує день, коли Василь пішов до військкомату, його дружина Надія.
Бій, що тривав 46 днів
Разом із побратимами боєць брав участь у боях за Тошківку Луганської області.
“11 травня вони поїхали у Тошківку. Ми не знали, куди вони відправилися. Тоді пропав зв’язок на 21 день. Це були найгірші дні, які могли бути. Ми шукали їх, обдзвонили всі морги та частини. Ніхто нам нічого не казав. Аж поки Вася не зателефонував і так зі сміхом сказав мені: “Що це ти підняла всю Україну на вуха?” — розповідає Надія Тичковська.
Бійці тримали позиції на Луганщині упродовж 46 днів, допоки командир не віддав наказ відступати.
“Тоді Вася казав: “Ми, коли відступали, то всюди був темний ліс. А я дивлюся в одну точку і бачу світло. Ми не знали, що це. Ніхто не міг повірити, що ми бачимо світло, що ми вийдемо. Напевно, це Бог показав нам знак, куди йти”, — переказує дружина Василя Тичковського.
За весь час служби військовослужбовець приїздив у відпустку лише один раз. Надія Тичковська пригадує: тоді військова форма йому була зручніша від цивільного одягу.
“Вася розповідав про війну із задоволенням. Хоча я його просила перевестися сюди, він мені відмовив. Напевно, його війна змінила. Він почав більше цінувати життя, бо бачив, що таке смерть. Я у нього ніколи сліз не бачила. Та коли прийшов додому, він сказав: “Надю, якої там кари я побачив. Коли ми відступали, троє наших загинули. Їх закопали на місці. Молоді хлопці. Ми прожили з ними 40 днів”, — говорить Надія Тичковська.
Пролежав чотири дні на полі бою
Свій останній бій Василь Тичковський прийняв 30 серпня 2022 року. Напередодні загибелі боєць розмовляв із дружиною.
“Куди вони їхали, він мені не казав. Я спитала: “Ви їдете на Херсон?” Він мені не відписував. Тоді вранці 30 серпня написав: “Ми на місці. У нас все ок”. А в обід вони загинули”, — розповідає Надія Тичковська.
Того дня їх полягло семеро. Василь із командиром та його помічником загинули на місці, а побратим Роман Пулик помер від смертельного поранення в евакуаційній машині.
“Через обстріл загиблих не могли забрати. І Вася так пролежав на полі бою чотири дні. Ніхто не міг їх забрати. Аж поки Петро Сенюк подзвонив мені: “Надю, це коштуватиме мені життя, але я Васю заберу. Як я одного Романа привезу, а Васю — ні?” — говорить Надія Тичковська.
У момент загибелі боєць мав при собі гаманець. У ньому стояв малюнок його старшої доньки Вероніки.
“Мені здається, що він йде зі мною. І від цього відчуття стає тепло”
Молодша сестра бійця Надія Скрипка пригадує: допоки тіло Василя не привезли додому, вона не вірила у його загибель.
“У ті вечори я цілу вервицю молила і так заснула. Мені наснилося, що брат сміється до мене. Він так сміявся до мене! Так само й у дитинстві: нас зростало четверо, а я була наймолодша. Коли я сумувала, він одразу підходив, щипав мене за вухо і смішив”, — розповідає Надія Скрипка.
Матір Василя Тичковського Олеся каже: не може забути останні слова сина, сказані ним напередодні загибелі.
“Він говорив зі мною в останній вечір, а наступного дня вже загинув. Я йому казала: “Васю, тримайся”. А він відповів: “Мамо, певна річ, хочеться жити. Але інакше не буде”, — пригадує Олеся Тичковська.
Бійця поховали у селі Дуба, де останні роки чоловік проживав із сім’єю. Його могилу видно з будинку, де живуть дружина та двоє дітей Василя.
“Ми пропонували невістці поховати сина у рідному Небилові. Так було б легше, бо їй цвинтар видно з вікна. Після похорону я не раз її питаюся: “Як ти?” Вона каже: “Я ввечері йду пізно до нього і мені здається, що він зі мною. І від цього відчуття стає так тепло”, — переказує слова Надії мати військовослужбовця Олеся.
“Таких, як він, вже нема і не буде”
У Василя Тичковського залишилися батьки, дружина, молодша сестра та брати. Двом його донечкам Вероніці та Софійці — 11 років та один рік і сім місяців.
“Вася був дуже добрим чоловіком, добрим батьком. Я ніби втратила себе. Таких, як він, вже нема і не буде. Я розумію, що кожна жінка так казатиме про свого чоловіка, але він для мене був найкращим. Він мені замінив маму, тата і брата. А зараз ніби хтось відрізав половину мене”, — каже дружина полеглого воїна.
На честь Василя Тичковського у його рідному Небилові перейменували вулицю, яка раніше була названа на честь Юрія Гагаріна. Окрім того, Надія Тичковська домагається, щоб її чоловіку надали посмертне звання Героя України. Утім розміщена на сайті Президента України петиція з відповідним проханням не набрала 25 тис. голосів.
“Хочу, аби пам’ятали мого чоловіка. Він є справжнім героєм. Він добровільно став на захист, залишивши двох дітей. А зараз я залишилася з двома дітьми сама. Допомагають хіба батьки Василя. Дуже тяжко”, — говорить дружина полеглого воїна.
