Українські жінки не тільки найкрасивіші у світі, але й найсильніші та найсміливіші! І доказом цьому є наступна історія про дівчину із Верховинщини – юну захисницю – Оксану Рубаняк. Дев’ятнадцятирічну студентку, яка вже кілька місяців пліч-о- пліч із чоловіками боронить країну від ворога.
На фронт вона пішла доброволицею, не сказавши навіть батькам. Серед бійців кулеметного взводу – вона єдина дівчина. Але її силі волі та сталевому характеру – можуть позаздрити багато чоловіків. Адже вона зараз служить на так званому «нулі» – в самому пеклі. Про нашу українську Ксену-воїна – далі,пишуть Версії.
Викладачі Івано-Франківського коледжу пакують чергову допомогу на фронт. Коробки зі смаколиками та речами першої необхідності відправлять бійцям кулеметного взводу сімдесят другої механізованої бригади. Вона для них особлива, кажуть працівників закладу. Адже в ній служить їхня студентка.
«Це підрозділ Івано-Франківська, вони вже рідні нам стали завдяки Оксанці», – відзначає Наталія Гой, викладачка Івано-Франківського фахового коледжу.
Так ніжно, по-батьківськи дівчину в коледжі називають всі працівники. Оксані лише 19. Вона навчалася на четвертому курсі. Мала стати вчителькою початкових класів. Та в перші ж дні війни – пішла в тероборону, а далі – на передову. Викладачі кажуть: для них її рішення не стало несподіванкою.
«Я не була подивована тому, що я знаю цю дитину. Але коли вона сказала, ура, мене прийняли, ЗСУ підписало зі мною контракт, тоді я заплакала», – зазнається Тетяна Полякова, заступниця директора Івано-Франківського фахового коледжу.
Оксана вже більше двох місяців на передовій…. Вона кулеметниця. Через активні бойові дії – зв’язатися з нею було не просто. Жерналісти кілька днів чекали, аби записати інтерв’ю, яке постійно переривали вибухи.
«Рішення я прийняла одразу, наштовхнуло…», – вибухи переривають розповідь Оксани, військовослужбовиці ЗСУ.
Служити в ЗСУ Оксана хотіла ще задовго до вторгнення росіян. Її рідний дядько на фронті із 2014-го, був в Іловайському котлі та у полоні. А торік вона вступила на військову кафедру одного із вишів. Й набуті навички – зараз неабияк їй знадобилися.
«Я не можу змиритися із тією думкою, що я сидітиму в тилу, а тут гинутимуть люди. Я не можу допустити думку, що я не житиму в Україні, а кудись переїду», – переконує Оксана, військовослужбовиця ЗСУ
«Вона відразу сказала, я себе бачу тільки там на сході. Моя місія там захищати спокійний сон моїх батьків. Я не пущу ворога на нашу з вами рідну землю», – розповідає Наталія Василівна Гой, куратор студентської групи.
Про те, що Оксана підписала контракт із ЗСУ і пішла на фронт – знали лише викладачі. Сказати батькам дівчина довго не наважувалася.
«На другий місяць мого перебування тут. До останнього я не казала батькам. Не хотіла їх засмучувати. Про це вони дізналися із Інтернету, з Фейсбуку. Знайомі почали їм розказувати, де я є. Тоді постало логічне запитання і вони прийняли моє рішення – спокійно», – продовжує Оксана, військовослужбовиця ЗСУ.
У кулеметному взводі – Оксана єдина дівчина. Каже: на початках багато хто дивувався її рішенню. Але зараз – побратими ставляться до неї, як до рівної.
«Звісно відчуваю, що з їхнього боку йде більша підтримка, вони розуміють, що мені важче. Я їм за це дуже вдячна. Перебуваючи на сході, ти повністю переосмислюєш своє життя, аналізуєш ті моменти, які були в минулому. Розумієш цінність життя», – каже Оксана, військовослужбовиця ЗСУ.
«Це боєць, який має стальний характер, який знає свою роботу і на рівні з усіма чоловіками виконує свої обов’язки. Стоїть на позиціях, фігачить уршу, вчора, на жаль, Оксана вивезла двох двохсотих, проводила евакуацію», – відзначає Назарій, командир кулеметного взводу.
Втрачати побратимів – це найважче на фронті, каже захисниця. І до цього звикнути не можна.
«Панує жорстока лють, жорстока ненависть до окупантів. За те що вони посягають на нашу землю і відбирають найдорожче. Це людей, які стали тобі за цей час рідними. Це вже не твої побратими, це твої вже рідні брати», – каже Оксана, військовослужбовиця ЗСУ.
Війна не стала на заваді навчанню, каже дівчина. Вчилася в окопах в перерві між боями і навіть захистила диплом.
«Чекаємо її, щоб ми вже нарешті вручили їй і ось медаль за другий курс. Золоту медаль, адже вона закінчила на відмінно. І диплом з відзнакою у нашої Оксанки», – відзначає Тетяна Вікторівна Полякова, заступник директора з навчально-виховної роботи Івано-Франківського фахового коледжу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.
Після перемоги Оксана планує продовжити навчання в університеті. А ще мріє написати книгу про події на фронті. Два роки тому Оксана вже видала збірку власних поезій. І ті, хто їх читав, кажуть, чимало віршів виявилися пророчими.
«Оксанка дуже глибоко аналізувала ситуацію в нашій державі. Вона надзвичайно близько до серця сприймала ту ситуацію, яка у нас була з приводу АТО. Напевно це все ж таки виховання наших дітей у такому патріотичному дусі. Це наша гуцулочка. Уроджениця Верховини», – коментує Наталія Гой, викладачка Івано-Франківського фахового коледжу.
А ще на Верховинщині всі трохи мольфари, жартує викладачка. Їм боротися допомагають навіть сили природи.
«Для всіх хочу побажати терпіння віри у перемогу, так вона трішки затягнулася. Не така швидка, якою ми б хотіли її бачити. Але вона неодмінно буде. Для того ми і тут. Не опускайте руки, перемога близько. Слава Україні!», – переконує Оксана, військовослужбовиця ЗСУ.
