“Пан Саакашвілі є громадянином України, тому всі інституції, включаючи МЗС, посла (України в) Грузії, і на рівні розмов між кабінетами міністрів, прем’єрами – ми всі будемо цим займатися”.
Саме так на пресконференції у Трускавці президент Зеленський запевнив суспільство у тому, що заарештований у Тбілісі експрезидент Грузії не залишиться без підтримки Києва. Втім, адресатами цієї заяви були не тільки пересічні глядачі, але і його однопартійці. Наприклад, цивільна дружина Міхеїла Саакашвілі, депутатка від “Слуги народу” Ліза Ясько, та низка інших.
Втім, залишається питання: чи була обіцянка Зеленського радше обов’язковою формальністю, чи Україна справді спробує звільнити з в’язниці експрезидента Грузії, а нині свого громадянина?
І головне – чи є реальні механізми видачі ув’язненого Саакашвілі Україні?
Спершу – короткий висновок. Так, суто теоретично (себто юридично) така можливість є: Грузія може видати свого експрезидента у Київ. Але є кілька “але”.
По-перше, Саакашвілі можуть вислати сюди не для звільнення, а лише для переїзду до української в’язниці. Причому надовго.
По-друге, навіть це буде можливо лише за кілька років, коли термін його ув’язнення додатково збільшиться через нові звинувачення.
По-третє, результати виборів у Грузії та реакція Заходу на події останніх днів додатково ускладнюють долю Саакашвілі.
Допомагати, але не звільняти
Чи має Україна боротися за своїх громадян, які потрапили у скруту за кордоном? Так, безумовно! І українські дипломати роблять це на щоденній основі. Найвідоміші приклади – дипломатичний супровід українських політв’язнів у Росії, коли лунають навіть офіційні заяви на їхній захист.
Втім, це правило не обмежується політичними справами.
На жаль, наші співгромадяни нерідко потрапляють у халепу в різних частинах світу, опиняються у поліції та навіть виявляються причетними до злочинів – як дрібних, так і дуже серйозних, що передбачають багато років за ґратами. Щоразу ці українці мають право на допомогу консула – і дуже часто її отримують.
Такою допомогою не може бути “вимога звільнення з в’язниці”.
Це – юридична підтримка, поради, перевірка порушень прав людини, допомога з лікуванням тощо. Звісно, є винятки, але вони дуже рідкісні – до прикладу, вже згадані бранці Кремля. Такі винятки, як правило, передбачають погані відносини Києва з країною, де опинився наш в’язень, або ж готовність зіпсувати ці відносини заради порятунку однієї людини.
Тож одне з головних питань в історії з Саакашвілі: чи готова Україна ставити його інтереси вище за відносини з Грузією?
Коротка відповідь на це запитання: ні. Наразі схоже, що такої загрози немає. Тональність МЗС у заявах – цілком коректна: Київ просить судити його неупереджено і пустити до нього консула. І на додаток МЗС публічно обіцяє грузинській владі, що не буде втручатися у її внутрішні справи у контексті переслідування Саакашвілі. Так само спокійними є коментарі грузинського МЗС після консультацій з українськими колегами.
Словом, реальних причин очікувати, що відносини України та Грузії опинилися під загрозою через затримання Саакашвілі, немає.
А тепер повернемося до можливості повернення громадянина Саакашвілі в Україну – адже, як йшлося вище, вона існує.
З грузинської в’язниці – до української?
Одразу виправимо поширену помилку: про екстрадицію Саакашвілі в Україну не може йтися у принципі. Екстрадиція – це видача громадянина у ту державу, де він скоїв злочин, з тієї держави, де його не переслідують, а просто затримали за міжнародним запитом. Як бачите, це – інша ситуація, ніж нині у грузинського експрезидента.
Втім, у міжнародному праві є також схема передачі таких людей, як Саакашвілі.Часом буває, що людину, яку затримали та засудили у кримінальній справі за кордоном, передають “досиджувати строк” на батьківщині. Це – загальноєвропейська практика, і часом вона обґрунтована. Наприклад, людина може опинитися у в’язниці в державі з чужою мовою та культурою, через що покарання перетворюється ледь не на катування. Так, це не випадок грузина Саакашвілі, але ж закон один для всіх.
Тому є конвенція РЄ, яка передбачає таку можливість, а також двосторонній українсько-грузинський договір. Однак шанси на його застосування – майже нульові.
Перш за все, право на звільнення Саакашвілі цей механізм не дає. За ним Україна має підтвердити, що посадить грузинського експрезидента у в’язницю, щойно той опиниться на нашій території. Це – точно не те, що потрібне Міхеїлу Саакашвілі, тому він вже заявив про відмову від передачі Україні.
По-друге, цей механізм дає Грузії право, а не обов’язок передавати за кордон засудженого Саакашвілі. Грузинський уряд категорично спростував таку можливість. І це не дивно, бо Саакашвілі на волі для них – це постійний подразник та генератор проблем.
Єдине, що може змішати карти – це тиск Заходу.
Але навіть якщо ЄС та США стануть на бік Саакашвілі та будуть тиснути на Тбілісі з вимогою передати експрезидента Україні, а також (що ще менш імовірно) переконають самого Саакашвілі попросити про свою видачу в Україну, грузинська влада все одно матиме всі підстави говорити, що не має права відправити його за кордон, бо спершу треба довести до вироку нові кримінальні справи проти Міхеїла Саакашвілі. А це, особливо якщо справа піде також у апеляцію, може затягнутися на роки.
У суботу йому, як відомо, висунули звинувачення про незаконний перетин кордону; арештовані також троє його спільників. За це Саакашвілі загрожує чотири чи п’ять років позбавлення волі на додаток до тих шести, які “висять” на ньому зараз. Але головне – те, що перед видачею людини за кордон кримінальні справи проти неї мають бути закриті. І прізвище цієї людини в цьому сенсі має другорядне значення.
Наразі третій президент Грузії має два вироки – шість років за нанесення у 2005 році тяжких тілесних ушкоджень опозиційному депутату Валерію Гелашвілі та ще три роки за зловживання владою під час помилування колишніх співробітників МВС, засуджених за вбивство банкіра Сандро Гіргвліани (друге покарання було поглинуто першим, тож зараз Саакашвілі засуджений до шести років за ґратами).
Втім, ще до повернення у країну проти Саакашвілі відкрили ще три справи: про розгін опозиційного мітингу 7 листопада 2007 року; про погром, вчинений спецназом у телекомпанії “Імеді”; а також про розтрату на особисті потреби 9 млн ларі (за нинішнім курсом – близько $2,9 млн) бюджетних коштів.
За грузинським законодавством, суд має право сам вирішувати, чи додавати покарання за цими справами до чинного шестирічного терміну, і є лише одне обмеження – сумарний термін не має перевищити 30 років. А от у справі про нелегальний перехід кордону ситуація безальтернативна: покарання має бути додане до наявного шестирічного терміну ув’язнення.
Без підтримки Заходу
Та ще більше ускладнює ситуацію для Саакашвілі те, що Захід, схоже, не готовий втручатися у ситуацію на його боці.
За три доби, що минули від його затримання, цього не зробив ані Євросоюз, ані США – усі лише заявили про важливість “чесного розгляду”. Жоден світовий лідер не заявив чогось на кшталт “Свободу Міхеїлу!” Це явно не те, на що розраховував грузинсько-український політик.
Гучні заяви грузинської опозиції про фальсифікацію виборів також не знайшли значної підтримки – навпаки, і США, і ЄС закликали спокійно провести другий тур та не політизувати ситуацію.
Навіть у Європарламенті, який відомий своїми різкими та гучними заявами про події за кордоном, бракує підтримки затриманого експрезидента. Мовчить навіть Європейська народна партія, членом якої є політсила Саакашвілі. І це попри те, що ключовий представник ЄНП, відповідальний за Грузію – євродепутат Міхаель Галер, вихідними був у Тбілісі як спостерігач на виборах, однак вирішив не ставати на захист свого соратника. Лише одна (доволі нечисленна) група консерваторів закликала Тбілісі звільнити Саакашвілі та зайняла його сторону.
Про причини цього можна дискутувати, але наразі фактом є те, що Саакашвілі не отримав тієї підтримки, на яку розраховував, ані від України, ані від Заходу.А на додаток вибори завершилися не дуже добре для нього.
Поразка з перспективою
Попри те, що опозиція каже про свою “історичну перемогу” на місцевих виборах у Грузії, результат голосування свідчить про протилежне.
Схоже, очікування Саакашвілі щодо падіння рейтинги грузинської влади, з яких він виходив, вирішивши повернутися додому, не справдилися. Правляча партія “Грузинська мрія” на цих виборах лишилася лідером, отримавши більш ніж 46,6% виборців – це вище за бар’єр у 43%, встановлений “угодою Шарля Мішеля” як передумова для дострокових виборів.
Таким чином, аргумент про необхідність проведення у наступному році нових виборів більше не актуальний – і це є головною перемогою чинної грузинської влади.
Грузинський політолог Гія Хухашвілі в інтерв’ю “Еху Кавказу” звертає увагу на те, що повернення експрезидента надихнуло не лише його однопартійців. Політолог вважає, що приїзд Саакашвілі одночасно мобілізував також тих, хто проти його повернення до влади. Щоби запобігти цьому, вони прийшли на дільниці та проголосували за партію влади, через що програли усі опозиційні партії.
Отже, імовірно, що сумарно грузинська опозиція отримала менше, аніж могла би без “допомоги” Саакашвілі.
Разом із тим, і опозиція не може вважати себе переможеною. Хоч їй і не вдалося опустити підтримку влади нижче рівня у 43%, передбаченого угодою Шарля Мішеля, опозиція має вагомі підстави говорити про свою – принаймні попередню – перемогу.
Річ у тім, що опозиція суттєво покращила свої результати у великих містах, що дозволило перевести у другий тур вибори мера у всіх великих містах країни. А у трьох з них, Кутаїсі, Батумі та Зугдіді, кандидати від партії Саакашвілі навіть випереджають провладних (хоча теж ще не мають половини голосів). У порівнянні з попередніми виборами, де опозиція програла всуху по всій країні, фактично не маючи шансів на перемогу, це – величезний прогрес.
А найбільшим ляпасом для влади стала необхідність проведення другого туру у столиці.
Ще недавно вважалося, що згода чинного мера Кахи Каладзе йти на новий термін остаточно знімає інтригу у Тбілісі. Втім, колишній гравець київського “Динамо” отримав лише 45,3% голосів, тоді як голова “Єдиного національного руху” Ніка Мелія, якому влада старанно ліпила імідж злочинця та який вийшов з в’язниці лише через заступництво ЄС, здобув 34,3%.
Шанси на перемогу змінюють риторику опозиції – замість розмов про фальсифікації там готуються до вирішального бою в другому турі, дата якого ще не оголошена.
Ціна питання дійсно дуже велика. Якщо станеться диво та влада програє у столиці, це докорінно змінить політичні розклади і створить постійне джерело головного болю для “Грузинської мрії”. Особливо зважаючи на те, що опозиція бере більшість і в сакребуло (міській раді) столиці.
Повторимося, перемога опозиції у столиці і близько не є гарантованою. Швидше за все, у другому турі Каладзе здобуде перемогу. Але диво – можливе. І якщо це станеться, то перемога Мелії стане гарним фундаментом для реваншу на наступних виборах: президентських 2023 року та/або парламентських 2024-го.
Автори: Сергій Сидоренко, Юрій Панченко,
редактори “Європейської правди”