Для історії 100 років – кілька митей, а для однієї людини ціле життя. Це сьогодні ми звикли обирати і маємо з чого. А століття тому наші прабабусі й прадідусі про це навіть думати не могли, бо жили в іншому світі. Як жили 100 років тому люди в селах на Прикарпатті й що змінилось, пропонуємо подивитись через призму життєвого досвіду прикарпатської довгожительки. Мову оригіналу жінки навмисне зберігаємо, пише West News.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
У моєму селі Пужники, що на Тлумаччині, живе бабця, котрій цього року виповниться 100. Одного дня, дізнавшись про це від своєї бабусі, я вирушила до Параскевії Литвинюк у гості.
Донька Параскевії Прокопівни, Галина, зустріла мене привітно та провела до старенької. Оскільки весна цього року холодна, бабуся лежала у хаті. Роззуваюся на коврику, бо ж болото, далі – коридор, кімната – на односпальному ліжку лежить літня жінка, вкрита ковдрою та коцом. Поруч – маленький столик з телевізором, по якому, як потім розповіла головна героїня, вона слухає новини.
Я привіталася, як то прийнято у селі, пояснила пані Парасці, для чого прийшла, включила диктофон, і розмова почалася.
Це зараз Параскевія Прокопівна спокійно доживає віку біля дочки Галини. Тішиться двома доньками та сином, шістьма внуками і вісьмома правнуками. А спокійній старості передували голодомор, війна, примусові роботи, рани тілесні та душевні.
Про молоді роки…
“Я народилася 21-го року. В сім’ї нас було п’єтеро. Одно за другим було: сестра моя Марія – з 27-го року, Петро – з 30-го, Василь – з 33-го, Ганна – з 37-го. Я була сама старша і мені найбільше впадалосі: і вдома помагала, і пасла корову, і в школу ходила. Закінчила чотири класи, бо за Польщі більше не було.
Пам’ятаю, як була мала… Мама з татом йдуть в поле, а я – дома маю погодувати 20 качок – нарізати їм січки. І єдного разу моя тета Зоська кличе мене: “Ходи, забереш храбустєнку качкам”. Я так сі втішила, так багато на верету набрала тої храбусєнкі. Прийшла додому, нарізала січки, мукою кукурудзяною перемнєла, натолочила – вже буде на цілий день. А качки мої вже були такі більшенькі. Та й далам їм серед подвір’я їсти. За який чєс дивлюсі, а качки мої так крутяться, а потім як перевернуться лапками догори. І так одно, друге, трете. Прийшли мої (ред. – батьки) на полудне, а лишилосі одно качє, що храмало на ногу і не їло (я йому окремо давала), всі решту поздихали. Я так сі взаводила, очі ми попідпухали. Дотепер не знаю, що то було в тій їді.”
За Польщі
“Дуже важко було за Польщі. Я ще бахуром (ред. – підлітком) була, як ходила до пана робити. В нас в селі був такий дідич Полянський. Де зараз сільський клуб, там колись був його двір. Він мав свою землю, свій ліс і наймитів. Так що люди в нього робили.
В жнива жали вручну… Колись не було комбайнів. Як скінчили жати, жінки сплітали вінки з жита та пшениці і ввечір йшли до пана. А пан наймає музику. Тато мої грают (музикант був на ціле село), а жінки співают панови:
“У нашого пана – мальована брама,
Мальована призьба, прийшло женчиків триста.”
Віходе пан з панев і донькою (така дуже файна дівка була); віходе з підносом, на підносі – вино, горівка, і всіх частує, платит музику і музика грає до ранку.”
Заміж вперше
“В 17 років війшла заміж. Мама мого першого чоловіка приїхала до села нашого з Німеччини з троїма дітьми. Вийшла заміж за місцевого чоловіка. Але двоє дітей у неї померло і лишився тільки мій Віцко. То я пішла за невістку. Пожила з ним не цілих чотири роки. У 40-му році пішов мій чоловік у призовники, так я вже й повдовіла. А забрав Віцка його вітчим. То я мусила вернутися додому. А це через єдну хату я віддалася, то й вертатися було недалеко.
А потім до нас прийшли німці, і мене вивезли на примусові роботи до Німеччини. Там я проробила три роки.”
Поїхала замість тата на примусові роботи до Німеччини
“Забирали з хати по двоє людей. Прийшли і до нас, забрали тата замість мене, бо мене не було. То ми здогонили фіру, яка везла батьків до Тумачі (ред. – Тлумач). В ділницях фіра стала, бо ми згори кричали. Тати вернулися, а нас забрали. Відвезли були народу-а-народу. Трета пайка людей сі лишила в селі. Мене відвезли до Німеччини на завод, де кулі робили.
У Німеччині
“Привезли нас в той Бендорф нещасний. А там в цих лагерах робили рускі робітники. І там була кухня руска; як зварили нам зупу, мені здавалося, що то мід, яка то була дуже добра зупа! І дали нам ввечері по кришці хліба на рано. А де ти годна той хліб дотримати до рані, як ти така голодна?! В дверях не вспіла обернутися, як вже з’їла.
А які то тривоги були, коли ми на тім заводі робили. Ми не раз по тих схронах ховалися. Вони спеціально бомбили по заводах. Були заводи і під землею, а на верхи були дроти накидані, але вони все одно знали, де атакувати. Що то було народу нашого погинуло. Зразу була біда, то вже пізніше у 30-метровій горі викопали схрон великий. Там було два входи, світло і радіо. Сидиш… як бомба впаде – світло блисне. І радіо розказує, кілько бомб скинули, скілько літаків було. Одного разу з нічної зміни не вспіли лягти, як вже тривога. Побігли ми з лагеру в ліс, попадали, лежимо. А то так б’ют, що земля “ходить”. А ми думаєм “там вже не єдно водиці просить, не єдно поранене”. Дивимося – а то вже над нами! Коло мене дівчинка лежала, то осколок попав їй в живіт. В вівторок нас поранило, а в п’ятницю вона померла…”
Куля в голову
“А мене поранило в голову осколком, що я дотепер маю шрам. Як влупило, мене відразу кров обмила і я відразу впала. Череп розкололо… На операції збирали ниткою шовковою, а потім в скопки брали. І ногу мені відняло, нерв був нарушений в голові. 24 роки мала, а вже була ранена… Я так плакала… Прийде лікар і ногу мені щипає, а я не чую ноги, якби дерев’яна була. І дотепер пальців в нозі не чую. Питаю лікаря, чи я буду ходити? А він мені каже: “Якщо нерв лише нарушений, то з часом будете, а якщо перебитий, то до смерті не станете на ноги”. Мами не маю, чоловіка не маю, що я буду робити? Але згодом десь через три місяці я почала ставати на ногу.”
Заміж вдруге
“Коли приїхала додому, а це після війни, мама вмерла, хату розбило, тато пішов жити до другої жінки. А сестра (друга, що була за мнов) лишилася з троїма дітьми. То я не мала де дітися і війшла другий раз заміж. Це було в 47-му році. Він робив в лісі, а я в колгоспі. Народилося в нас троє дітей: Іван, Ганна і Слава.
Жнива після війни
“Жнива 46-го року. Перед Іваном пішла я з тетою Катериною на тиждень в Остриню шукати жнив. Пішли до тої баби, яку знали. Прийшли, а нема нікого. А там коло хати були такі файні вишні, так файно зродили! То ми си посідали та й їмо вишні і чекаєм. Колись-не-колись приїздять ґазди з базару. Закликали нас до хати, пополуднували. А ті ґазди мали осьмеро дітей і лишилисі лиш вни обидвоє. Майже всі повмирали, лиш один син пішов в партизани. То мені та жінка казала: “Дитинко, лишайся в мене, як мій Місько вернеться, будеш моя невістка.”
Всі жнива в них я поробила майже сама. То мене три тижні не було дома.
За тиждень до Івана я пробила собі ногу. Кості рвало, нога спухла. Нераз як жну і ногу підсуваю, то здається, що нога відриваєсі. Та баба мені прикладала тісто, рятувала мене.
А тета моя на Івана пішла додому, казала, що в понеділок вернеться. Я лишилася, бо мене нога боліла. Йде неділя, понеділок рано… Я не чекаю на тету, бо тета прийде. Жну до полудня, візираю – нема тети. Вечір – нема тети, другий день – нема, третий день – нема, тиждень – нема, другий тиждень – нема. Я сама всьо подожинала. На четвертий тиждень зібралася і йду додому. Йду і здибаю знайомого. Питаю його, що нового в селі. А він мені: “Та що, чув, що твоя тета Катерина вмерла.” Гій… А вона була напекла пеленєт і пішла до Погоні на отпуск (ред. – проща), там заслабла на тифус…”
Їжа голодних років
“Тєжко було після війни в голодні роки. Був холод, голод. То зараз ми кажем “я то не буду їсти, того не хочу”, а тоди ніхто не вибирав. Пекли дрібоньку мандибурку, лупили і кидали в окріп, і як було чим приймити, то добре, а як ні, то так їли і солену юшку пили. Ще пекли коржі з лободи. А голодного року, 47-го, такі козарі були всюда, страшне!, то їх так само варили. Ще варили заминку: з муки робили такі галушечки (ред. – кульки), кидали на окріп і воно так розпливалося і гусло.”
Наш час, або 99 з половиною
“Ще три роки тому на городі чистила бурак, моркву, а вже на сей рік я не годна. Найгірше на голову відбуваю. Як могла, то ходила і робила, але як впрію, а вітер обвіє, то дуже мучилася на голову. Зараз і очі болять. Зробили мені операцію на одне око. Дивитись телевізор не годна, лиш слухаю. Тиск піднімається кожен день.
Вже діти мої такі старі, а я що маю казати? Але я ще сама себе обходжу. Можу і їсти сама собі взяти, і на вулицю війду сама, і вмиюся сама, і вберуся сама.
Всьо перебула я: горєче і болєче, і холодне, і голодне, і ще донині жию. А тепер дивлюся, як собі добре жиют молоді, вони собі того навіть не можуть представити….”
10 жовтня 2021 року Параскевії Литвинюк виповниться 100 років. Вона – найстарша жителька села Пужники.
Розмовляла Зоряна Хромей
