25-річний військовий капелан, отець Василь Сметанюк з Івано-Франківщини разом з побратимами брав участь у звільненні Харківщини. Зараз воює на півдні країни.
Про те, як став військовим священником і які виклики долає щодня на передовій, він розповів Суспільному.
Отець Василь Сметанюк народився у селі Слобода Коломийського району. Після закінчення Івано-Франківської духовної семінарії імені священномученика Йосафата був душпастирем у парафії Петра і Павла в селі Княждвір.
З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну їздив на фронт волонтером, згодом вступив до лав ЗСУ як капелан 77 батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ.
“В армії я отримав позивний отець Симон”
— Я вирішив стати військовим капеланом ще в семінарії. Вже тоді я був одним з організаторів братства “Центр душпастирювання силових структур”, де об’єдналися ті, що вирішили стати капеланами.
З початком великої війни я утвердився у рішенні поєднати служіння Богу зі службою Вітчизні. Якраз в той час була потреба зайняти місце військового священника в 77 батальйоні ТРО, на що я погодився.
В армії я отримав позивний отець Симон. У Новому Завіті він згадується як той, що допомагав Христу нести хрест на Голгофу.
Моє служіння з військом — це особливий вид душпастирства. На війні люди щоденно бачать смерть, відчувають небезпеку, страх, а тому особливо потребують Божої опіки й підтримки. Священник допомагає солдатам у цьому.
“Кожен капелан ще шукає своє місце в такому складному організмі, як військовий підрозділ”
— Ніколи не міг собі уявити, що Різдво я буду святкувати в прикордонному селі Харківської області, звідки щойно вигнали російських загарбників. Деокуповані села виглядають “непрезентабельно”. Багато лиха приніс на нашу землю ворог, яке йому волею Божою обов’язково повернеться. Довелося багато поїздити — відвідував бійців на позиціях. І щоразу з моїм приїздом відчувалося піднесення настрою та якась святковість.
Є такий вислів: “На війні немає атеїстів”. І це — правда. У хвилину особливої небезпеки кожен навертається до Бога.
На цей час роль священника у війську окреслилася ще не повною мірою. Адже раніше у нас не було досвіду такої важкої війни. Тому кожен капелан ще шукає своє місце у такому складному організмі, як військовий підрозділ. На мою думку, саме зараз формуються традиції та засади військового капеланства.
Найважче у цій місії — загибель побратимів. Вони — не тільки мої парафіяни як у мирний час. Це — побратими, з якими живу на одних позиціях, сплю в бліндажах і ділю солдатську їжу.
“Як капелан, я повинен постійно бути взірцем для солдатів — у житті, на службі, в побуті”
— Згідно зі Статутом військовий капелан не повинен мати зброї, але мені видали автомат, враховуючи небезпеку, що пов’язана з нашим розташуванням. У мене немає помічника, хоча це передбачено Статутом.
Як капелан, я повинен бути взірцем для побратимів — у житті, на службі, у побуті. Я не можу дозволити собі нічого, що б зашкодило авторитету. Окрім служби Господу, капелан також повинен бути також помічником та опорою для командира.
Крім сміливості, священник повинен бути мудрим, сильним духом і вірою, щоб підтримувати це також серед побратимів по зброї й хресту. Він повинен бути також товаришем кожному солдату.
Коли наш підрозділ веде бій, я молюся. Прошу Бога, щоб битва була неважка, і благаю зберегти життя наших військових.
“Греко-католицький священник для місцевого населення — звичайно, “велика новина”
— Місцеве населення до мене ставиться, я б сказав, з цікавістю. Більшість з них вперше бачить військового капелана, тим паче католика. Останнє викликає підвищене зацікавлення, тому що, ніде правди діти, вплив російської церкви на східних і південних землях України був відчутний. Греко-католицький священник для місцевого населення — звичайно, “велика новина”. У всіх одне питання: “Коли закінчиться війна?” Люди справедливо вважають, що Богу це відомо. Але навіть нам, його слугам, це невідомо.
Якось довелося хрестити дитину місцевих жителів в деокупованому селі, в якому не було храму. Хрещеними батьками стали бійці нашого підрозділу — з місцевих ніхто не погодився. До слова, воїнів нашого підрозділу охрещувати не доводилося — всі наші бійці із Західної України.
“Маю чимало доказів того, що Бог нас захищає”
— Віра в Бога на війні важлива. Маю чимало доказів того, що Бог нас захищає. Один з них, коли я освятив автомобіль військових. А невдовзі солдати мені розповіли, що поруч з машиною розірвався російський снаряд. Авто не пошкодило жодним уламком.
Ще один випадок, який стався зі мною. Повертаючись із капеланських курсів на Вовчанськ вночі, в тумані, я був дуже втомленим і збився з дороги. Відчув реальну небезпеку — мені здалося, що я заїхав на територію противника. Такі випадки у нас траплялися. Це загрожувало смертю або полоном.
Я обмірковував, чи не спалити документи, залишити автомобіль, сховатися в лісопосадці, а вдень пробиратися до своїх.
Але, помолившись, вирішив рухатися до найближчої лісопосадки. І тут потрапив на наш блокпост. Там стояли українські бійці. Вони були для мене, як ангели-спасителі.
“Бог з нами, тому що наша справа — священна”
— З рідними я намагаюся не торкатися теми війни. У розмові з дружиною Олею цікавлюся справами вдома, чимось стороннім. Розумію, що їм теж важко.
Зараз найчастіше зараз повторюю фразу: “Перемога буде за нами!” І щиро вірю та знаю, що Бог з нами, тому що наша справа — священна!
Перемогу я буду святкувати, безперечно, у молитві подяки до Бога за перемогу та за щасливе майбутнє нас усіх і України. А ще — згадаю усіх полеглих у цій війні українців.
