Франківець Михайло Лука з позивним “Магнат” був організатором виступів реп виконавців, просував українську творчість. З початку повномасштабного вторгнення рф в Україну опанував професію артилериста, обороняв Сєвєродонецьк та Лисичанськ, стояв на Донеччині в районі Донецького аеропорту.
Про тяжкі бої, феномен Білогорівки, “ждунів”, які пішли на смерть, та про повернення окупованих росіянами міст — про це в інтерв’ю Суспільному розповів військовий.
Про себе та про 24 лютого
В мене була творча робота я організовував реп батли україномовні. Я наголошую на цьому, тому що в той час було важливо. Ми просували україномовний реп, це дуже крутий проєкт. До того ж були ще різні комедійні шоу.
Був присутній страх, не розумів, наскільки далеко це зайде, але був готовий, що бої будуть скрізь. Ми з другом шукали можливість отримати зброю на випадок того, що доведеться відбивати атаки на заході нашої країни, але до цього не дійшло, слава Богу. Я знав, що буде жорстко. Це було відчуття.
Я — доброволець, 12 березня був у військкоматі. Перед тим був у Львові, де ми займалися ловлею диверсантів. За перший тиждень ми впоралися, дальше викликів не було, і я зрозумів, що кориснішим буду на фронті.
Після навчання ви одразу потрапили в склад оборони Сєвєродонецька. Чи були ви місті раніше, що побачили коли прибули на місце?
Ми там опинилися приблизно на початку квітня. Це моя перша подорож Луганщиною, Донеччиною і взагалі на сході. Дуже прекрасне місто, українське, яке розвивалося. На той момент, коли ми прийшли в місто, воно ще не було таким зруйнованим. Було спроби декілька атак, які відбивала бригада, що була до нас. Місто загалом було в чудовому стані і ще велика кількість людей була.
Як оборона Сєверодонецька вплинула на хід війни?
Було зроблено все, щоб ворог втратив якомога більше ресурсів, особливо наступальних, особливо у атаці Сєверодонецька та Лисичанська. Якщо розбирати зараз Лисичанськ, вони (росіяни — ред.) в принципі не атакували в лоб місто, а кинули на нафтопереробний завод всі сили і всі снаряди. Вони також загрожували оточити місто, що змусило нас в майбутньому відступати.
У ворога була перевага ворога в живій силі, техніці. В нас просто не було можливості на той момент вести оборону проти тієї кількості озброєння та тієї кількості техніки та людей, що були задіяні при штурмі Сєверодонецька і Лисичанська.
Останній місяць у Лисичанську ми вигравали лічені дні. Кожен день був на вагу золота, щоб нормально підготувати оборону, по якій зараз ведуться бої.
Ми стягнули на себе досить велику кількість батальйоно-тактичних груп ворога. Ворог на той час кинув всі сили, щоб захопити Луганську область. Це був другий по складності напрямок після Маріуполя.
Вважаю, що ми виграли достатньо велику кількість часу тим озброєнням, яке в нас було, щоб дати можливість країні підготуватися отримати більше західного озброєння для побудування майбутньої оборони.
Ми близько трьох тижнів робили все можливе наявним озброєння, щоб стримати ворога і щоб підійшла підтримка. Вже коли ми змушенні були відступати в місто зайшли Сили спеціальних операцій і іноземний батальйон і ще деякі підрозділи, що безпосередньо брали участь в вуличних боях.
З Білогорівкі росіяни, зокрема, збирались захоплювати Сєвєродонецьк. Зробили понтонні переправи та атакувати з тилу, але неодноразово отримували відсіч, кожного разу втрачаючи велику кількість живої сили та техніки. Як можете прокоментувати таку їхню тактику?
Тактика називається “а вдруг повезе”. Але наша розвідка добре доповіла про їхні спроби форсувати Сіверський Донець. І я пригадую, що була атака на Воєводівку тоді і на інші населенні пункти, і хлопці викликали підтримку артилерії. А в нас не було можливості це робити, тому що всі працювали на Білогоровку. Тобто хлопці з розумінням вже потім відносились. По результатах роботи в Білогорівці це дуже успішна операція з нашої сторони.
Як ви вважаєте, наскільки буде важко повернути назад Луганщину?
Буде складно. Я вважаю, що чим менше ставатиме ділянка фронту, тим будуть запекліші бої з обох сторін.
Думаю, якщо зведеться війна в майбутньому до двох областей, Донецької та Луганської, то це буде дуже велика інтенсивність боїв і складнощі будуть чималі.
Але при наявності далекобійного озброєння, особливо артилерії, ми зможемо досить ефективно і досить швидко в рамках ведення вогню і принципі наступальних операцій звільнити території.
Чи можете навести приклад, де професійні російські військові вели проти вас або ваших побратимів бій та програли?
В одному з таких боїв брав участь комбат, я там не був присутнім. Це було в Воєводівці. Це був бій одною гарматою проти двох танків. Це був важкий, складний бій, під час того, як проривалась ворожа ДРГ по флангах, після декількох годин вдалося ліквідувати як танки, так і ворожі ДРГ. І атака було на той момент зупинена.
Як до вас ставилось місцеве населення?
Більшість людей з Сєвєродонецька та Лисичанська вони виїхали і вони за Україну. Той невеликий відсоток який залишився “ждунів”, скажімо, це неприємна історія. Не знаєш, чого очікувати від цих людей — кричали нам огидні фрази, іноді нас обманювали, що їм потрібна допомога, іноді зливали наші позиції. Це не дуже приємна історія. Більшість з них поплатилися за те, що вони чекали Росіян. Бо у перші дні, коли вони зайшли у Сєвєродонецьк, цих людей було мобілізовано, і вони штурмували наші позиції. Вони вже загинули. Вони заплатили свою ціну за вибір російського світу. Це жахливо, але вони зробили свій вибір.
Після захоплення позицій на Луганщині ваш підрозділ був направлений на Донеччину. Чи змінилася тактика боїв на той час?
В кінці серпня ми їхали на позиції — це вже був Донецький аеропорт. Ми тримали оборону довкола населених пунктів Водяне та Опитне, Первомайське. Там була складніша ситуація, чим в Сєвєродонецьку і Лисичанську, бо у ворога були дуже добре пристріляні позиції, приходилось міняти тактику.
Місцями складалося враження, що ворог нас бачить як на долоні. Поки ми до цього звикли. Я вважаю під час оборони там, три місяці, що ми там знаходились, при тій кількості “штурму” і техніки, яку вони задіяли, — ми виконали свою роботу на відмінно.
Але з неприємних таких моментів: ми були змушені відступити близько трьох кілометрів від Донецького аеропорту, бо не було можливості вже тримати оборону. Донецьк бачили, особливо з дрона, коли вели розвідку, — гарне місто, чекає Україну.
Який момент за час вашого перебування на фронті був найскладнішим?
Дійсно складними вважаю два моменти під донецьким аеропортом. Перший: ворог нас обстріляв, коли ми їхали на роботу. Це було дуже довгий інтенсивний обстріл серед поля, я отримав тоді контузію. І я це дуже складно переживав. Другий момент: ми були змушені допомагати піхоті, і в той момент коли ми були на службі, на посту, росіяни атакували дуже довго і дуже часто позиції, і до кінця дня оточили нас в посадці. Ми були змушенні імпровізувати дуже сильно, тому що не було зв’язку ні з ким і це було найскладніший момент виходити з оточення. Нам це вдалося, всі, хто вийшли звідти не вірять, що вони змогли вийти. Було там багато втрат.
Чи важко було опанувати військову професію і які у вас обов’язки?
Основна моя діяльність зараз — це завдавати напрямок удару стрільби гарматам і проведення та корегування вогню, артилерійська розвідка свого роду. В нас є декілька спеціалістів, ми міняємось місцями: ходимо в розвідку, корегуємо вогонь, задаємо напрямок стрільби по противнику. Стараємось максимально розвиватися, хочеться бути максимально ефективними. В нас є коло побратимів, які хочуть максимально бути корисними в цій війні, то ми стараємося і ВОГа кидати на ворога, ще дещо вивчаємо. Як тільки зараз підемо на фронт, будемо демонструвати ці навички. Я вважаю, буде гарно.
Як зараз опишете ситуацію на фронті?
Дуже запеклі бої тривають в Бахмуті, в Мар’їнці та довкола Авдіївки. Це три населених пункти, в яких зараз складно. Незважаючи на такий тиск, ми ведемо успішну оборону, і я думаю, що ворог і так платить велику ціну за штурм наших позицій, і місцями це виглядає дуже навіжено. От осінню були випадки, хлопці з-під Бахмуту розповідали, що вони (росіяни — ред.) три рази штурмували позиції за день, вмирали там і по тих трупах шли дальше. Це, я вважаю, якесь безумство, яке я не можу ніяк пояснити: вони йдуть на вірну смерть добровільно, це важко пояснити.
Як гадаєте, коли повернеться мир, як буде на Луганщині та Донеччині?
Там буде Україна і там буде зовсім інший лад. Люди, з якими я знайомий з Луганської та Донецької областей, дуже зарядженні, щоб приїхати і почати міняти, щоб розібратися з усіма зрадниками, колаборантами. В них є дуже великий запал, і вони готові хоч сьогодні їхати вирішувати проблеми, допомагати нашим різним силовим структурам навести лад в цих місцях, які зараз окуповані.
Там все поміняється, не буде як раніше, російського не буде більше. Нам це не потрібне і це правильно. Бо Луганщина прекрасна, як і Донеччина — як і вся Україна.
