Роман Лісовський — 23-річний фізіотерапевт з Івано-Франківська. Попри юний вік, він вже третій рік допомагає пацієнтам міської клінічної лікарні №1 відновлюватися після травм та хвороб.
В умовах повномасштабної війни реабілітолог працює здебільшого з військовими. За допомогу ЗСУ улітку 2023 року Роман отримав відзнаку від генерала Валерія Залужного.
У цьому інтерв’ю Роман Лісовський розповів “Галці” про процес відновлення військових після ампутації, від чого залежить успіх реабілітації, дружбу з військовими та звідки черпає мотивацію до роботи, передає Правда.іф.
— Де саме ви навчалися та як довго працюєте реабілітологом?
— Реабілітології я навчався в Прикарпатському національному університеті. Поступив у 2017 році, 2021 року закінчив бакалаврат. Як тільки отримав диплом — одразу через тиждень влаштувався в МКЛ №1. Паралельно з роботою вчився на магістратурі. Оце вже майже третій рік, як я тут працюю.
— Чому обрали саме цю спеціальність?
— Ну я завжди любив спорт: грав у футбол, баскетбол, тренувався. Думав вступати на факультет фізичного виховання, але реабілітація здалася більш перспективою справою. Щоправда, десь так на 2-3 курсі я почав шкодувати. Постійно вертілася думка: “це не моє, треба було обрати щось інше”.
— А зараз не шкодуєте?
— Зараз я дуже люблю те, чим займаюся. Є така японська мудрість, що хороша робота має чотири критерії: тобі це цікаво, тобі це добре вдається, ти цим приносиш користь людям, це приносить тобі хороший дохід. У мене майже 4 з 4. Але, знаєте, тепер така ситуація, що грошовий критерій важить найменше. Цю мудрість точно придумали у мирний час, а коли у твоїй країні війна, то ти по-іншому дивишся на все.
— Що змінилося у вашій роботі з початком повномасштабного вторгнення?
— Перші пів року я працював в умовах пандемії. Багато людей реабілітувалися після COVID-19. Коли почалася повномасштабна війна, усіх одразу виписали. Тиждень, чи два, ми волонтерили, вантажили й перевозили гуманітарну допомогу, навіть їздили звідси на бази. А невдовзі почали поступати військові. Відтоді 90% пацієнтів — це військовослужбовці.
— З якими травмами у військових ви зазвичай працюєте?
— Мене часто питають, який саме у мене профіль, але конкретної відповіді немає. Я працюю і з невропатією, і з переломами, і з пошкодженням м’яких тканин, і з ампутацією кінцівок. Чесно скажу, коли тільки вчився, ніколи б не подумав, що настільки зацікавлюся реабілітацією після ампутації. А тепер всі ампутації беру або я, або інший мій колега.
— Яка процедура реабілітації військових після ампутації?
— Насамперед ми збираємо анамнез, тобто всю історію поранення і лікування. Тоді проводимо обстеження, з’ясовуємо функціональний стан. На основі цих даних вже розписуємо план реабілітації. Для кожного пацієнта є індивідуальна програма. Якщо йдеться саме про ампутацію, то найперший крок — це підготовка до протезування. Важливо позбутися фантомного болю і набряків. Завдяки терапевтичним тренуванням, ми підтримуємо м’язи в тонусі та зміцнюємо їх, щоб надалі пацієнту було легше вправлятися з протезом.
— Від чого залежить успіх реабілітації?
— Наша робота — це 50% на 50%. Необхідно правильно оцінити ситуацію і визначити відповідний комплекс вправ/масажів. Але інші 50% успіху залежать від бажання самого пацієнта. Я з практики бачу, що найкращий результат показують люди, які взяли собі за мету якнайшвидше відновитися. Вони докладають максимум зусиль, бо щиро вірять, що зможуть повернутися до повноцінного життя. Ну і тривалість лікування має велике значення. Зазвичай реабілітація триває два-три тижні, але це досить мало, особливо у гострому періоді. Краще пройти більший курс.
— А як щодо обладнання в МКЛ №1? Його достатньо?
— Після 24 лютого сюди часто щось підвозять. Жалітися немає на що. До слова, я спілкувався на цю тему з різними дуже крутими фізіотерапевтами. Часто чую від колег спільну думку.
Суть у тому, що все, що справді необхідно для реабілітації — це кушетка і сам терапевт. Інше обладнання радше доповнює і спрощує роботу лікареві. Я не кажу, що воно неважливе, але воно другорядне.
Мені здається, що в пріоритет нам варто ставити професійний досвід, а обладнання — то вже набувне.
— З тою кількістю поранених, чи вистачає на Прикарпатті реабілітологів?
— У нас велике навантаження, так, але такі зараз часи складні. Коли я працював по 8 годин на день, то мав в середньому 15 пацієнтів. Це фактично у двічі більше, ніж заведено в нашій практиці. Недавно я вступив на аспірантуру, тому працюю на пів ставки з 8:00 до 12:00. Протягом цього інтервалу маю до 10 пацієнтів. Хоча в різні дні по-різному буває.
— Мабуть, це й емоційно важко — щодня стикатися з людськими трагедіями. Як вдається зберігати розум “холодним”?
— Тут дуже важливий баланс. Я стараюся не “грузитися”, не брати усі ці думки надто близько до серця, бо воно нашкодить як мені, так і пацієнту. Треба абстрагуватися, але без емпатії теж ніяк.
У нас специфіка роботи така, що ти з людьми проводиш багато часу і ви зближуєтеся. Ти за них переймаєшся і це навпаки додає тобі мотивації, тоді хочеться зроби все можливе і зробити це якнайкраще.
— Чи підтримуєте контакт з військовими після виписки?
— Так, багато хлопців вже стали мені друзями. Ми з ними спілкуємося й ходимо на каву час від часу.
Не раз бувало, що військові після реабілітації повертаються на фронт, а потім скидають мені звідти відео з мертвою руснею. Та навіть на вулиці зустріти когось зі своїх — це дуже приємно. Бо ти розумієш, що ця людина раніше не могла стояти на ногах, а зараз гуляє. Це дуже гарне відчуття. Можливо, саме на цьому й тримається весь мій психоемоційний стан.
Розмовляла Жанна Головенко
