Сотні років ґердани прикрашали шиї та груди жінок. Свого часу радянська влада навіть забороняла їх носити.
Нині ґердан має статус нематеріальної спадщини України, встановили два рекорди й хочуть дійти до ЮНЕСКО, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Мамина справа
У понеділок, 28 серпня, у селі Прокурава на Косівщині, під час фестивалю «Кольорові пацьорки», встановили рекорд України. На одній локації нарахували 406 жінок у ґерданах та силянках – жіночих традиційних прикрасах з бісеру.
Організувала свято народна майстриня, голова громадської організації «Роса Карпат» Марія Чулак. Вона родом із цього села, а робити ґердани її навчила мати – також Марія.
Старша Марія була першою, хто після проголошення Незалежності відновлював і популяризував це ремесло. Адже за совітів ґердани забороняли – бо це було українське.
Вишивку ще носили, а ґердани забороняли, як і синьо-жовті кольори, як і не дозволяли ходити до церкви, – каже Марія Чулак. – Можна сказати, вбивали все українське, аби ми не знали свого роду, свого коріння. Це важливо зберегти, аби наші діти, онуки, правнуки пам’ятали, хто ми є, звідки, які наші обряди й символи.
Тож нині вона продовжує справу матері. Ба більше, вісім років пані Марія робила все, аби ґердан та силянку внесли до списку нематеріальної спадщини України. І нарешті це сталося 23 липня цього року.
Саме жінки берегли й передавали традиції і продовжують це робити і сьогодні. І завдяки їм про самобутню українську культуру, зокрема плетіння гердан, дізнається увесь світ.
Чутливе зерно з енергетикою
Перед тим була кропітка дослідницька робота, організовані численні конференції, пленери та виставки. Марія Чулак видала велику книгу «Бісерні прикраси Карпатського краю», де зібрала узори з усього Прикарпаття.
Найтяжче на цьому шляху було побороти усі чиновницькі бюрократії, – каже Марія Чулак. – Люди, які мають дійсно зберігати культурну спадщину, пропагувати та вболівати за неї, вставляли палиці замість того, аби допомагати. Знецінювали цю майстерність, мовляв, що це таке.
За словами пані Марії, це важке й цінне ремесло, бо до вишивальниць не так прискіпливо ставилися, як до майстринь, що працювали з бісером. Адже бісер – це чутливе зерно й кожна зернина проходить через пальці майстрині, вбирає її енергетику та передається далі.
Фестиваль у Прокураві – це перший захід після того, як ґердан занесли до списку нематеріальної культурної спадщини України. Марії Чулак каже, це тільки початок. Адже далі ще багато роботи для наступного етапу – аби ґердан внесли до списку ЮНЕСКО.
А там набагато вищі критерії, – розповідає пані Марія. – Треба довести, що це наша національна прикраса. Треба дослідити ще багато історичних фактів. Ми багато знайшли, але треба ще більше. І потрібно з усієї України. Я тут занесла тільки ґердани Прикарпаття. Але ж їх по всій Україні носили. І це ми також будемо досліджувати.
Чому треба внести до списку ЮНЕСКО? Бо кожна нематеріальна і матеріальна культурна спадщина – оберігається, – продовжує Марія Чулак. – Вона характеризує український народ, показує, що Україна має свою історію, свої обряди, звичаї, елементи, які притаманні тільки українському народу. Аби вже ніякий москаль не міг сказати, що там є щось його.
І ця прикраса була найкраща
На святі свої роботи представили майстрині з Прикарпаття, а також з інших областей. Різноманіття кольорів вражало. Крім прикрас з бісеру, були традиційні гуцульські сирні коники, вишивка та різьблені речі.
Не забували й про те, що свято є можливим завдяки нашим військовим. За них молилися у церкві, а також збирали гроші.
Біля місцевої майстрині Галини Соколюк було найбільш людно. І через те, що її локація у холодку, й через те, що цікаво розповідала про ґердани, а ще влаштувала майстер-клас для охочих.
Пані Галина – одна з найстарших майстринь у Прокураві. Каже, цього ремесла навчилась від Марії Чулак-старшої, бо жили по сусідству. А далі навчила своїх доньок – Галину та Орисю. А ті вже навчили своїх. Онучки підростуть і понесуть ту традицію далі.
З найдавніших давен носили отакі силянки, – Галина Соколюк показує на красиве намисто. – Ґердани робили на спеціальному станочку, а силянки – в руках. Отак голкою нанизували – силєли. Звідси й назва. Подивіться, які мої пальці подряпані. А ще замість нитки колись використовували кінський волос.
У нас ніколи не казали, що це бісер, казали – пацьорки, – посміхається одна з доньок – Галина Грималюк. – Такі довгі ґердани носили по великих святах, а силянку – щодень. Сорочки були морщені під шию та обов’язково зверху вдягали силянку. Бо біля шиї не вишивали, надягали силянку. І ця прикраса була найкраща. А ще краще, як ці пацьорки дарував парубок, бо ж найдорожче подарував.
Бісер у ті часи був на вагу золота. За ним їхали до Чехії та купували наперстками. Отже, що ширша силянка – то багатша родина.
Пані Галина каже, що нині до її матері часто приносять старі ґердани й силянки з бабусиних скринь на реставрацію. За таку роботу майстрині грошей не беруть. Мовляв, якщо людина захотіла це вернути для себе, то вже добре.
Чокери на щодень
За ґерданами можна навіть визначити, з якого людина район – з Верховинщини чи Косівщини.
Бо верховинські відрізняються від косівських колористикою та орнаментами, – розповідає майстриня з села Криворівня Верховинського району Галина Кутащук. – На наших більше йдуть такі чорнобриві кольори. Холодніші, бо ми ближче до Чорногори й тому нам холодні кольори ближчі. А вже Косів, Космач, Прокурава, Брустори, то вже йдуть яскраві, такі жовтогарячі.
Галина має понад 20 улюблених ґерданів, а в силянках постійно ходить на роботу, бо, каже, воно пасує до всього. І до вишиванки, до звичайної сукні та навіть до спортивного стилю.
Оці чокери, наприклад, – каже Кутащук. – Чокери – це по-сучасному, а по-гуцульськи кажуть – драбинка. Вона вузенька й рівна, а силянка – ажурної форми. На Верховинщині, наприклад, носили лише силянки – вужчі чи ширші. Вузькі були на кожен день, а широкі – на свята, на весілля. А ґердан – це вже сучасніше. Ґерданом більше славиться Буковина. Там навіть чоловіки їх носили. У них ґердани були з дзеркальцем.
Робити ґердани й силянки Галину навчила мама. Та тоді ще й до школи не ходила. І в них це ремесло передається з роду в рід. Для майстрині ця робота є віддушиною. Дуже це любить.
Ловить погане око
За словами Марії Чулак, у гуцулів є легенда, що дівчині або жінці не можна було виходити з дому без ґердану на шиї. Бо, коли ця жінка, що ходила без ґердана, помирала, то приповзала змія та обвивалась їй навколо шиї. Цього дуже боялися.
Крім того, ґердан був оберегом, його носили і діти, і старші люди, – розповідає майстриня. – Найперше – від злого ока. Маленьким дівчаткам ґердани робили на шию, а хлопчикам в’язали браслети на зап’ястя. Він блищить, і погане око зосередиться на ньому, а не на людині.
Кожен ґердан має багато символів і знаків. Є квадрат, який означає добробут, сімейний достаток, землю. Ромб – сімейне щастя, сімейні цінності. Трикутник – вода, безкінечник – родючість, кругообіг життя. Хрест – оберіг.
Ґердан б’є рекорди
Також під час фестивалю у Прокураві була святкова хода від церкви до центральної площі. Під час ходи усіх жінок з ґерданами та силянками рахував експерт Національного реєстру рекордів України – Павло Горішевський.
406 жінок у традиційних ґерданах на одній локації, – підсумував експерт. – Наймолодшій учасниці всього чотири тижні, а найстаршій – за 90 років. Такий рекорд зафіксований вперше. Планували 100 людей. Це є мінімальна кількість для встановлення національного рекорду. Та результат перевершив усі очікування, тому що це унікальний мистецький захід.
За словами Горішевського, ця подія безцінна, особливо, у теперішніх умовах. А також тому, що та малеча з ґерданами, яка ще не вміє ні ходити, ні говорити, але вже росте з цією культурою.
Це вже другий рекорд, який Марія Чулак встановлює з ґерданами. У червні 2021 року у франківському краєзнавчому музеї була найбільша кількість ґерданів в одній локації. Тоді в музеї зібрали 2629 прикрас.
