Директор школи зі Сватівського району встиг «наїстися» війни. Його хата за кілька кілометрів від лінії фронту. Бачив таке, що «краще би того ніхто не бачив». Посидів «на підвалі», з допитами і побоями.
Вже мали «підключати» струм, але врятував випадок. Зараз у його домі живуть окупанти, а улюблений вулик давно знищили. Каже, у Франківську добре, але туга за степом сильніша, пише Правда.іф з посиланням на «Галицький кореспондент».
«Штокать і какать»
Василь Стешенко говорить, він із тієї частини України, де надто мало було України. У своєму селищі на Луганщині, за 40 км від Росії, Василь Данилович завжди багатьох дратував – бо надто проукраїнський і не ховався з тим. Дратував переважно начальників, а «прості люди заслуховувалися».
«Тамтешні начальники – вже десятиліттями носії російських наративів, роками там усе було пронизано агентами КДБ, вони підкуповували місцеву інтелігенцію, – каже чоловік. – Люди з сіл, які здебільшого були україномовні, для того, щоб отримати посаду в місті, мали послуговуватися російською мовою. У нас навіть жарт такий був: як тільки хтось добирається до владного крісла, починає “штокать і какать”».
Пан Василь – з родини «ворогів народу». Дідуся за те, що не хотів іти до колгоспу, вислали у концтабір на Соловки, звідти вже не вернувся. Бабуся потім часто порівнювала з ним: «Чого ж ти такий впертий, як твій дідо? Його убили за правду, і тебе десь уб’ють».
У 1939-му і батька забрали. Він сидів в одній тюрмі з письменником Іваном Багряним, який потім написав «Сад Гетсиманський» – про всі кола пекла у в’язниці і пащу НКВС.
«Катування, які описані в тій книзі, пройшов і мій тато, – каже Василь Данилович. – Взагалі в селах тоді страшне робилося. До прикладу, для чого голодомор влаштували? Аби люди ставали звірами, аби думали тільки за себе, аби без жалю штампували наклепи на сусідів, аби фундаментально змінити колективну свідомість, розірвати єдність і братерство… Для цього у наш край постійно відряджали росіян. Адже у нас ніколи місцеві не обіймали керівні посади – лише москалі».
Під час вступу до педінституту в Луганську лише Василь Данилович і ще один хлопець здавали іспит з історії українською мовою. У 90-х, ставши директором школи, впроваджував українську мову в кожній шпарині.
«Розумієте, за багато років на Донбасі вкорінилося поняття, начебто все українське – меншовартісне і смішне. Росіяни постаралися, – пояснює переселенець. – А я все життя доводив протилежне. Принципово розмовляв тільки українською. Навіть з окупантами».
«Ми готувалися до війни ще з літа»
У 2014 році, коли до села увійшли українські танки, аби протистояти ворогу, старший син Василя Даниловича організував самооборону. Половина села волонтерила – їсти готували, підтримували ліками, приносили одяг.
Інша половина села розділилася на нейтральних і тих, хто ненавидів усе українське. Коли росіян вигнали з тих територій і поблизу почала базуватися українська військова частина, то були такі люди, що від люті кидали туди грудками землі: «Нащо ви сюди прийшли, «бандерівці»?». Здебільшого це були місцеві комуністи.
Взимку 2022-го Василь Данилович здогадувався, що ось-ось вибухне велика війна – на кордоні було страшне скупчення російської техніки.
«Вони ще з літа там товпилися, всі все знали і бачили, – каже чоловік. – І ми готувалися».
20 лютого українські військові почали мінувати мости біля кордону. Ті підірвані мости потім відтягнули окупацію на кілька днів.
«Місцеві українофоби вже відчували дух Росії і хутко почали «штокать і какать». Але група патріотів була в рази більшою, – продовжує переселенець. – Пам’ятаю, телефонує сусідка: «Василю Даниловичу, я нашим воїнам понесла тепленьких вареників, а вони не хочуть брати. Мабуть, думають, я туди щось підсипала, а я ж з душею робила». Ну, я і хлопців розумію – різні випадки траплялися на Донбасі. Я тоді порадив, аби вернулася з варениками до військових і сказала, що від Василя Даниловича – у нас з бійцями був такий пароль».
Сини пана Василя покинули Луганщину в перші години після вторгнення – окупанти їх би одразу стратили. Всі бойові медалі старшого сина чоловік заховав у схроні, який викопав недалеко від хати.
Російська комендантська рота поселилася в школі, понаставляли блокпостів повсюди. Одразу «намалювалися» колаборанти, які помчали поклони бити і доповідати хто чим дихає.
«Найважче було дивитись, як «перевзувалися» мої колишні учні, небагато, але все ж… – каже пан Василь. – Один із них навіть гауляйтером став. Я ж їх усіх від малого пам’ятаю. Дуже боляче».
Найжорстокішими були бойовики з ЛНР – вони особливо ненавиділи земляків, які досі жили на підконтрольній Україні території.
З ЛНР приїхала так звана народна поліція зі списками «ворогів» – «фільтрувати» селище. Першим у списку був син Василя Даниловича. Місцевим зрадникам дали завдання – пильнувати будинок директора школи. Окупанти були впевнені, що син скоро вернеться з диверсантами, аби підірвати сільраду.
«Отаке безглуздя, – сміється пан Василь. – Але вони в це вірили».
Підвал
Того дня Василь Данилович з самого ранку відчував недобре. Під обід рипнула металева хвіртка. Він знав хто прийшов.
«У мене вже була зібрана «тривожна куртка». Відчував, що прийдуть, – усміхається чоловік. – У кишені понапихав найнеобхідніше: свої ліки, пляшку води, серветки».
На подвір’я зайшли три автоматники. «Стешенко Василь Данилович тут живе?» – «Це я». – «Збирайся. Поїдеш з нами».
Чоловік хапнув куртку і чекав поки росіяни перевертали хату догори дригом – все перелопатили.
«Чого ж ви його забираєте?» – кричала дружина. «Бо нам не подобаються ваші політичні погляди».
Директору надягнули мішок на голову і потягнули в машину. Поки їхали, лупцювали під ребра і поливали матюками: «Зізнавайся, скільки наших ти убив, сволото стара?».
Василь Данилович відповідав українською, від чого росіяни ще більше навісніли.
Зупинилися. Вивели з машини. Гепнули по ногах – чоловік упав на коліна. До потилиці приставили холодне залізо: «Зараз ми тебе розстріляємо, сволото. Зізнавайся!».
«Знаєте, чому в той момент я не боявся? – каже Василь Данилович. – Бо було таке враження, ніби навколо кіно і це все не зі мною. По-друге, якби хотіли розстріляти, то вже би давно лежав мертвий, а не брав участь у цьому цирку. Вони просто розважали самі себе – так званий антураж по-російськи».
Мішок з голови зняли аж у кабінеті в СІЗО. Почалися безглузді допити і побої. Далі кинули до камери в підвалі, пообіцявши на ранок підключити струм.
Тієї ночі він не спав ні секунди. Молився. Просив допомоги в Бога і в покійного батька. Просив, аби вижити.
«Найгірше, коли струм підключають до вух – тоді мозок плавиться, і ти розказуєш усе, мені хлопці розповідали, – говорить Василь Данилович. – Біль робить страшне з людиною. Якщо все-таки витримав струм на вухах, підключають до геніталій – тоді все. Точно заговориш. Скажеш що знаєш і навіть те, що не знаєш».
Взагалі під час катувань, коли більше не сила було терпіти, хлопці виказували проукраїнських, але тих, що вже виїхали з окупації. Це була така негласна домовленість. Наприклад, за сина пана Василя всі розказували, але з того йому ніякої біди.
Уранці Василя Даниловича повели до кабінету на допит. Принаймні він думав, що на допит. Натомість окупанти прошипіли, щоб більше на очі не попадався і аби негайно забирався.
«Не знаю, хто мені допоміг вибратися, але додому я майже біг, – каже директор. – Аж у своїх стінах усвідомив що сталося і на краю якого урвища я був. Сусіди думали, я вже не вернуся звідти».
Де родився – там і спочину
Евакуюватися Василь Данилович вирішив у грудні. Почалися нові репресії – вже страшно було навіть лягати спати. Люди переказували, що про нього розпитує ФСБ, а колаборанти звалюють на директора-«бандерівця» все, що можна – цього разу він би живим не вибрався.
До того чоловік сподівався, що окупантів нарешті виб’ють. Адже українські війська зупинилися за 10 км від селища. Тривали важкі бої.
«Наші по цивільних ні разу не били, – розповідає пан Василь. – А росіяни майже в кожному людському дворі розмістили або танк, або гаубицю, і люто лупили по українських воїнах. А коли запускали ракети С-300, від хвилі аж кури падали. Навіть мене одного разу підкосило».
До Івано-Франківська Василь Данилович з дружиною добиралися через Росію, Латвію і Польщу. Їхали чотири доби. За все життя обоє не були ніде, крім Луганщини.
«У Львові нас одразу оточили волонтери, помагали, годували, – згадує переселенець. – А найприємніше те, що навколо чути лише українську мову. У Франківську до нас теж дуже привітно ставилися у всіх інстанціях, швидко оформляли, реєстрували. І комунальний транспорт тут на вищому рівні – ходять за графіком, всередині чистенько, водії виховані».
Каже, йому добре у Франківську, але туга за домом сильніша. За своєю хатою, вуликом, степом. Найважче те, що не можна сходити до могил батьків.
«Подумки обіцяю татові і мамі: якщо вже не встигну прийти до них на могилу, то внуки мої точно прийдуть, – ділиться Василь Данилович. – Я вже й заповіт сказав синам: якщо не дочекаюся перемоги і тут помру, аби мене спалили, прах – у капсулу, і після перемоги, щоб поховали вдома. Там родився, там і маю спочити».
